Чернігівський слід на паризькому Монпарнасі
Ця історія почалася далекого 2002 року, коли до Чернігівського художнього музею завітала родина Ірен Годійо і поцікавилась долею творів її батька Олександра Савченко–Більського, який майже 70 років жив і творив у Франції. Дійсно, свого часу, дізнавшись про створення у Чернігові художнього музею, Олександр Васильович подарував нам більше 60 графічних робіт різного періоду. На щастя, їх не вилучили з ідеологічних міркувань, але довгий час вони залишались невідомими для широкого загалу. І тільки 2003 року відбулася перша персональна виставка мистця під назвою «Повернення Олександра Савченко-Більського».
Хоча, по суті, це не він повернувся до нас, це ми повернулись обличчям до тієї когорти українських художників-емігрантів, які творили європейську культуру ХХ століття.
Бажання дізнатися більше про нашого земляка привело до Франції, де з люб’язної згоди доньки познайомилась з сімейним архівом, численними творами, написаними у різний час, у різних напрямках і стилях. А подаровані пані Годійо ще 50 графічних та живописних творів дали можливість зробити декілька великих виставок, де були представлені чудові роботи майстра в модернових стилях Ар Деко, конструктивізму тощо.
Народився Олександр Васильович Савченко-Більський 6 грудня 1900 року за новим стилем в Олишівці на Чернігівщині і походив зі старовинного козацько-старшинського роду, що бере свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви, який 1582 року прийшов на Запорізьку Січ. Його син Кіндрат уже звався Савченко-Більським, а онук – Микита започаткував ще дві гілки роду, одна з яких володіла землями біля Чернігова, в Олишівці – малій батьківщині Олександра Савченко-Більського.
Батьки художника – Василь Олександрович та Неоніла Іванівна (уроджена Третякова, мати якої Олександра Шрамченко була пов’язана з гетьманською родиною Дорошенків) у 1912 році переїхали до Чернігова. Саме тут усі п’ятеро дітей – чотири доньки і син навчались у гімназії.
Мистецький хист Олександр Васильович отримав, вочевидь, від батька, який був відомим іконописцем і брав активну участь у художньому житті міста. Зокрема, про його графічні роботи є згадка у газеті «Черниговские губернские ведомости» за 1895 рік.
Пощастило Олександру Савченко-Більському і з учителем, адже малюванню його навчав випускник Московського училища живопису, скульптури та архітектури, викладач Чернігівського реального училища Микола Тарловський. Під час навчання на живописному відділенні Київського художнього училища Петербурзької Академії мистецтв відбувся вдалий дебют О. Савченко-Більського на виставці Товариства чернігівських художників наприкінці 1917 року, про що згадується у мемуарах Зіновія Горбовця: «…Незважаючи на молодий вік, у нього вже були картини складної композиції із багатьма дійовими особами та аксесуарами, де композиція, колір та форма були добре узгоджені, і можна було багато очікувати від цього доброго початку, але, на жаль, про Савченка-Більського, як про художника, нічого не чув і не знаю».
Це і не дивно, бо вже у 1919 році він був мобілізований до лав армії Денікіна. А далі, як свідчать його особисті записи, «в конце ноября 1919 года покинул Черниговскую губернию. 1920 года 1 ноября покинул Крым на пароходе «Саратов» і опинився у Стамбулі».
Трирічне перебування в Туреччині було, мабуть, найважчим періодом у житті майстра. Але ні важке поранення, ні гіркота поразки, ні тяжка праця задля виживання не зломили гордого юнака. Стала в нагоді і художня освіта, отримана у Київському художньому училищі, про що згадується у листі О. Савченка-Більського до співробітниці Чернігівського художнього музею Тетяни Слобожаніної, де він пише, що навчався «4 роки на відділі Петербурзької Академії Мистецтв, директором якої був Федір Кричевський. У 1918 році я працював у Чернігові як артист: робив декорації для театру , давав лекції курсантам, робив там портрети і там мав приятеля, пана Дейнеко, який учився зі мною у Києві».
