Царська корона і нескорена одеситка
Йшла перша воєнна весна.
Перші грози, перша зелень, перші квіти. І заморозки, які подекуди обпалили цвіт, він пожух, як і наші надії на швидке закінчення війни. І все ж ворога погнали, Чернігів прокидався після облоги. Ще було чутно за околицями міста постріли наших захисників. На вулицях стояли “їжаки” і блокпости. Час від часу вила сирена і ще не відмінили нічне світломаскування. У магазинах були порожні полиці. Тягнулися черги за гуманітаркою. Міський транспорт не ходив. І ми з чоловіком йшли на роботу пішки.
Я не надто роздивлялася навкруги. Боялася побачити вчинену обстрілами розруху і розплакатися просто посеред вулиці.
Та й роздивлятися особливо не було чого. Квітники на той момент сіріли не запорані. Скоріш за все, до них ще не дійшли руки. Люди більше місяця хліба не бачили, які вже там клумби! І раптом проминаємо будинок, біля якого за тонкою решіткою огорожі наче хто кинув шматок веселки.
Рівненька чорна латочка землі, ніби розшита яскравими шовковими нитками. Доглянуті пишні квіти. Нарциси, тюльпани, ще якась краса. Не особливо запам’яталися мешканці квітника, бо всю увагу перетягнула на себе царська корона. Така величава, з пелюстками, які горіли язичками полум’я. Така протестна проти сірості і війни. Така горда і непереможна. Тоді я вирішила що у мене обов’язково буде така квітка. І взагалі, всупереч усьому - багато квітів. А ще я замовила грушку. В одеському магазині.
У нас уже було чутно віддалену перестрілку. А одеситів ще конкретно бомбили. Як і тепер. Напевне в рослинному магазині трохи зчудувалися появі клієнтки з протилежного боку України. Але саджанець прислали. Схоже, його, оберігаючи від прильотів, тримали десь у підвалі, не виносячи на тепло. Я дістала з коробки те заклякле від холоду створіння. Грушка була як наші душі на той момент: ми виходили з облоги наче з морозильника і поверталися до життя, ще не вірячи що це можливо - просто жити далі.
Посаджене деревце не прокидалося. Хоч сонце уже пригріло, хоч я поливала його теплою водою. Воно було живе - зелень причаїлася у бруньках і під шкіркою гілочок. Але складалося таке враження, що саджанець вирішив відіспатися у теплі і спокої. Два місяці він дрімав і аж на початку липня буквально вибухнув молодим листячком. А цієї весни моя нескорена одеситка рясно вкрилася квітковими пуп’янками.
Отак природа вчить нас пересилити всі негаразди. Переупертити. Напевне, у перекладі з мови дерев на українську це означає: вірити у те, що все погане минеться і прийде переможна весна з сонцем і теплом. Тоді ми відчуємо що можемо, таки справді можемо відкинути з душі всі тягарі як важкий сон, прокинутися і натхненно жити та в жодному разі не здаватися.
На світлині - царська корона. Уже моя...
Євдокія ТЮТЮННИК
Перші грози, перша зелень, перші квіти. І заморозки, які подекуди обпалили цвіт, він пожух, як і наші надії на швидке закінчення війни. І все ж ворога погнали, Чернігів прокидався після облоги. Ще було чутно за околицями міста постріли наших захисників. На вулицях стояли “їжаки” і блокпости. Час від часу вила сирена і ще не відмінили нічне світломаскування. У магазинах були порожні полиці. Тягнулися черги за гуманітаркою. Міський транспорт не ходив. І ми з чоловіком йшли на роботу пішки.
Я не надто роздивлялася навкруги. Боялася побачити вчинену обстрілами розруху і розплакатися просто посеред вулиці.
Та й роздивлятися особливо не було чого. Квітники на той момент сіріли не запорані. Скоріш за все, до них ще не дійшли руки. Люди більше місяця хліба не бачили, які вже там клумби! І раптом проминаємо будинок, біля якого за тонкою решіткою огорожі наче хто кинув шматок веселки.
Рівненька чорна латочка землі, ніби розшита яскравими шовковими нитками. Доглянуті пишні квіти. Нарциси, тюльпани, ще якась краса. Не особливо запам’яталися мешканці квітника, бо всю увагу перетягнула на себе царська корона. Така величава, з пелюстками, які горіли язичками полум’я. Така протестна проти сірості і війни. Така горда і непереможна. Тоді я вирішила що у мене обов’язково буде така квітка. І взагалі, всупереч усьому - багато квітів. А ще я замовила грушку. В одеському магазині.
У нас уже було чутно віддалену перестрілку. А одеситів ще конкретно бомбили. Як і тепер. Напевне в рослинному магазині трохи зчудувалися появі клієнтки з протилежного боку України. Але саджанець прислали. Схоже, його, оберігаючи від прильотів, тримали десь у підвалі, не виносячи на тепло. Я дістала з коробки те заклякле від холоду створіння. Грушка була як наші душі на той момент: ми виходили з облоги наче з морозильника і поверталися до життя, ще не вірячи що це можливо - просто жити далі.
Посаджене деревце не прокидалося. Хоч сонце уже пригріло, хоч я поливала його теплою водою. Воно було живе - зелень причаїлася у бруньках і під шкіркою гілочок. Але складалося таке враження, що саджанець вирішив відіспатися у теплі і спокої. Два місяці він дрімав і аж на початку липня буквально вибухнув молодим листячком. А цієї весни моя нескорена одеситка рясно вкрилася квітковими пуп’янками.
Отак природа вчить нас пересилити всі негаразди. Переупертити. Напевне, у перекладі з мови дерев на українську це означає: вірити у те, що все погане минеться і прийде переможна весна з сонцем і теплом. Тоді ми відчуємо що можемо, таки справді можемо відкинути з душі всі тягарі як важкий сон, прокинутися і натхненно жити та в жодному разі не здаватися.
На світлині - царська корона. Уже моя...
Євдокія ТЮТЮННИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |