Бісмарк був правий
Загальновживані сентенції щодо російської політики і дипломатії, зокрема дають в цілому правильні орієнтири для людини, що хоче осягнути дії та плани російської держави. Бісмаркове (начебто) висловлювання стосовно того, що договори з Росією не варті навіть того паперу, на якому їх написано, взялося не зі стелі, адже Бісмарк багато років був послом у Росії в часи, коли нею правив не найгірший із царів – Алєксандр ІІ.
В сенсі цього я згадую, як у нас у посольстві в Москві велися останні опрацювання перед парафуванням угоди про відмову від стратегічних ядерних боєголовок. Щойно я побачив як від’їхали російські представники, але американці ще доволі довго залишалися в кабінеті радника-посланника Олега Бая. Нарешті вийшов американський радник-посланник Джеймс Коллінс і пояснив свою затримку певним історичним екскурсом. Він розповів, що ще за часів другої світової війни союзники помітили, що радянська сторона не гребувала методами внесення несанкціонованих правок в узгоджені тексти і тому американці звикли вивіряти після закінчення роботи з совєтами опрацьовані матеріали.
Згадую як під час переговорів під Шатром в Масандрі Антон Бутейко помітив внесену представником Росії Дубініним зміну в обумовлений попередньо сторонами текст. Це виглядало огидно, але таким був стиль роботи російських дипломатів. Дубінін навіть серед них вирізнявся граничною зверхністю і підступністю. Звісно, він хотів обілити себе в очах тодішнього керівництва країни за вкрай недвозначну позицію підтримки путчистів в серпневі дні 91-го року. Але він вже дуже передавав куті меду. До речі, американці добре знайомі з російською ідіоматикою казали про нього, коли він змінив у Вашингтоні корифея дипломатії, багаторічного дуайєна Дружиніна: «Як же можна було поміняти ДРУЖиніна на ДУБініна?!»
Взагалі для стилю роботи з Україною було характерним одночасне поєднання улесливого нагадування про вікові традиції «дружби» Росії з Україною з безцеремонним менторством і підступністю.
Дуже помиляються ті, хто не бачить чи не хоче бачити споконвічні традиції російської влади викладати добропорядними намірами дорогу до пекла. Як колись Енгельс, гарний до речі воєнний аналітик, дивувався наївності російського студентства та офіцерства, яке вірило облудним намірам царату визволити братів по вірі – болгар з під турецького ярма. Хоча насправді вся ця «лірика» обумовлювалася прадавньою мрією виходу імперії до Босфору та Дарданелл.
Вже за моїх часів така ж чи близька методика перейшла в ідею «русского міра». При досить обмежених на той час ресурсах російська влада не шкодувала грошей на роботу з російським рухом у Криму і жодної копійки не давалося на українське школярство. Взагалі дії Росії в Криму мало чим відрізнялися від методів гітлеризму в Судетах. Я згадую, коли на засідання тоді ще Вєрховного Совєта було завезено добру сотню проросійських активістів під час розгляду питання про так звану нелигітимність приєднання Криму в 1954-ому році.
Принагідно хочу нагадати епізод, пов’язаний з приїздом в ті дні нового американського посла Томаса Пікерінга, який пізніше став одним із з заступників Мадлен Олбрайт. Наша ознайомлювальна розмова затягнулася десь на півтори години. З них він хвилин сорок намагався пояснити мені безперспективність дій української влади, яка поскаржилась до Ради Безпеки на недружні дії Москви. Через якийсь час я запитав на якомусь прийомі у пана посла щодо останніх новин, пов’язаних із нашою заявою. Він відповів дуже стисло: «У ва є гарні дипломати!» А було таке. До Нью-Йорку полетів Борис Тарасюк, де провів цілу низку зустрічей із членами Ради Безпеки. Як результат цих його дій, було розповсюджено заяву Голови Ради Безпеки із засудженням деструктивних кроків росіян.
Загалом стиль роботи росіян в часи мого перебування на посаді посла в Москві були досить одноманітними: під час першої зустрічі вони намагалися піддати співрозмовника граничному тиску і проаналізувати як він тримає удар. Згадується перший приїзд Леоніда Кучми в часи його прем’єрства до Москви. Він поїхав у Кремль сам і повернувся вкрай розлюченим , відчувши різницю з тим як його зустрічали тоді, коли він очолював «Південмаш», чи не найбільш відоме в світі радянське підприємство оборонного комплексу, що випускав, зокрема ракету екстра класу, за американською кваліфікацією – «Сатану», і зовсім інакше тепер. Через півтора року під час переговорів виконуючому обов’язки прем’єра Звягільському поки делегації напрацьовували документи надали для роботи приміщення трохи більше за собачу буду. Прийшлося виходити на самого Черномирдіна, щоби полагодити ситуацію.
