Дякую!

З усіх слів найправдивішим було б лише "дякую".

Дякую за книжечку "Тринадцять алогій", яку прочитав ще в школі. Спершу дуже здивувався, а потім зрозумів, що поезія може бути іншою - такою, як дихання, як тиха розмова з найближчою людиною. Як торкання руки. І це розуміння мене не полишало вже ніколи.

За те, що уважно вислухав і потиснув мені руку, коли я десь у 18 років опинився в його кабінеті на проспекті Свободи. І щойно вийшовши звідти, я усвідомив, що в житті сталося щось важливе.

За те, що дав мені розуміння важливості писати і важливості НЕ писати - і друге розуміння є не менш суттєвим, ніж перше. За те, що дарував мені усвідомлення важливості мовчання. Завдяки ньому я почув цю акустику, яка є за словами, і досі уважно вслухаюся в неї.

За те, що був цим островом свободи, рівноваги, тяглості і непроминальності - помисленого і сказаного. Здавалося, він був і буде десь поруч завжди.

Дякую за ті кілька віршів, які є завжди в моїй голові, і я проказую собі їх подумки, коли мулько і тривожно. І відразу все врівноважується, стає спокійним, як стара позолота, як голос із хорів. Все стає якимось безпафосно-мудрим.

Як ось цей вірш, точніше, поема, перші рядки якої завжди ношу з собою. "Осіння Маґдалина". Навмисно пишу з пам'яті, тож можу десь схибити.
І дух єлею, дух вина,
і втрати дим - невже се осінь?
В мені горить її волосся -
неопалима купина.
І витікає, мов ріка,
червоне золото крізь очі,
заслала світ у непороччі
неусвідомного гріха.
Переступи трудний поріг,
оново в дівах, Магдалино.
Твоє волосся скорбним плином
паде, святе, мені до ніг.

Ігор Калинець.
Вічна і світла пам'ять.

Остап СЛИВИНСЬКИЙ