Головна › Новини › ПОГЛЯД
Блаженство повноти
25-Лют-20 302 0.0 0
Остудивши криничною водою голову, витягаю записника. Треба бодай побіжно занотувати те, що сьогодні чув, бо інакше вивітриться. Хоча й так живі слова на папері обертаються в капосні мертві черв’ячки літер. Звична добровільна каторга, до якої годі звикнути.

«Пишеш?», – чую, здригнувшись, хрипкий голос.
«Пишу».

Мабуть, навіть збоку видно, що робота дається мені важко.

«Не йде?» – співчутливо питає Федорцьо.
«Не йде», – мляво відповідаю.

«Мене, коли горілка не лізе в горло, ніхто не примусить пити. Дай і ти собі спокій, не мордуй голову й папір».
«Така письменницька доля».

«То дай тій долі сказати своє слово. А твої слова най спочивають у голові».
«Овва, слова в голові нічого не коштують, а на папері, буває, що мають якусь ціну».

«Розумію. Так і в нашому шинку, в зошиті буфетниці – половина моєї завтрашньої пенсії…»
«Їй легше, – кажу я. – Менше писати».

«Пиши й ти коротко. Бо я, знаєш, примітив, що коли здравиці короткі, тоді й гостина приємніша».
«Так, але книжки не можуть бути дуже тонкими».

«Ці ваші книжки… Ба нащо писати нові, коли в книгарнях і бібліотеках стільки готових?»
«Не знаю. Люди думають, що в нових вичитають щось нове».

«Так і зі мною. Щоразу йдеш до шинку з надією, що відчуєш якийсь новий, особливий смак. А воно в пляшці таке ж паскудне, гірке, як і вчора. Хоча на годину-другу й засолоджує душу…»

«Гарні епітети».
«Га? Кажеш, випити б? Я чвертку з собою маю…»

І ось грушева паленка цямкотить у чарки, перебивши на мить звук потічка. На поверхні коливається щільне золотисте кільце – значить міцна.

«Я повні не наливаю, – пояснює Федорцьо, – най дихає в склі божа роса. Не маю такого навику – повні наливати, як мій кум. Коли пригощає мене, ніколи не знаходиться однакових чарок. Одна більша, друга менша. А наливати він любить повні. Собі велику, мені меншу. Нігда не переплутає. Та ще й філософствує паскудь: «Ти, куме, на таке не зважай. Менша посудина менше має, але вона рівна великій у тому, що рівно є повною…» Так і п’ємо кожний свою порцію. Зате повну».

«Вашого кума часом не Сковородою звуть?»
«Ніт, пишеться Бобалька. Яке прізвище, така й порода. Буває, розсерджуся на нього й відрубаю: «Пустий ти, куме, чоловік, і не лишаться по тобі навіть бобальки, як після цапа». А він на те: «Федорцю, по мені лишиться те саме, що й по тобі – горбик землі з каменем. І якийсь косар клястиме, що коса затинає купини. Тому пиймо тут, бо на небі не дадуть…»

Ми мовчки піднімаємо чарки до вуст, а очі – вгору. Небо ніяке, сонце вже закотилося, зірки ще не з’явилися. А тут, на землі, так добре. Чарки не повні, зате всередині тебе блаженна повнота.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Діти папороті", уривок із роману.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Мудрість, есеї, чарка, Мирослав Дочинець


Читайте також



Коментарі (0)
avatar