Говорячи про паризький період життя і творчості Олександра Савченко-Більського, не можна не згадати про його участь у так званій Паризькій групі українських мистців. На фото з сімейного архіву художника, датованого 1930 роком , ми бачимо Савченко-Більського серед українських митців-емігрантів, імена більшості з яких донедавна були не відомі навіть фахівцям. І тільки завдяки численним розвідкам Олександра Федорука та ґрунтовній монографії Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939» ми маємо можливість дізнатися про долі і творчість наших земляків, виразників і продовжувачів традицій національного мистецтва.
Окрім графіки, О. Савченко-Більський потужно проявив себе і у малярстві. Заслуговують на увагу іконописні твори художника, а саме два іконостаси для українських церков у Франції. Перший був створений у 1943 році для собору святого Володимира Великого, що на бульварі Сен-Жермен у Парижі.
Відомо, що ікони О. Савченко-Більського були перевезені до Італії і по сьогодні вони прикрашають іконостас храму святих Сергія і Вакха та Жировицької Богородиці в Римі, де, як відомо, ще від ХYІІ століття діяв духовний центр українських греко-католиків із кількома церквами та монастирями.
Другий іконостас роботи нашого знаного земляка, на щастя, також зберігся і знаходиться у місті Шалетт-Везін, що у ста кілометрах на південь від Парижа. Саме там у середині ХХ століття коштом та силами українських емігрантів була побудована церква Святого Андрія Первозванного, яка є найдавнішим храмом з усіх українських православних церков Західної Європи. Парафія святого Андрія Первозванного належить до Української Автокефальної Православної Церкви і є справжнім осередком української історії та культури.
Варто нагадати, що Володимир Олександрович Савченко-Більський (1867-1955) наш земляк та й ще рідний дядько Олександра Васильовича. Він також народився в Олишівці, був військовим моряком і під час першої світової війни служив на Чорноморському флоті. У ході Лютневої революції став на позиції українського руху, будучи активним діячем Української чорноморської громади. Навесні 1917 року В. Савченко-Більський став командиром українського Севастопольського флотського півекіпажу, капітаном другого рангу. Після утворення УНР проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі. У грудні 1917 року був призначений Директором департаменту українського морського міністерства в Києві і доклав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. За його ініціативи були засновані гардемаринські школи у Миколаєві, Севастополі, Кам’янці-Подільському. У 1919 році наш земляк став начальником канцелярії Морського міністерства, контр-адміралом, а з травня 1920 – командувачем Чорноморського флоту. А після поразки українського визвольного руху був інтернований до Польщі, деякий час перебував у Німеччині, а потім переїхав до Франції. Живучи в еміграції, написав низку статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», вступав у полеміку з численними російськими білогвардійськими виданнями, давав оцінку подіям та окремим діячам українських визвольних змагань. Зокрема, в листі до племінника, датованому 20 квітнем 1949 року, він пише, що «…не можу спокійно віднестись до того, що ці наші демократи впустили в своє угрупування В.Винниченка, цього страшного злочинця, що належав до тих злочинців, що загубили нашу Милу, нещасну Батьківщину, Нашу Любу Україну».
У 1937 році Володимира Савченко-Більського було нагороджено Хрестом Симона Петлюри, він двічі очолював раду «Хреста Симона Петлюри». Помер український військовий діяч, генерал-хорунжий та контр-адмірал флоту УНР у 1955 році в м. Абодант, воз’єднавшись незадовго перед цим з родиною улюбленого племінника.
Говорячи про живописну спадщину мистця, варто зауважити, що якщо графічні твори, як правило, виконувались здебільшого на замовлення, то в малярстві Савченко-Більський творить для душі, втілюючи на полотні враження від численних подорожей Європою, улюблених квітів, портретів рідних та близьких. Більшість цих творів зберігається в родині художника і їх можна було побачити на виставці «Олександр Савченко-Більський», яка проходила в травні 2008 року в Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції. Чудові краєвиди Франції та Іспанії, квіткові натюрморти, виконані в імпресіоністичному стилі, особисті речі майстра привабили численних представників української діаспори , колекціонерів, які, по суті, відкрили для себе цей доробок нашого земляка.
