Дуля з маком, а не гроші...

Вперше після операції на серці обережно встаю з ліжка в палаті обласного центру серцево-судинної хірургії при Чернігівській лікарні № 2, випробовую себе ходінням по коридору. Кудись зникла кволість, паморочення в голові, нема вже страху раптово втратити свідомість…

Врятований, живу далі! Коридором швидко крокує в палату до якогось хворого лікар-хірург, завідувач центру серцево-судинної хірургії Володимир Григорович Герасимов, котрий імплантував мені замість зношеного електрокардіостимулятора новий. «Як справи?» — на ходу питає хірург. Стримуюючи якесь незрозуміле бажання впасти в ноги своєму рятівникові на знак подяки, кажу: «Мій стан — радісно-ейфорійний!»

Але… настав час спуститись на землю з радянського міфа про безоплатну медицину. Не треба бути професором, щоб запровадити кожному українцю страховий рахунок, грошима з котрого людина й лікується, коли настає потреба. У цивілізованій Європі лікар — багата людина, а у нас? В Україні за 18 років не збудовано жодного фармацевтичного заводу. Такі потрібні електрокардіостимулятори для порятунку хворих купуємо за кордоном.

Масла у вогонь підливає наша найдурніша в Європі банківська система. Ми вступили у третє пограбування банками рядових українців (перше було 1991 року при розвалі СРСР, друге спричинили горезвісні «піраміди»). Через хворе серце я протягом десяти років знову збирав з трудової пенсії гривні на необхідну операцію. На свою біду складав їх не в склянку банку, а в Приватбанк.

Напозичавшись серед родичів грошей, розплачуюсь за електрокардіостимулятор. Подаю заяву директору Приватбанку в Чернігові, панові М.В.Філоненку, щоб повернути вклад достроково (хвороба не рахується з термінами). Отримую замість своїх гривень дулю з маком: НБУ заборонив дотермінові видачі вкладів. Тож думаю, що квартирні злодюжки й миші для грошей є меншою небезпекою, ніж елегантно вдягнені наші банкіри!

Анатолій ЛИСЕНКО, пенсіонер, інвалід ІІ групи.
м.Чернігів