Відкрив себе... Відкриває нас...
День народження - 88-й! - РОЛЛАНА ПЕТРОВИЧА СЕРГІЄНКА (19.01. 1936, м. Щорс - 4.12. 2020, Москва). Видатний кінорежисер, закінчив ВГИК, навчався на легендарному курсі, яким набрав 1955-го Олександр Довженко (разом з Ларисою Шепітько, Миколою Вінграновським, Отаром Іоселіані, Георгієм Шенгелая…). Своєму наставнику він присвятить фільм «Сповідь перед учителем» (1995). А про свого однокурсника і побратима він зніме фільм «Микола Вінграновський. «У синьому небі я висіяв ліс…» (2007).
Інший однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані, пригадував: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, – сказав Довженко. – Ви надто делікатні, надто інтелігентні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим… Ні той, ні другий не послухались і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Одначе ж мабуть не раз Сергієнкові пригадувалось оте «вас затопчуть»…
Серед його фільмів лише кілька ігрових – «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість це неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»…
Затоптали і заборонили, зрештою, «Освідчення в любові» (1966), феноменально зняту оператором Едуардом Тімліним (це одна з кращих, на мою думку, операторських робіт за всю історію світового кіно). Заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді. Уже в часи Перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Одначе усе це треба було пережити, встояти на ногах.
«Освідчення в любові» потоптали уже в наш час – за часів Януковича адміністрація Президента з незрозумілих причин не ствердила присудження фільму Державної премії імені Олександра Довженка (її висунули на премію через багато літ і тому, що вона належала до репресованих стрічок, і тому, що мистецький шедевр). За чутками – тому, що він надто «радянський, прокомуністичний». Дивовижно, але факт: комуністична влада заборонила стрічку - як «антикомуністичну» - так само. Ніякій владі цей СЕРГІЄНКО був немилий, що й логічно, мабуть, і говорить про те, що митець ніколи і ні перед ким не прогинався і не пристосовувався.
А коли у 1970-му його усунули від зйомок картини «Іду до тебе» – про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм усе ж поставить Микола Мащенко), Сергієнко, на знак протесту, залишив кіностудію імені Довженка і повернувся тільки в другій половині 1980-х – щоби зняти фільм «Поріг», про Чорнобильську трагедію.
На Довженковій студії Сергієнко зняв один із кращих своїх фільмів «Білі хмари» (1968) – син їде до помираючого батька і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних тобі втрат і катастроф…
Втрата і втрати – це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»… Якби ж то ми не тільки дивились ці фільми, а й вслухались в них – може поменшало б в Україні отих трагедій і катастроф?
Син Роллана Петровича Олексій так само став режисером – гідним імені батька, треба сказати. Останньою його роботою став фільм якраз про батька – «Здравствуй, папа. Роман о Роллане» (картина є в Інтернеті, її можна переглянути). Прекрасна робота! І остання – у 2013-му Олексій Сергієнко несподівано помер. Нині батько й син напевно знову разом.
У Сергієнковому фільмі «Білі хмари» (за повістю Олександра Сизоненка, прекрасна, як у всіх фільмах режисера операторська робота - тут Михайла Бєлікова) син у дорозі, він їде до батька. Знає, що той вмирає, й відтак передумує усе його життя. Не так воно склалося - син пішов раніше від батька, батько мусив наздоганяти…
Сергій ТРИМБАЧ
Інший однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані, пригадував: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, – сказав Довженко. – Ви надто делікатні, надто інтелігентні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим… Ні той, ні другий не послухались і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Одначе ж мабуть не раз Сергієнкові пригадувалось оте «вас затопчуть»…
Серед його фільмів лише кілька ігрових – «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість це неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»…
Затоптали і заборонили, зрештою, «Освідчення в любові» (1966), феноменально зняту оператором Едуардом Тімліним (це одна з кращих, на мою думку, операторських робіт за всю історію світового кіно). Заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді. Уже в часи Перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Одначе усе це треба було пережити, встояти на ногах.
«Освідчення в любові» потоптали уже в наш час – за часів Януковича адміністрація Президента з незрозумілих причин не ствердила присудження фільму Державної премії імені Олександра Довженка (її висунули на премію через багато літ і тому, що вона належала до репресованих стрічок, і тому, що мистецький шедевр). За чутками – тому, що він надто «радянський, прокомуністичний». Дивовижно, але факт: комуністична влада заборонила стрічку - як «антикомуністичну» - так само. Ніякій владі цей СЕРГІЄНКО був немилий, що й логічно, мабуть, і говорить про те, що митець ніколи і ні перед ким не прогинався і не пристосовувався.
А коли у 1970-му його усунули від зйомок картини «Іду до тебе» – про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм усе ж поставить Микола Мащенко), Сергієнко, на знак протесту, залишив кіностудію імені Довженка і повернувся тільки в другій половині 1980-х – щоби зняти фільм «Поріг», про Чорнобильську трагедію.
На Довженковій студії Сергієнко зняв один із кращих своїх фільмів «Білі хмари» (1968) – син їде до помираючого батька і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних тобі втрат і катастроф…
Втрата і втрати – це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»… Якби ж то ми не тільки дивились ці фільми, а й вслухались в них – може поменшало б в Україні отих трагедій і катастроф?
Син Роллана Петровича Олексій так само став режисером – гідним імені батька, треба сказати. Останньою його роботою став фільм якраз про батька – «Здравствуй, папа. Роман о Роллане» (картина є в Інтернеті, її можна переглянути). Прекрасна робота! І остання – у 2013-му Олексій Сергієнко несподівано помер. Нині батько й син напевно знову разом.
У Сергієнковому фільмі «Білі хмари» (за повістю Олександра Сизоненка, прекрасна, як у всіх фільмах режисера операторська робота - тут Михайла Бєлікова) син у дорозі, він їде до батька. Знає, що той вмирає, й відтак передумує усе його життя. Не так воно склалося - син пішов раніше від батька, батько мусив наздоганяти…
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |