Чи буде кому молитися за всіх, що загинуть?

Опісля вручення премії імені Джеймса Мейса Галині Бабій (вітаю сердечно ще раз!) зустрічався із студентами. Жоден з них не зміг сказати мені, хто такий Мейс, жоден. Оскільки це мої студенти - то і моя провина. Хоча чому дивуватись - американця, який зробив так багато, аби українцям одкрилась правда про Голодомор, який поставив питання про постгеноцидну країну і її надскладні проблеми - навіть у сьогоднішній Україні намагаються не помічати. Не всі, звичайно, але ж більшість...

8 лютого 2003-го Джеймс Мейс написав невеличкий текст (у газеті «День») «Свіча у вікні»:

"Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (в четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком у Америці: «…всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало таке: чи буде світ знати про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема – ще інтимнішого характеру: чи буде кому молитися за всіх тих, що загинуть?». Навіть сім десятиріч опісля свічка, засвічена у вікні, здається мені гідною відповіддю».

Навіть через двадцять літ після смерті Джеймса Мейса (1952-2004) українцям не пізно пом'янути його, поставивши на вікно бодай невеличку свічку пам'яті...

Наступні свої лекції з історії кіно починатиму з Мейса і його справи, що продовжує рухати нашу пам'ять. Прошу зробити щось подібне й іншим педагогам - у вищій та середній школах.

Дякую, дорогий Джеймсе! Ви простіть нас... Хоча серед тих, хто захистив, захищає і захищатиме Україну більшість читала Ваші тексти. Моляться ті, хто пам'ятає, хто не боїться пам'ятати. Нації постають там, де не бояться - бути собою, мати власну, не позичену історію. Того ж кіно, до речі...

Сергій ТРИМБАЧ