А вже апофеозом була ситуація навесні 94-го року, коли Кравчук і Звягільський вдвох поїхали до Вашингтону. Наступного дня голова Газпрому Рем Вяхірєв просить мене приїхати до нього на розмову. Повідомляє мені, що вони мають намір закрити на кордоні з нами газову заслонку. Я у відповідь йому кажу: «я за фахом інженер, а не літератор, і брати мене на переляк розповідями про закриття заслонки не варто». Тоді він кидає гратися і з непідробним інтересом ставить питання руба: « А чого це президент і прем’єр разом поїхали за океан? Чи не на оглядини?» Нічого не залишалося, як пообіцяти йому наступного разу перед таким вояжем нашого керівництва нагадати їм, аби вони брали візу у пана Вяхірєва. Не маючи чим крити, він затягнув російську усталену пісню про повернення боргів за газ. Але й мені було, що відповісти: « це не справа держслужбовця, яким я врешті решт є, займатися розв’язанням негараздів між господарюючими суб’єктами наших країн».
Хоча, звісно, при всьому тому Вяхірєв, господарник з великої літери, був нацькований до такого діалогу яструбами з самих вищих російських кіл. Було якось, що Віктор Черномирдін, забувши про войовничі директиви, розроблені для нього, почав як справжній господарник і бізнесмен говорити, що неможна різати курку, яка несе золоті яйця, і тому Росія не буде займатися жорстокими крайнощами, а навпаки чекатиме, що Україна – найбільший на той час суб’єкт споживання російського газу вийде із скрути і знайде чим сплатити свої борги перед Газпромом. Тут же міністр у справах співдружності (СНД) Владімір Машіц щось довго вичитував своєму шефу, оголосили перерву і вже після неї пан прем’єр пішов по катаному, роздаючи погрози про «всєнєпрєменниє» санкції.
Треба сказати, що при всьому тому Черномирдін був одним з небагатьох російських керівників, якому десь на межі вистачало глузду зупинятись у войовничій риториці в стосунках з Україною. А таке ставлення до України панувало на Москві ще з часів Андрія Боголюбського. І було превалюючим і за Алєксєя тішайшего, Пєтра вєлікого і Алескандра освободітєля. Так і за радянських керівників таке було і вони залишили це у спадок своїм нинішнім російським нащадкам.
Віктор Степанович виріс у двоетнічних Чорних Отрогах у Приураллі, кажуть, мати його була українкою, дружина була українкою, він багато працював з українцями в Тюмєні: Шереметом, Кавалком, Діяком і несть їм було числа. Це напевно наклало свій відбиток на його погляди в українському питанні. Зазвичай, як дехто з росіян, незакомплексованих на антиукраїнстві, він в останній розмові зі мною в Москві, коли Олександр Мороз попрохав Черномирдіна сказати мені щось на дорогу, як першому українському послу, що закінчив свою каденцію в Росії, висловив свою вдячність, але тут же мало не з дитячою простотою закинув мені за схильність до тези, що ми – українці і росіяни - різні. І вже в 2010 році . ми зустрілися з ним на перетині Лютеранської та Банкової (він вже дуже недобре виглядав, страшна хвороба невмолимо брала своє). Погомоніли, поділилися «сердечними» справами, нам обом робили аортокоронарне шунтування. Обнялися та попрощалися. Вже відійшовши на декілька кроків, він повернувся і промовив зтиха: «А таки ти (він всім послам СНД казав «ти», американця називав на «ви») був правий, ми дійсно різні!».
Але переважна більшість з них, повторюючи мантру про єдину кров, чи мало не єдиноутробність, в душі зневажають нас, вкрай ображені нашим відокремленням і багато, що дадуть, аби приставити нас «к ногє». Тому такими дивними виглядають сентенції Леоніда Макаровича: «При Єльцині такого не було б!». Та було би, пане перший Президенте! Та чи не гірше! Просто грошей у них не було, барель нафти Urals йшов по 10 доларів, а не за 110-115 як в 2013-ому році.
