Більшовика Сталіна обурив фільм Кавалерідзе
13 квітня - день народження ІВАНА КАВАЛЕРІДЗЕ (1887-1978), видатного скульптора, письменника, кінорежисера. Його першими фільмами були «Злива» (1928, не зберігся), «Перекоп» (1930), «Штурмові ночі» (1931), «Коліївщина» (1933).
Потому був „Прометей” (1935), у якому використано мотиви однойменної поеми Тараса Шевченка і знято епізод за його участі (не зберігся). Окрім іншого, Кавалерідзе врахував і канонічну тоді теорію історика М.Покровського, який кваліфікував політику російського царату як колонізаторську, вказував на надмір повноважень державної влади в Росії. Спершу-бо більшовики засуджували колонізаторську природу російського царату… Це тривало до середини 1930-х…
У «Перекопі» йдеться про строптивого кріпака Івася (Іван Твердохліб), якого пан одсилає на Кавказ, на війну, а його наречену Катерину (Поліна Нятко) віддає до публічного дому. На Кавказі Іван потрапляє під вплив революціонера Гаврилова (Данило Антонович) і, повернувшись додому, піднімає селянське повстання.
Фільм, опісля деяких переробок, закінчено восени 1935 року. У підсумку режисера було звинувачено у дотриманні „квазі-історичної схеми”, у слабкій сюжетиці, грубому натуралізмі, затягнутості і статиці. Далі з'явилась стаття „Груба схема...” (авторство приписують Михайлу Кольцову, за вказівкою Сталіна) у „Правде”. Судячи по всьому, Сталіна найбільше обурило неприйняття методів колоніальної політики. Кавалерідзе потрапив під гарячу руку, саме тоді авторитет царів і князів знову пішов угору, вони потрактовуються як „собиратели Земли Русской”, як творці Російської держави. Натомість інтелектуали-більшовики, в пенсне і окулярах, постають більше як пустопорожні балакуни, що опісля революції 1917 року заходились розбивати єдину державу на частини, керуючись „гнилими” ліберальними уявленнями про хід і логіку історії (так це й досі потрактовується відомими кремлядськими «гісториками»).
У промовистому висновку ГУФК (Главное управление фотокинопромышленности) читаємо: «фильм проходит мимо эксплуататорской роли польских и украинских панов и заостряет свою направленность только против помещиков, русских крепостников, приобретая тем самым лишь антимоскальский характер». Ясний знак усім іншим: більше нічого «антимоскальського». За кілька десятиліть потому творці фільму «Пропала грамота» забули про цю настанову і цариця отримала, на екрані, ляпаса від Миколайчукового козака Василя (епізод замінили, та було вже пізно). Як наслідок, фільм заборонили для показу в Україні на довгії літа…
Кавалерідзе замислював трилогію, третьою, після „Коліївщини” і „Прометея”, мала бути стрічка «Дніпро». Фільм мав дати вихід епічної картини українського світу в сучасність. Так чи інакше, експерименти, властиві його першим фільмам, для режисера фактично закінчилися. Хоча до певної міри „пошуком у невідоме” може вважатися робота над екранізацією опер – „Наталка Полтавка” (1936) та „Запорожець за Дунаєм” (1937). Любов режисера до експерименту не тільки з просторовими величинами, а й звуком, лінгвою (що й виявилося у попередніх двох стрічках) тут знаходить свій вихід. Цікавим є і поєднання великих оперних співаків з драматичними акторами.
Згідно одному з донесень агента НКВС (датовано 14 січня 1938) в О.Довженка без всякого погодження з ним відібрали і передали І.Кавалерідзе тему майбутнього його фільму «Тарас Трясило». Насправді йшлося про «Тараса Бульбу». За спогадами самого Кавалерідзе (за припущенням Романа Росляка сценарій «Тарас Бульба» режисером написано ще 1935-36) - екранізувати твір Гоголя йому запропонували, завершений сценарій було схвалено. У підсумку тему «Тараса Бульби» передано Довженку, з постановкою фільму не склалося і в нього. Далі мав бути «Богдан Хмельницький», сценарій фільму Кавалерідзе писав разом О.Корнійчуком, одначе сварка з впливовим драматургом не дозволила зробити й це («Богдана Хмельницького» поставив І.Савченко).
