День 109. Розлив.

Зустрілася з подругою. Вона виїхала за кордон на дев'ятий день війни, коли зрозуміла, що не може більше жити ані у своїй квартирі на верхньому поверсі, ані у підвалі - почала хворіти. Зараз приїхала за речами, котом і вирішити питання з майном. Обіймалися, пили пиво, згадували пережите, говорили про майбутнє. Зараз не знаєш, що важче - жити у безпеці у чужій країні, але відірваним від дому, роботи, рідних і навіть мови, чи жити в своїй домівці, але у країні з невизначеною перспективою і сумнівним шансом потрапити під обстріл.

Кажуть, історію треба вимірювати десятиліттями. Вимальовується мені якийсь образ майбутнього, в якому українці інтегровані в Європу і вільно пересуваються її кордонами, живуть і працюють і там і тут, будують нове життя, нову Україну, нову Європу, вільні і мобільні. Та до цього ще далеко. Поки що переважна більшість українців за кордоном оговтується від шоку, а в Україні - намагається вижити. Ми - нація з травматичним розладом, він спостерігається навіть у тих, хто вже давно щасливо живе за кордоном. Бо невідомо, що гірше - бути в центрі війни чи переживати за тих, хто у центрі війни.

Я вже начебто у стадії прийняття, але не можу дивитися відео із звуками вибухів. Не можу читати страшні історії. Відсторонююсь.

А ще цієї весни не бачила жодного хруща. Мабуть, так землю трусило, що вирішили не вилазити із нірок.

Оскільки була біля міськсаду, захотіла заодно побачити розлив. Пройшла повз зруйновану юнацьку бібліотеку і стадіон. Книжки так і стоять на полицях((

Десна вже починає спадати, з'явилося 30 метрів пляжу. Вода тепла. Хтось купається чи загорає. Комарів тьма. Все встелене тополиним пухом, наче снігом. Спека. Літо пробує нас розніжити, розслабити, як завжди, але сирени тримають у тонусі. Так і живемо.

ЗСУ стоять, і ми ми будемо.
Обіймаю.

Тетяна КУЗИК