Продавець дріб’язку

В юності я був досить близько знайомий із цим художником. Одна картина враз зробила його знаменитим, пробила дорогу на Захід. А згодом я почув, що її виставляли на аукціоні Сотбі. Називалася та картина «Продавець дріб’язку». Я її добре пам’ятаю, а в записнику залишилася історія про неї від самого художника.

«Дерева тоді були маленькими, а наша вулиця довгою-довгою, хоч і закінчувалася тупиком. Щосуботи опівдні тут озивався хриплий клаксон пошарпаного фургона, обвішаного бляшаним посудом. І вулиця оживала, зацвітала жіночими ситцями. Ну як же – товар привезли під самі ворота. Тут було все: від голки до ночов для купання. Кому баняк, кому калоші, кому горнятко, кому бігуді, кому люстерко, кому свічку, кому мило, кому шнурки, кому кочергу, кому одеколон, а кому дуст на колорадського жука… В окремій ляді, в святая святих, у таємничому затишку спочивали іграшки. Товар можна було купити за гроші або обміняти на лахміття чи яйця. Здається, такого не існувало, щоб не було в Гутмана, миршавого чоловічка в дірчастому капелюсі й сандаліях на босу ногу. На слово, на поклик, на млявий звук він вивіркою пірнав у заломи ящиків і мішків, у чорториї залізяччя і витягав потрібне. Хухав на річ, тер лацканом піджака і ляскав по ній долонькою, наче печаткою. Відбувалося диво: друшляк набував чарівності, починав розсіювати через дірки магічне сяйво. І так кожна бляшанка, кожна онучка, кожна марниця. Чи, може, це тільки мені так здавалося… Хоча ні, купити в Гутмана означало –купити на віки. Купити на щастя.

Поки батьки провадили вуличний торг, діти щось циганили для себе. Тільки не я. Мій батько десь «сидів», а мати з вокзальної їдальні приходила вночі. Тому ми й не були покупцями Гутмана. Ми вдовольнялися тим, що мали. Попри те я, мабуть, останнім покидав той колісний рундук. Зачаровано стежив, як Гутман збирає непродані відра, підкачує колеса, рахує рублі.

Сталося, що й він помітив мене. Поманив пальцем:
«У мене є щось і для тебе».
Я здригнувся, терпнучи серцем.
«У мене немає грошей».
«Це не за гроші. Це від душі».
«Від кого?» – перепитав я, бо не розумів, що означає «від душі».
«Просто дарчик від мене», – пояснив Гутман.

Він довго нишпорив у ляді, щось перебирав. У мені завмерло чекання. Сподівався, що зараз торговець витягне пластмасову шаблю, або стрічку пістонів, або срібний м’ячик на гумці, як для інших дітей. А, може, і все це разом…
«Ось», – простягнув він олівець, трішки погризений на одному кінці. Може, миші. Хоча я не знав, чи миші люблять олівці.
«Я не вмію ще ні писати, ні малювати», – сказав я, нерішуче приймаючи дарунок.
«Пусте. Не святі горшки ліплять, а тим більше не святі їх продають. Я до війни, за мадярів, був ювеліром. Але кому тепер потрібні коштовні речі…»

«А на чому я буду малювати?» – наївно запитав я.
«Малюй на чому завгодно. На стіні, на підвіконні, на своїй долоні, якщо послиниш олівець. Можеш навіть малювати на моїй машині, доки я збираюся».

«А що мені малювати?»
«Хіба я знаю. Намалюй для початку мене і цю калічку-машину», – зареготав від душі Гутман.
… З тих пір я списав багато олівців. Дуже багато, хай простять мені зрізані на них дерева. Я забув більшість імен, чиї картини мене вразили і спонукали самого до творчості. Але це ім’я – Гутман – пам’ятаю досі. Ім’я чоловіка, що «від душі» впхав до мої рук олівець. Бо саме вони – олівець і душа – піднесли мене над світом дріб’язку і зробили художником».

"Світло семи днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