Зрештою, Кавалерідзе таки запустився у фільм «Олекса Довбуш», знімальна група виїхала на зйомки в Карпати, зйомки, які зупинила війна. Митець повертаєтся до окупованого Києва. Німецька адміністрація прихильно поставилася до Кавалерідзе, певний час він очолював відділ мистецтв Київської Управи, плекаючи, зокрема, плани щодо реанімації київської кіностудії, керувати якою приїздить його старий знайомець ще з дореволюційних часів кінопромисловець Пауль Тіман, на фірмі якого Кавалерідзе працював в 1912-1914. 10 листопада 1941 року окупаційна влада створює на базі Київської кінофабрики «Українфільму» державну студію Ukraine-Filmgesellschaft mbH («Товариство Україна-фільм») з філіями в Луцьку, Житомирі, Миколаєві та Дніпропетровську, якій вдається зняти лише кілька фільмів. Нічого спільного з українською культурою ті плани не мали, Кавалерідзе звільняється і решту часу до визволення Києва від німецьких військ просто виживає з родиною.
Після війни Кавалерідзе потрапив у немилість до партійних можновладців, одним із наслідків чого стала заборона працювати в кіно. У пізніші роки поставив фільми «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961). Автор п'єс «Вотанів меч» (1966), «Перша борозна» (1969), «Міст через Гниле море», «Сіль», а також спогадів.
Українцям Кавалерідзе більше відомий як скульптор.
1978 року відзначали 50-літній ювілей кіностудії імені Ол.Довженка. Урочистості мали відзначати в Київському Оперному театрі. 90-літньому Кавалерідзе привезли додому запрошення на ювілейний вечір. Іван Петрович поглянув на квиток: було вказано місце на гальорці. Митець чемно вклонився і попросив передати велику удячність: передусім за високу оцінку його спортивно-фізкультурної форми… На вечорі і на гальорці театру його не побачили.
Сергій ТРИМБАЧ
Потому був „Прометей” (1935), у якому використано мотиви однойменної поеми Тараса Шевченка і знято епізод за його участі (не зберігся). Окрім іншого, Кавалерідзе врахував і канонічну тоді теорію історика М.Покровського, який кваліфікував політику російського царату як колонізаторську, вказував на надмір повноважень державної влади в Росії. Спершу-бо більшовики засуджували колонізаторську природу російського царату… Це тривало до середини 1930-х…
У «Перекопі» йдеться про строптивого кріпака Івася (Іван Твердохліб), якого пан одсилає на Кавказ, на війну, а його наречену Катерину (Поліна Нятко) віддає до публічного дому. На Кавказі Іван потрапляє під вплив революціонера Гаврилова (Данило Антонович) і, повернувшись додому, піднімає селянське повстання.
Фільм, опісля деяких переробок, закінчено восени 1935 року. У підсумку режисера було звинувачено у дотриманні „квазі-історичної схеми”, у слабкій сюжетиці, грубому натуралізмі, затягнутості і статиці. Далі з'явилась стаття „Груба схема...” (авторство приписують Михайлу Кольцову, за вказівкою Сталіна) у „Правде”. Судячи по всьому, Сталіна найбільше обурило неприйняття методів колоніальної політики. Кавалерідзе потрапив під гарячу руку, саме тоді авторитет царів і князів знову пішов угору, вони потрактовуються як „собиратели Земли Русской”, як творці Російської держави. Натомість інтелектуали-більшовики, в пенсне і окулярах, постають більше як пустопорожні балакуни, що опісля революції 1917 року заходились розбивати єдину державу на частини, керуючись „гнилими” ліберальними уявленнями про хід і логіку історії (так це й досі потрактовується відомими кремлядськими «гісториками»).
У промовистому висновку ГУФК (Главное управление фотокинопромышленности) читаємо: «фильм проходит мимо эксплуататорской роли польских и украинских панов и заостряет свою направленность только против помещиков, русских крепостников, приобретая тем самым лишь антимоскальский характер». Ясний знак усім іншим: більше нічого «антимоскальського». За кілька десятиліть потому творці фільму «Пропала грамота» забули про цю настанову і цариця отримала, на екрані, ляпаса від Миколайчукового козака Василя (епізод замінили, та було вже пізно). Як наслідок, фільм заборонили для показу в Україні на довгії літа…
Кавалерідзе замислював трилогію, третьою, після „Коліївщини” і „Прометея”, мала бути стрічка «Дніпро». Фільм мав дати вихід епічної картини українського світу в сучасність. Так чи інакше, експерименти, властиві його першим фільмам, для режисера фактично закінчилися. Хоча до певної міри „пошуком у невідоме” може вважатися робота над екранізацією опер – „Наталка Полтавка” (1936) та „Запорожець за Дунаєм” (1937). Любов режисера до експерименту не тільки з просторовими величинами, а й звуком, лінгвою (що й виявилося у попередніх двох стрічках) тут знаходить свій вихід. Цікавим є і поєднання великих оперних співаків з драматичними акторами.
Згідно одному з донесень агента НКВС (датовано 14 січня 1938) в О.Довженка без всякого погодження з ним відібрали і передали І.Кавалерідзе тему майбутнього його фільму «Тарас Трясило». Насправді йшлося про «Тараса Бульбу». За спогадами самого Кавалерідзе (за припущенням Романа Росляка сценарій «Тарас Бульба» режисером написано ще 1935-36) - екранізувати твір Гоголя йому запропонували, завершений сценарій було схвалено. У підсумку тему «Тараса Бульби» передано Довженку, з постановкою фільму не склалося і в нього. Далі мав бути «Богдан Хмельницький», сценарій фільму Кавалерідзе писав разом О.Корнійчуком, одначе сварка з впливовим драматургом не дозволила зробити й це («Богдана Хмельницького» поставив І.Савченко).
Зрештою, Кавалерідзе таки запустився у фільм «Олекса Довбуш», знімальна група виїхала на зйомки в Карпати, зйомки, які зупинила війна. Митець повертаєтся до окупованого Києва. Німецька адміністрація прихильно поставилася до Кавалерідзе, певний час він очолював відділ мистецтв Київської Управи, плекаючи, зокрема, плани щодо реанімації київської кіностудії, керувати якою приїздить його старий знайомець ще з дореволюційних часів кінопромисловець Пауль Тіман, на фірмі якого Кавалерідзе працював в 1912-1914. 10 листопада 1941 року окупаційна влада створює на базі Київської кінофабрики «Українфільму» державну студію Ukraine-Filmgesellschaft mbH («Товариство Україна-фільм») з філіями в Луцьку, Житомирі, Миколаєві та Дніпропетровську, якій вдається зняти лише кілька фільмів. Нічого спільного з українською культурою ті плани не мали, Кавалерідзе звільняється і решту часу до визволення Києва від німецьких військ просто виживає з родиною.
Після війни Кавалерідзе потрапив у немилість до партійних можновладців, одним із наслідків чого стала заборона працювати в кіно. У пізніші роки поставив фільми «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961). Автор п'єс «Вотанів меч» (1966), «Перша борозна» (1969), «Міст через Гниле море», «Сіль», а також спогадів.
Українцям Кавалерідзе більше відомий як скульптор.
1978 року відзначали 50-літній ювілей кіностудії імені Ол.Довженка. Урочистості мали відзначати в Київському Оперному театрі. 90-літньому Кавалерідзе привезли додому запрошення на ювілейний вечір. Іван Петрович поглянув на квиток: було вказано місце на гальорці. Митець чемно вклонився і попросив передати велику удячність: передусім за високу оцінку його спортивно-фізкультурної форми… На вечорі і на гальорці театру його не побачили.
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |