Диван
Сьогодні розповім вам про диван. Хоча напевно це він міг би безкінечно щось розповідати, покахикуючи своїми залізними пружинами і мружачись у безкінечно високу стелю такого ж старого будинку, як він сам.
Ймовірно, він був з епохи сталінського ампіру. А можливо ще старіший. Але одне очевидь: диван цей прожив довгого і - що вже там? - справді академічного віку.
Він був свідком затятих наукових суперечок і митецького натхнення, розпашілих поцілунків і просто здорового молодого апетиту.
А все тому, що долею судилося йому оселитися в корпусі 200-літнього університету.
Кажуть, за кращих часів він вірою і правдою служив у чиїйсь казенній квартирі, що притулилася в правому крилі корпусу з колонами.
Так, тоді він був респектааабельний! З масиву натурального дерева, з м'якою гладенькою шкірою, широкими бічними валиками і високою різною спинкою. Колись на такі була мода.
А потім, як і все в цьому світі, зносився. Загрубіла і місцями порепалася шкіра, провисли, мов старечі м'язи, кремезні пружини, а відтак прогнувся наш красень, просів...та й мода...ну її до біса, така минуча!
Винесли дідугана з квартири. Але нести до смітника пожаліли. Або не з руки було?..надто важкий.
І оселився він на покої в завжди темному маленькому коридорчику, що веде від гулкого, дзвінкого голосами університетського парадного до місця тяжіння всіх студентів всіх курсів - буфету!
Думав старий, що спокій йому буде? Ага! :)
Я вже казала про таємні обійми-поцілунки вкупі зі звірячим юним апетитом? :) Оце все він трепетно охороняв багато-багато років поспіль.
Часом здавалося, про нього всі забули. Бувало, перетягували з боку в бік під час вапнування стелі і стін. Але стеля, як ви знаєте, в будинках 200-річного віку ого-го яка недосяжна для звичайних метр-сімдесятних людей...тож висотна косметика була нечастою.
А в маленькому коридорчику все так само було хоч виколи око. Бо світло завжди економили, та й нащо воно тим, хто стрімголов біжить на буфетні аромати?.. І потім, поцілунки ніхто не відміняв (навіть найстрогіша менторська рука не здійнялася би).
Тож і жив наш добрий, сивий меблевий легінь своє довге, майже біблейське за диванними мірками життя.
...Я давно не приїздила до свого універу. Як стане щастя знову відчути долонею холод важкої залізної ручки, прочинити такі знайомі масивні двері й злетіти поглядом догори, найперше пройдуся навшпиньках до маленького, колись темного коридорчику праворуч: раптом старий курилка ще живий?..
Олена ГОЛОВАТЕНКО
Р.S. фото, звісно, не його. Так, для наочності - далекий антикварний родич. Фотоапарати в часи мого студентства були рідкістю, тож покладаюся на пам'ять. )
Ймовірно, він був з епохи сталінського ампіру. А можливо ще старіший. Але одне очевидь: диван цей прожив довгого і - що вже там? - справді академічного віку.
Він був свідком затятих наукових суперечок і митецького натхнення, розпашілих поцілунків і просто здорового молодого апетиту.
А все тому, що долею судилося йому оселитися в корпусі 200-літнього університету.
Кажуть, за кращих часів він вірою і правдою служив у чиїйсь казенній квартирі, що притулилася в правому крилі корпусу з колонами.
Так, тоді він був респектааабельний! З масиву натурального дерева, з м'якою гладенькою шкірою, широкими бічними валиками і високою різною спинкою. Колись на такі була мода.
А потім, як і все в цьому світі, зносився. Загрубіла і місцями порепалася шкіра, провисли, мов старечі м'язи, кремезні пружини, а відтак прогнувся наш красень, просів...та й мода...ну її до біса, така минуча!
Винесли дідугана з квартири. Але нести до смітника пожаліли. Або не з руки було?..надто важкий.
І оселився він на покої в завжди темному маленькому коридорчику, що веде від гулкого, дзвінкого голосами університетського парадного до місця тяжіння всіх студентів всіх курсів - буфету!
Думав старий, що спокій йому буде? Ага! :)
Я вже казала про таємні обійми-поцілунки вкупі зі звірячим юним апетитом? :) Оце все він трепетно охороняв багато-багато років поспіль.
Часом здавалося, про нього всі забули. Бувало, перетягували з боку в бік під час вапнування стелі і стін. Але стеля, як ви знаєте, в будинках 200-річного віку ого-го яка недосяжна для звичайних метр-сімдесятних людей...тож висотна косметика була нечастою.
А в маленькому коридорчику все так само було хоч виколи око. Бо світло завжди економили, та й нащо воно тим, хто стрімголов біжить на буфетні аромати?.. І потім, поцілунки ніхто не відміняв (навіть найстрогіша менторська рука не здійнялася би).
Тож і жив наш добрий, сивий меблевий легінь своє довге, майже біблейське за диванними мірками життя.
...Я давно не приїздила до свого універу. Як стане щастя знову відчути долонею холод важкої залізної ручки, прочинити такі знайомі масивні двері й злетіти поглядом догори, найперше пройдуся навшпиньках до маленького, колись темного коридорчику праворуч: раптом старий курилка ще живий?..
Олена ГОЛОВАТЕНКО
Р.S. фото, звісно, не його. Так, для наочності - далекий антикварний родич. Фотоапарати в часи мого студентства були рідкістю, тож покладаюся на пам'ять. )
| Читайте також |
| Коментарі (0) |