Золоті слова

Знав я мудреця. Він був моїм родичем, всіма шанованим. Неговіркий чолов’яга з довгими сивими вусами й сумними очима.

Коли спалахувала якась суперечка, він тихо проказував: «Знаєте, що я вам на це скажу…» Всі оберталися в його бік. А він діставав тютюн-самосад і спроквола набивав люльку. Доки з’являлася перша цівочка диму, всі забували про що сперечалися. Або не раз щось жваво обговорювалося за столом. Старий глибокодумно підносив кістлявий палець: «А я вам повім інше…» – і націджував собі в келишок сливовиці, чинно підносив до рота, ковтав, а відтак довго витирав вуса. І палка дискусія згасала якось сама по собі. А, бувало, рідня не могла дійти згоди у прийняті важливого рішення, і старий озивався зі свого кутка: «Послухайте-но, що я про се думаю…» – і приплющував у задумі повіки, і всі чекали раду-пораду, аж поки не розуміли, що він дрімає.

… І ось через роки я в нього, новоспечений випускник університету. Переді мною стелилися чотири дороги, висів дамовкловим мечем вибір – або йти працювати в столичний галузевий журнал, або починати військову кар’єру за тисячі кілометрів від дому, або їхати в Канаду, куди мене кликав батьків «подільник» по Колимі, або вертатися в милу серцю провінцію в скромну газетку на пів-ставки. Ми сиділи під деревом за столом, на столі – пляшка грушівки, хліб і солонина. І господар такий, як і був, тільки голова і вуса геть білі.

Я розповів про свої гризоти і поцікавився, що він про це думає. Старий ковтнув із келишка, закурив люльку і примружив очі. Якийсь час ми сиділи мовчки. Тоді я вимогливо запитав:
«Невже ви нічого й не скажете, як завжди? Хотів би почути ваше слово».
«Скажу, – всміхнувся він. – Скажу тобі золоті слова. Як є, так є. А буде так, як буде».

Я нічого не розумів, тільки промимрив:
«Бося, що з цією порадою я не виберу правильний варіант».
«Не бійся, він сам тебе вибере».
Так воно й сталося. Так воно й стається.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