В грудні я направляв в центр інформацію про розмову з Галиною Старовойтовою 2-го грудня 1991-го року. Вона єдина на той день не виглядала приголомшеною фатальними на погляд Кремля, та й для оточення Єльцина цифрами українського референдуму. А чому так було я зрозумів з подальшої розмови.
Прийшла вона до мене з гвоздичками привітати з перемогою нашого всенародного голосування. І розповіла таке. Вона наприкінці жовтня і повідомила Єльцину про отримані нею від певних людей з Києва прогнози стосовно великої ймовірності дуже великого відсотку тих, хто проголосує за підтвердження рішення парламенту про вихід України із складу Союзу. Старовойтова довірчо поділилася своєю тривогою: «Оні вєдь тогда дєйствітєльно уйдут!». Він її не менш довірчо заспокоїв, сказавши, що на той день для них головним завданням було повалити «мєчєного». А вже тоді вони роги Україні скрутять!
Як бачите, цифри для неї в той грудневий день були очікуваними. А ось чому Єльцин не здійснив свій план до приведення нас «к віду удобному для логаріфмірованія?». Ну, перше пояснення я вже дав: «не до жиру їм було тоді, аби живими залишитись!». У великій вони тоді були фінансовій скруті. Коли взяли владу в руки, то почали спускати на всіх парах наш спільний золотий запас, відстежуючи кожен пароплав із продовольством, країна була на межі голоду. До речі, Горбачов робив це перед ними з не меншим успіхом. Балачки про перебудову балачками, а годувати населення в такій патерналістській державі, якою був Радянський Союз, треба!
А друге пояснення, як на мене полягає в тому, що все ж таки Єльцин був не з тих людей, які ніколи не вибачають того добра, яке ви йому зробили. Все ж таки він розумів, що саме Україні та її народу він повинен завдячувати в перемозі в московському двобої за престол. Але ця вдячність випаровувалася, як волога на спекотному сонці. І вже в Мухалатці, а потім у Дагомисі та Масандрі все повернулося на круги своя. Імперія почала робити кроки до повернення в «свої» кордони. А тепер вже від експансії економічної та словесної вони перейшли до відкритих воєнних дій.
Тому досвід століть мав навчити нас ніколи не довіряти данайцям, що, начебто, дари нам приносять. Як казав, великий Тарас: «Чому ця сакля не нами дана?».
Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ
В сенсі цього я згадую, як у нас у посольстві в Москві велися останні опрацювання перед парафуванням угоди про відмову від стратегічних ядерних боєголовок. Щойно я побачив як від’їхали російські представники, але американці ще доволі довго залишалися в кабінеті радника-посланника Олега Бая. Нарешті вийшов американський радник-посланник Джеймс Коллінс і пояснив свою затримку певним історичним екскурсом. Він розповів, що ще за часів другої світової війни союзники помітили, що радянська сторона не гребувала методами внесення несанкціонованих правок в узгоджені тексти і тому американці звикли вивіряти після закінчення роботи з совєтами опрацьовані матеріали.
Згадую як під час переговорів під Шатром в Масандрі Антон Бутейко помітив внесену представником Росії Дубініним зміну в обумовлений попередньо сторонами текст. Це виглядало огидно, але таким був стиль роботи російських дипломатів. Дубінін навіть серед них вирізнявся граничною зверхністю і підступністю. Звісно, він хотів обілити себе в очах тодішнього керівництва країни за вкрай недвозначну позицію підтримки путчистів в серпневі дні 91-го року. Але він вже дуже передавав куті меду. До речі, американці добре знайомі з російською ідіоматикою казали про нього, коли він змінив у Вашингтоні корифея дипломатії, багаторічного дуайєна Дружиніна: «Як же можна було поміняти ДРУЖиніна на ДУБініна?!»
Взагалі для стилю роботи з Україною було характерним одночасне поєднання улесливого нагадування про вікові традиції «дружби» Росії з Україною з безцеремонним менторством і підступністю.
Дуже помиляються ті, хто не бачить чи не хоче бачити споконвічні традиції російської влади викладати добропорядними намірами дорогу до пекла. Як колись Енгельс, гарний до речі воєнний аналітик, дивувався наївності російського студентства та офіцерства, яке вірило облудним намірам царату визволити братів по вірі – болгар з під турецького ярма. Хоча насправді вся ця «лірика» обумовлювалася прадавньою мрією виходу імперії до Босфору та Дарданелл.
