Бабусин шкільний атестат
Я думала, що безнадійно втратила його, бабусин шкільний атестат. Аж ні, таки зберігся!..
Напівзотлілий від прожитих літ, благенький аркуш державного паперу, що "видано Нещерет Степаниді Іванівні, 1921 року народження..." рівно за рік до війни.
На фото смаглява сільська дівчина. Чорні стріли брів, впертий обрис губ, дві тоненькі кіски і зовсім дорослі очі.
Її родину, звісно, розкуркулили. Пішов до колгоспу Іван, дивом вцілілий.
Мовчки стискав зуби, проїжджаючи підводою повз свій колишній ставок і млин. Мовчки міряв важкими кроками вже не свою землю. Треба було жити. Але як?..
Пішли у безвість статки, міць, господарство, доньчині посаги.
Старша Настя, переживши всіх, навіть 90-літньою бабою згадувала ясно свої коралі й дорогі сап'янові чобітки та як витанцьовувала в них замолоду на Покрову, полонячи парубочі буйні серця...
Молодшою була Ольга. Степанида - посерединці.
Вона стала вчителькою. Математику завжди любила. А діти любили її. Ні, не любили, - обожнювали.
Часто не відпускали з уроку на перерву, обліплювали, як сарана, тулилися, самі журнал класний носили, аби лишень Степанида Іванівна ще щось цікаве розповіла!..
Народила своїх сімох квіточок. Першу поховала. Шістьох виплекала. Про долі їхні складні так і не дізналася, сама відійшла рано...
Але все те було ще далеко - пішки не дійти. Хіба рік за роком.
А вже за рік - війна.
Німці, як до хутора прийшли, то не аби куди, а в Іванову хату. Доладня хата в колишнього куркуля була. І доньки розумні. Особливо чорноока Степанида, що добре знала німецьку.
Один з офіцерів (порядний був) пожалів її, попередив про майбутню відправку до Німеччини.
Того ж вечора в клуні, де жили, зібрали родинну раду: як Стьопу рятувати? Вихід був один - просто зараз видати заміж!
За кого? Та хоч... за Федосія Кочергу! Дарма, що молодший, малий навіть. Хлопець скромний, не ледацюга, а війна - скора дружка - треба.
Треба, то треба. Так і побралися.
А де молодо, там і в'юнко. Густим хмелем зав'юнилося несподіване кохання. Як було Стьопа після городу вже затемно заходиться в садку помитися, то Федосій на руки ніжно підхопить та так до хати й несе - аби ніжками землі не торкалася...
Ось тут би й залишитися навічно - в коханні...
Але попереду були його фронт і її чекання, роки колгоспного життя, сотні кілометрів сходжених доріг до школи у сусідньому селі, хвороби і крихка надія, що хоч діти виб'ються в люди...
Позаду ж - лише цей стриманий аркуш державного паперу - шкільний атестат, що "видано Нещерет Степаниді Іванівні, 1921 року народження..." рівно за рік до війни.
Олена ГОЛОВАТЕНКО
Напівзотлілий від прожитих літ, благенький аркуш державного паперу, що "видано Нещерет Степаниді Іванівні, 1921 року народження..." рівно за рік до війни.
На фото смаглява сільська дівчина. Чорні стріли брів, впертий обрис губ, дві тоненькі кіски і зовсім дорослі очі.
Її родину, звісно, розкуркулили. Пішов до колгоспу Іван, дивом вцілілий.
Мовчки стискав зуби, проїжджаючи підводою повз свій колишній ставок і млин. Мовчки міряв важкими кроками вже не свою землю. Треба було жити. Але як?..
Пішли у безвість статки, міць, господарство, доньчині посаги.
Старша Настя, переживши всіх, навіть 90-літньою бабою згадувала ясно свої коралі й дорогі сап'янові чобітки та як витанцьовувала в них замолоду на Покрову, полонячи парубочі буйні серця...
Молодшою була Ольга. Степанида - посерединці.
Вона стала вчителькою. Математику завжди любила. А діти любили її. Ні, не любили, - обожнювали.
Часто не відпускали з уроку на перерву, обліплювали, як сарана, тулилися, самі журнал класний носили, аби лишень Степанида Іванівна ще щось цікаве розповіла!..
Народила своїх сімох квіточок. Першу поховала. Шістьох виплекала. Про долі їхні складні так і не дізналася, сама відійшла рано...
Але все те було ще далеко - пішки не дійти. Хіба рік за роком.
А вже за рік - війна.
Німці, як до хутора прийшли, то не аби куди, а в Іванову хату. Доладня хата в колишнього куркуля була. І доньки розумні. Особливо чорноока Степанида, що добре знала німецьку.
Один з офіцерів (порядний був) пожалів її, попередив про майбутню відправку до Німеччини.
Того ж вечора в клуні, де жили, зібрали родинну раду: як Стьопу рятувати? Вихід був один - просто зараз видати заміж!
За кого? Та хоч... за Федосія Кочергу! Дарма, що молодший, малий навіть. Хлопець скромний, не ледацюга, а війна - скора дружка - треба.
Треба, то треба. Так і побралися.
А де молодо, там і в'юнко. Густим хмелем зав'юнилося несподіване кохання. Як було Стьопа після городу вже затемно заходиться в садку помитися, то Федосій на руки ніжно підхопить та так до хати й несе - аби ніжками землі не торкалася...
Ось тут би й залишитися навічно - в коханні...
Але попереду були його фронт і її чекання, роки колгоспного життя, сотні кілометрів сходжених доріг до школи у сусідньому селі, хвороби і крихка надія, що хоч діти виб'ються в люди...
Позаду ж - лише цей стриманий аркуш державного паперу - шкільний атестат, що "видано Нещерет Степаниді Іванівні, 1921 року народження..." рівно за рік до війни.
Олена ГОЛОВАТЕНКО
Читайте також |
Коментарі (0) |