Біля могили Опанаса Марковича

Вже дощ пішов, та на шибках краплини,
Вдивлявсь крізь них. Туманилось в очах…
Бодай на хвильку хтів побачить сина*.
–Рідненький мій, – тремтіло на губах.
Згадались юність і його Марія**,
Хоча між ними вже розлуки лід.
Минає серпень. Згасли всі надії
І захитавсь востаннє білий світ.
Несли на марах. Аж згинались плечі,
Круті стежки на Болдиній горі.
Ще ж, Опанасе, день твій, а не вечір,
Ще ж треба Україною горіть.
Он братчики, газетярі, піїти…
Хтось вірш цитує. Губиться в словах,
А хтось: «Йому б ще музику творити,
Пісні збирать…Хай знають нас в світах!»
Високий день. Ще пахне спілим літом
І неба ще густа і тепла синь.
Ну ось і все. Могила. Тиша. Квіти
І від хреста на стежку чорна тінь.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
14.02.2022р.
* Помираючи від сухот, батько просив колишню дружину хоча б на хвилю привезти сина, аби попрощатися. Та не дослухалася.
** Марія Віленська (Марко Вовчок, дружина, відома письменниця).