Цвях

Він продавав стару родинну хату в гірському селі. Забаглося щось залишити на пам’ять для себе. Бодай якусь дещицю. З трухлявої стіни клуні випирав гранчастий цвях. У дитинстві, бавлячись, вони кидали на нього дужки дірявих сит. Розхитав його, витягнув і поклав на стіл.

Увечері скликав родичів і сусідів, щоб пригостити їх на прощання. Чийсь погляд упав на цвях, і дядько, найстаріший із гостей сказав, що в родині зберігався переказ, буцімто це привіз прадід із війська. А служив він за Австро-Угорщини в цісарській кавалерії, воював по європах. Касарні їх стояли в самому Відні. На цей цвях прадід у церкві вішав свій капелюх, а коли комуністи храм закрили, син забрав цвях додому…

«Та ні, – перебив його брат. – Це уламок багнета, який дідо Юра привіз із Другої світової».
«А мені здається, – хтось устряв, – що це долото, яким вуйко Олекса лагодив кросна».
«Не сперечайтеся, – озвалася тітка. – Коваль Петро викував зі зламаної підкови шворінь, аби на ньому вішати пасма конопель».
«А я пам’ятаю, що це зіржавіла бабка, на якій мантачили косу», – докинув ще хтось.
«То є уламок спиці з колеса».
«Стертий напилок без ручки».
«Штир, який розпікали і значили ним худобу».
«Та просто клинець, до якого баба прив’язувала мотузок із випраною білизною…»

Дорогою назад дивувався: просте залізко, а скільки в нього служб! І скільки людей ним послужилися! Вдома цвяхові місця не знайшлося, дружила застромила його в горщик з квіткою, прив’язала кволе стебельце. А потім віддала синові разом з іншим непотребом, коли в школі збирали металобрухт.

…Якось він сидів над своїми паперами і одним вухом слухав телевізор. Ішов документальний фільм, показували святі реліквії – цвяхи з хреста Господнього. Вони зберігаються в храмах, монастирях і музеях Відня, Парижа, Мілану, Рима, Кельна, Бурже... Начебто свого часу хрестоносці привезли з Єрусалиму п’ятнадцять цвяхів, якими був прибитий Спаситель, але один пропав за нез’ясованих обставин…

Він аж підхопився на ноги з несподіванки. Це були цвяхи такої ж кованої форми, такої ж конфігурації та величини, як і той, що зберігся після його прадіда. Але порівняти, звірити не було вже з чим…
"Світло семи днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