Головна › Новини › ПОГЛЯД
Бетон і душа
28-Лют-20 343 0.0 0
На готарі (так тут називають межу) перестріваю Федорця з козою, скринькою інструментів та відерцем фарби.

«Йду Ісуса лагодити».
«Що?»

«Ремонтувати пам’ятник. Отець Лаврентій каже: «Ганьба. Ісус нам дорогу показує, а рука без пальців». – «Яку дорогу? Він на шинок показує», – кажу. – «Ну, ми не винні. Пам’ятник поставили раніше, ніж кафе. І там теж люди, їх у першу чергу треба рятувати». – «Вони й рятуються. Якби ви чули, співають ліпше, ніж у церкві». – «Не розумію я вас, Федорцю. Можна сказати, ви церковний чоловік, а таке з язика пускаєте, що в голові не вкладається». – «Маю такий гріх, панотче. Голова часто не встигає за моїм язиком. Як моя жона за ростом цін. Не пусто мені кажуть: ти, Федорцю, своєю смертю не вмреш. А якщо і вмреш, то покладуть тебе в гріб писком донизу. Може, хоч могила виправить». – «Дурниці, не могила, а смерть нас виправляє». – «До слова, хотів вас, отче, дещо попросити. Коли це зі мною станеться, простежте, аби родаки вибили на могильному камені: «Не сумуйте за мною – скоро ‘ся увидиме». – «Ну, до того ще дожити треба. А нині я прошу, ви хоч біля святині там не лихословте. Ліпше за роботою відчитуйте молитви і просіть Ісуса про спокій у душі». – «Золоті слова, отче Лаврентію, але як я можу таке просити в бетону, який маю фарбувати?» – «Не кажіть блюзнірство. Ви в Бога просите». – «Як гадаєте, Він мене вчує?» – «Може, і вчує, хоч ви й великий грішник». – «Міркую, що послухає. Я ж, можна сказати, Його доктор – пальці приліплю, ніс поправлю». – «Не богохульствуйте, Федорцю». – «Перепрошую, отче, що лізу у ваш город, але мені здається, що в Бога не випрошувати треба, як у лісника чи в сільського голови. Йому треба радіти. Так, як він радіє тобі, підтримуючи вогонь душі». – «Ви по правді так думаєте, Федорцю, так відчуваєте?» – «Істинно так, отче. І в моїй душі не мертвий спокій, а вогонь. І доки він там горить чи тліє, я сміюся цьому світові і фіґлюю з кожним стрічним-поперечним, і з вами також. Лише не з Богом…» – «Ідіть з Богом».

«Не хочу лізти у ваш город, – озиваюся я, – але, щоб Ісус не показував дорогу до шинку, може б, приліпити йому пальці у формі літери «V» – знак перемоги…»

«Ми вже з Ним якось розберемося, – великодушно каже Федорцьо. – А ти коси. Бо сіно – се теж діло Господнє. Де б Він народився, якби не віфлеємські пастухи?!»

Він іде, я стою, і з леза коси, встромленої в землю, ллється на мою голову рідке золото сонця.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Діти папороті", уривок із роману.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Мирослав Дочинець, Мудрість, есеї


Читайте також



Коментарі (0)
avatar