Чернігівська ніч

Це нічний Київ за брудним склом автобуса.

У Чернігові ніч геть інша. Вона чорна і тиха. Стрімко насуваючись на прикордонне місто, вона вкриває все мороком.

Вуличне освітлення не працює від початку війни. Магазини зачиняються рано. Транспорт зупиняється до ранку.
Тоді хочеться швидко-швидко добігти до рідного такого ж темного під'їзду, навпомацки зайти на свій поверх і під світлом телефона відчинити двері.

Я чомусь в цей час гостро відчуваю присутність в місті чужих, тих, хто зараз напевно тихариться, а в перші дні війни відкрито снував по місту з рюкзаками за спинами і характерним аканням. А може це мої нерви даються взнаки?..

Так чи інакше увечері я вмикаю світло лише в коридорі, закриваю жалюзі і міжкімнатні двері і живу на своєму дивані.

Поверху ходить самотній сусід. Торік він заїхав до нашого будинку і зробив в квартирі красивий ремонт. Тепер його родина в Австрії, а він живе в своєму ремонті один.

Я пишу у фейсбук. Він щовечора телефоном розповідає про чернігівське життя дружині. Балкони відкриті, тому ми на відстані розмови.

Але говорити один з одним не поспішаємо. Зараз багато хто в своєму, і люди делікатно не турбують один одного.
Ще трохи і почнуть свій перегук міські хазяйські собаки на садибах. Їх у чорній глухій ночі чути здалеку.
На старій яблуні у дворі, як завжди, о цій порі в серпні дзвенять цвіркуни. Як завжди в серпні просяться в долоні зорі.

Їх не лякають повітряні тривоги. Їм байдуже на своїй недосяжній висоті.
Хай ця тепла, волога, чорна чернігівська ніч буде тихою.

А завтра зранку знову буде кава. І сонце. І літо, яке загубилося у вервечці 171 дня великої війни.

Олена ГОЛОВАТЕНКО