Живучи і творячи на теренах далеких і чужих, Олександр Савченко-Більський залишався все ж таки українцем, який мріяв про незалежну Україну і багато зробив для цього, беручи активну участь у житті української громади Франції. Найперше, це його плідна співпраця з українськими періодичними виданнями. Як зазначає Володимир Попович, він ілюстрував молодіжний пластунський журнал «СКОБ», який виходив у Парижі в 1937-1938 роках. У цьому контексті доволі цікавою є робота О. Савченко-Більського, яка нещодавно поповнила наші фонди і можливо теж була опублікована з одному з цих видань. Це ескіз політичної карикатури, на якій зображені головні політичні гравці повоєнної Європи, а саме Н. Чемберлен, Е. Даладьє, Б. Муссоліні, яких Гітлер намагається взяти під свою «парасольку».
Тісно співпрацював художник і з газетою «Українське слово», яка виходила з травня 1933 року в Парижі. Говорячи про цей доробок мистця, варто відзначити високий художній рівень його поліграфії, у якій відчуваються стильові ознаки українського мистецтва 20-30-х років у графіці, започатковані Г. Нарбутом, В. Кричевським, М. Бойчуком, з його декоративністю та народністю.
Самовіддано працюючи для «української справи», природно, що і останній спочинок він знайшов у братській могилі побратимів-українців у вже згадуваному Шалетт-Везіні…
На схилі літ, у 1983 році О. Савченко-Більському пощастило побувати на батьківщині, та і то у якості туриста. Він так і не побачив рідну Олишівку, але саме після цієї поїздки передав більшу частину своїх робіт в Україну до новоствореного Чернігівського художнього музею, залишивши по собі значний мистецький доробок, добру пам’ять і свій неповторний слід на землі.
Ірина РАЛЬЧЕНКО
Скорочено. Повністю стаття буде опублікована у виданнях Чернігівського художнього музею імені Г.Ґалаґана
Хоча, по суті, це не він повернувся до нас, це ми повернулись обличчям до тієї когорти українських художників-емігрантів, які творили європейську культуру ХХ століття.
Бажання дізнатися більше про нашого земляка привело до Франції, де з люб’язної згоди доньки познайомилась з сімейним архівом, численними творами, написаними у різний час, у різних напрямках і стилях. А подаровані пані Годійо ще 50 графічних та живописних творів дали можливість зробити декілька великих виставок, де були представлені чудові роботи майстра в модернових стилях Ар Деко, конструктивізму тощо.
Народився Олександр Васильович Савченко-Більський 6 грудня 1900 року за новим стилем в Олишівці на Чернігівщині і походив зі старовинного козацько-старшинського роду, що бере свій початок від Сави Більського, шляхтича з Литви, який 1582 року прийшов на Запорізьку Січ. Його син Кіндрат уже звався Савченко-Більським, а онук – Микита започаткував ще дві гілки роду, одна з яких володіла землями біля Чернігова, в Олишівці – малій батьківщині Олександра Савченко-Більського.
Батьки художника – Василь Олександрович та Неоніла Іванівна (уроджена Третякова, мати якої Олександра Шрамченко була пов’язана з гетьманською родиною Дорошенків) у 1912 році переїхали до Чернігова. Саме тут усі п’ятеро дітей – чотири доньки і син навчались у гімназії.
Мистецький хист Олександр Васильович отримав, вочевидь, від батька, який був відомим іконописцем і брав активну участь у художньому житті міста. Зокрема, про його графічні роботи є згадка у газеті «Черниговские губернские ведомости» за 1895 рік.
Пощастило Олександру Савченко-Більському і з учителем, адже малюванню його навчав випускник Московського училища живопису, скульптури та архітектури, викладач Чернігівського реального училища Микола Тарловський. Під час навчання на живописному відділенні Київського художнього училища Петербурзької Академії мистецтв відбувся вдалий дебют О. Савченко-Більського на виставці Товариства чернігівських художників наприкінці 1917 року, про що згадується у мемуарах Зіновія Горбовця: «…Незважаючи на молодий вік, у нього вже були картини складної композиції із багатьма дійовими особами та аксесуарами, де композиція, колір та форма були добре узгоджені, і можна було багато очікувати від цього доброго початку, але, на жаль, про Савченка-Більського, як про художника, нічого не чув і не знаю».
Це і не дивно, бо вже у 1919 році він був мобілізований до лав армії Денікіна. А далі, як свідчать його особисті записи, «в конце ноября 1919 года покинул Черниговскую губернию. 1920 года 1 ноября покинул Крым на пароходе «Саратов» і опинився у Стамбулі».
Трирічне перебування в Туреччині було, мабуть, найважчим періодом у житті майстра. Але ні важке поранення, ні гіркота поразки, ні тяжка праця задля виживання не зломили гордого юнака. Стала в нагоді і художня освіта, отримана у Київському художньому училищі, про що згадується у листі О. Савченка-Більського до співробітниці Чернігівського художнього музею Тетяни Слобожаніної, де він пише, що навчався «4 роки на відділі Петербурзької Академії Мистецтв, директором якої був Федір Кричевський. У 1918 році я працював у Чернігові як артист: робив декорації для театру , давав лекції курсантам, робив там портрети і там мав приятеля, пана Дейнеко, який учився зі мною у Києві».
Говорячи про паризький період життя і творчості Олександра Савченко-Більського, не можна не згадати про його участь у так званій Паризькій групі українських мистців. На фото з сімейного архіву художника, датованого 1930 роком , ми бачимо Савченко-Більського серед українських митців-емігрантів, імена більшості з яких донедавна були не відомі навіть фахівцям. І тільки завдяки численним розвідкам Олександра Федорука та ґрунтовній монографії Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939» ми маємо можливість дізнатися про долі і творчість наших земляків, виразників і продовжувачів традицій національного мистецтва.
Окрім графіки, О. Савченко-Більський потужно проявив себе і у малярстві. Заслуговують на увагу іконописні твори художника, а саме два іконостаси для українських церков у Франції. Перший був створений у 1943 році для собору святого Володимира Великого, що на бульварі Сен-Жермен у Парижі.
Відомо, що ікони О. Савченко-Більського були перевезені до Італії і по сьогодні вони прикрашають іконостас храму святих Сергія і Вакха та Жировицької Богородиці в Римі, де, як відомо, ще від ХYІІ століття діяв духовний центр українських греко-католиків із кількома церквами та монастирями.
Другий іконостас роботи нашого знаного земляка, на щастя, також зберігся і знаходиться у місті Шалетт-Везін, що у ста кілометрах на південь від Парижа. Саме там у середині ХХ століття коштом та силами українських емігрантів була побудована церква Святого Андрія Первозванного, яка є найдавнішим храмом з усіх українських православних церков Західної Європи. Парафія святого Андрія Первозванного належить до Української Автокефальної Православної Церкви і є справжнім осередком української історії та культури.
Варто нагадати, що Володимир Олександрович Савченко-Більський (1867-1955) наш земляк та й ще рідний дядько Олександра Васильовича. Він також народився в Олишівці, був військовим моряком і під час першої світової війни служив на Чорноморському флоті. У ході Лютневої революції став на позиції українського руху, будучи активним діячем Української чорноморської громади. Навесні 1917 року В. Савченко-Більський став командиром українського Севастопольського флотського півекіпажу, капітаном другого рангу. Після утворення УНР проводив українізацію флотських екіпажів у Севастополі та Одесі. У грудні 1917 року був призначений Директором департаменту українського морського міністерства в Києві і доклав багато зусиль для розбудови структур українського флоту. За його ініціативи були засновані гардемаринські школи у Миколаєві, Севастополі, Кам’янці-Подільському. У 1919 році наш земляк став начальником канцелярії Морського міністерства, контр-адміралом, а з травня 1920 – командувачем Чорноморського флоту. А після поразки українського визвольного руху був інтернований до Польщі, деякий час перебував у Німеччині, а потім переїхав до Франції. Живучи в еміграції, написав низку статей з історії Українського воєнно-морського флоту, опублікованих у виданнях «Табор», «За державність», «Український інвалід», вступав у полеміку з численними російськими білогвардійськими виданнями, давав оцінку подіям та окремим діячам українських визвольних змагань. Зокрема, в листі до племінника, датованому 20 квітнем 1949 року, він пише, що «…не можу спокійно віднестись до того, що ці наші демократи впустили в своє угрупування В.Винниченка, цього страшного злочинця, що належав до тих злочинців, що загубили нашу Милу, нещасну Батьківщину, Нашу Любу Україну».
У 1937 році Володимира Савченко-Більського було нагороджено Хрестом Симона Петлюри, він двічі очолював раду «Хреста Симона Петлюри». Помер український військовий діяч, генерал-хорунжий та контр-адмірал флоту УНР у 1955 році в м. Абодант, воз’єднавшись незадовго перед цим з родиною улюбленого племінника.
Говорячи про живописну спадщину мистця, варто зауважити, що якщо графічні твори, як правило, виконувались здебільшого на замовлення, то в малярстві Савченко-Більський творить для душі, втілюючи на полотні враження від численних подорожей Європою, улюблених квітів, портретів рідних та близьких. Більшість цих творів зберігається в родині художника і їх можна було побачити на виставці «Олександр Савченко-Більський», яка проходила в травні 2008 року в Культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції. Чудові краєвиди Франції та Іспанії, квіткові натюрморти, виконані в імпресіоністичному стилі, особисті речі майстра привабили численних представників української діаспори , колекціонерів, які, по суті, відкрили для себе цей доробок нашого земляка.
Живучи і творячи на теренах далеких і чужих, Олександр Савченко-Більський залишався все ж таки українцем, який мріяв про незалежну Україну і багато зробив для цього, беручи активну участь у житті української громади Франції. Найперше, це його плідна співпраця з українськими періодичними виданнями. Як зазначає Володимир Попович, він ілюстрував молодіжний пластунський журнал «СКОБ», який виходив у Парижі в 1937-1938 роках. У цьому контексті доволі цікавою є робота О. Савченко-Більського, яка нещодавно поповнила наші фонди і можливо теж була опублікована з одному з цих видань. Це ескіз політичної карикатури, на якій зображені головні політичні гравці повоєнної Європи, а саме Н. Чемберлен, Е. Даладьє, Б. Муссоліні, яких Гітлер намагається взяти під свою «парасольку».
Тісно співпрацював художник і з газетою «Українське слово», яка виходила з травня 1933 року в Парижі. Говорячи про цей доробок мистця, варто відзначити високий художній рівень його поліграфії, у якій відчуваються стильові ознаки українського мистецтва 20-30-х років у графіці, започатковані Г. Нарбутом, В. Кричевським, М. Бойчуком, з його декоративністю та народністю.
Самовіддано працюючи для «української справи», природно, що і останній спочинок він знайшов у братській могилі побратимів-українців у вже згадуваному Шалетт-Везіні…
На схилі літ, у 1983 році О. Савченко-Більському пощастило побувати на батьківщині, та і то у якості туриста. Він так і не побачив рідну Олишівку, але саме після цієї поїздки передав більшу частину своїх робіт в Україну до новоствореного Чернігівського художнього музею, залишивши по собі значний мистецький доробок, добру пам’ять і свій неповторний слід на землі.
Ірина РАЛЬЧЕНКО
Скорочено. Повністю стаття буде опублікована у виданнях Чернігівського художнього музею імені Г.Ґалаґана
| Читайте також |
| Коментарі (0) |