Вже за моїх часів така ж чи близька методика перейшла в ідею «русского міра». При досить обмежених на той час ресурсах російська влада не шкодувала грошей на роботу з російським рухом у Криму і жодної копійки не давалося на українське школярство. Взагалі дії Росії в Криму мало чим відрізнялися від методів гітлеризму в Судетах. Я згадую, коли на засідання тоді ще Вєрховного Совєта було завезено добру сотню проросійських активістів під час розгляду питання про так звану нелигітимність приєднання Криму в 1954-ому році.
Принагідно хочу нагадати епізод, пов’язаний з приїздом в ті дні нового американського посла Томаса Пікерінга, який пізніше став одним із з заступників Мадлен Олбрайт. Наша ознайомлювальна розмова затягнулася десь на півтори години. З них він хвилин сорок намагався пояснити мені безперспективність дій української влади, яка поскаржилась до Ради Безпеки на недружні дії Москви. Через якийсь час я запитав на якомусь прийомі у пана посла щодо останніх новин, пов’язаних із нашою заявою. Він відповів дуже стисло: «У ва є гарні дипломати!» А було таке. До Нью-Йорку полетів Борис Тарасюк, де провів цілу низку зустрічей із членами Ради Безпеки. Як результат цих його дій, було розповсюджено заяву Голови Ради Безпеки із засудженням деструктивних кроків росіян.
Загалом стиль роботи росіян в часи мого перебування на посаді посла в Москві були досить одноманітними: під час першої зустрічі вони намагалися піддати співрозмовника граничному тиску і проаналізувати як він тримає удар. Згадується перший приїзд Леоніда Кучми в часи його прем’єрства до Москви. Він поїхав у Кремль сам і повернувся вкрай розлюченим , відчувши різницю з тим як його зустрічали тоді, коли він очолював «Південмаш», чи не найбільш відоме в світі радянське підприємство оборонного комплексу, що випускав, зокрема ракету екстра класу, за американською кваліфікацією – «Сатану», і зовсім інакше тепер. Через півтора року під час переговорів виконуючому обов’язки прем’єра Звягільському поки делегації напрацьовували документи надали для роботи приміщення трохи більше за собачу буду. Прийшлося виходити на самого Черномирдіна, щоби полагодити ситуацію.
А вже апофеозом була ситуація навесні 94-го року, коли Кравчук і Звягільський вдвох поїхали до Вашингтону. Наступного дня голова Газпрому Рем Вяхірєв просить мене приїхати до нього на розмову. Повідомляє мені, що вони мають намір закрити на кордоні з нами газову заслонку. Я у відповідь йому кажу: «я за фахом інженер, а не літератор, і брати мене на переляк розповідями про закриття заслонки не варто». Тоді він кидає гратися і з непідробним інтересом ставить питання руба: « А чого це президент і прем’єр разом поїхали за океан? Чи не на оглядини?» Нічого не залишалося, як пообіцяти йому наступного разу перед таким вояжем нашого керівництва нагадати їм, аби вони брали візу у пана Вяхірєва. Не маючи чим крити, він затягнув російську усталену пісню про повернення боргів за газ. Але й мені було, що відповісти: « це не справа держслужбовця, яким я врешті решт є, займатися розв’язанням негараздів між господарюючими суб’єктами наших країн».
Хоча, звісно, при всьому тому Вяхірєв, господарник з великої літери, був нацькований до такого діалогу яструбами з самих вищих російських кіл. Було якось, що Віктор Черномирдін, забувши про войовничі директиви, розроблені для нього, почав як справжній господарник і бізнесмен говорити, що неможна різати курку, яка несе золоті яйця, і тому Росія не буде займатися жорстокими крайнощами, а навпаки чекатиме, що Україна – найбільший на той час суб’єкт споживання російського газу вийде із скрути і знайде чим сплатити свої борги перед Газпромом. Тут же міністр у справах співдружності (СНД) Владімір Машіц щось довго вичитував своєму шефу, оголосили перерву і вже після неї пан прем’єр пішов по катаному, роздаючи погрози про «всєнєпрєменниє» санкції.
Треба сказати, що при всьому тому Черномирдін був одним з небагатьох російських керівників, якому десь на межі вистачало глузду зупинятись у войовничій риториці в стосунках з Україною. А таке ставлення до України панувало на Москві ще з часів Андрія Боголюбського. І було превалюючим і за Алєксєя тішайшего, Пєтра вєлікого і Алескандра освободітєля. Так і за радянських керівників таке було і вони залишили це у спадок своїм нинішнім російським нащадкам.
Віктор Степанович виріс у двоетнічних Чорних Отрогах у Приураллі, кажуть, мати його була українкою, дружина була українкою, він багато працював з українцями в Тюмєні: Шереметом, Кавалком, Діяком і несть їм було числа. Це напевно наклало свій відбиток на його погляди в українському питанні. Зазвичай, як дехто з росіян, незакомплексованих на антиукраїнстві, він в останній розмові зі мною в Москві, коли Олександр Мороз попрохав Черномирдіна сказати мені щось на дорогу, як першому українському послу, що закінчив свою каденцію в Росії, висловив свою вдячність, але тут же мало не з дитячою простотою закинув мені за схильність до тези, що ми – українці і росіяни - різні. І вже в 2010 році . ми зустрілися з ним на перетині Лютеранської та Банкової (він вже дуже недобре виглядав, страшна хвороба невмолимо брала своє). Погомоніли, поділилися «сердечними» справами, нам обом робили аортокоронарне шунтування. Обнялися та попрощалися. Вже відійшовши на декілька кроків, він повернувся і промовив зтиха: «А таки ти (він всім послам СНД казав «ти», американця називав на «ви») був правий, ми дійсно різні!».
Але переважна більшість з них, повторюючи мантру про єдину кров, чи мало не єдиноутробність, в душі зневажають нас, вкрай ображені нашим відокремленням і багато, що дадуть, аби приставити нас «к ногє». Тому такими дивними виглядають сентенції Леоніда Макаровича: «При Єльцині такого не було б!». Та було би, пане перший Президенте! Та чи не гірше! Просто грошей у них не було, барель нафти Urals йшов по 10 доларів, а не за 110-115 як в 2013-ому році.
В грудні я направляв в центр інформацію про розмову з Галиною Старовойтовою 2-го грудня 1991-го року. Вона єдина на той день не виглядала приголомшеною фатальними на погляд Кремля, та й для оточення Єльцина цифрами українського референдуму. А чому так було я зрозумів з подальшої розмови.
Прийшла вона до мене з гвоздичками привітати з перемогою нашого всенародного голосування. І розповіла таке. Вона наприкінці жовтня і повідомила Єльцину про отримані нею від певних людей з Києва прогнози стосовно великої ймовірності дуже великого відсотку тих, хто проголосує за підтвердження рішення парламенту про вихід України із складу Союзу. Старовойтова довірчо поділилася своєю тривогою: «Оні вєдь тогда дєйствітєльно уйдут!». Він її не менш довірчо заспокоїв, сказавши, що на той день для них головним завданням було повалити «мєчєного». А вже тоді вони роги Україні скрутять!
Як бачите, цифри для неї в той грудневий день були очікуваними. А ось чому Єльцин не здійснив свій план до приведення нас «к віду удобному для логаріфмірованія?». Ну, перше пояснення я вже дав: «не до жиру їм було тоді, аби живими залишитись!». У великій вони тоді були фінансовій скруті. Коли взяли владу в руки, то почали спускати на всіх парах наш спільний золотий запас, відстежуючи кожен пароплав із продовольством, країна була на межі голоду. До речі, Горбачов робив це перед ними з не меншим успіхом. Балачки про перебудову балачками, а годувати населення в такій патерналістській державі, якою був Радянський Союз, треба!
А друге пояснення, як на мене полягає в тому, що все ж таки Єльцин був не з тих людей, які ніколи не вибачають того добра, яке ви йому зробили. Все ж таки він розумів, що саме Україні та її народу він повинен завдячувати в перемозі в московському двобої за престол. Але ця вдячність випаровувалася, як волога на спекотному сонці. І вже в Мухалатці, а потім у Дагомисі та Масандрі все повернулося на круги своя. Імперія почала робити кроки до повернення в «свої» кордони. А тепер вже від експансії економічної та словесної вони перейшли до відкритих воєнних дій.
Тому досвід століть мав навчити нас ніколи не довіряти данайцям, що, начебто, дари нам приносять. Як казав, великий Тарас: «Чому ця сакля не нами дана?».
Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |