Дід з онуком у комбінезоні

Дорога з одного прифронтового міста у інше. Світло фар вириває з темряви дві постаті. Одна – малюк віком у два з половиною чи три роки у болон’євому комбінезоні, інша – його ще нестарий дід.

Вони стоять непорушно; мати і батько не кидали дитину, просто віддали у ці нестарі руки діда, а самих їх ще несуть за інерцією десь орбіти їх молодості.

І дід стоїть, як скеля, і онук при ньому. А мимо несеться нескінченний караван війни.

Бензовози поспішають, користуючись темрявою, несуть кров там, де її з пожадливістю будуть пити механізовані бригади.

Мандрівні батальйони ідуть колонами на старезних радянських москвичах і копійках. Витягнуті наказом із вічної неготовності й кинуті у невідомість. Їх обганяють джипи спецназу, котрі поспішають на нічне полювання.

Назад з фронту їдуть рештки – інколи машин не вистачає на людей, а ніколи навпаки.
Малюк все розуміє. Він не розрізняє в цьому потоці окремі деталі, але ловить суть – тривожну і зібрану ноту, котрою звучить дорога.

***
Схоже, мода на теплі комбінезони не проходить ніколи серед дво- та трирічної молоді. Я пам’ятаю свій комбінезон у горошок, пам’ятаю, як мене запаковували на столі у нього перед польотом на АН-2 з нашого селища у обласний центр.

Як мало змінилося з тих пір!

Хіба я уже давно не з дідом-скелею, сам звично пливу в цьому тривожному потоці. І так само, як і тоді, хочу, щоб усі жінки були закохані у мене, інакше про що з ними говорити?

Сніг падає мимо ліхтаря, ніби хтось дрібно змолов місяць, і сипле це срібне борошно на діда, на малюка, на лобове скло моєї автівки.

Ігор ЛУЦЕНКО