реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Потрібно жити!
14-Груд-09 1505 0.0 0
«Мне есть за что ценить вас, мужики,

Я в деле видел вас, вам цену знаю,

И не рукой, а сердцем ощущаю

В любом прикосновении руки,

Как дороги вы мне и как близки,

Коллеги, побратимы, земляки!» В. Шовкошитний

Кожного квітня вже 23 роки ми згадуємо трагічний день для мільйонів людей — аварію на ЧАЕС та вшановуємо героїв – ліквідаторів аварії. А зовсім недавно з'явилася ще одна дата — 14 грудня, присвячена вшануванню самих ліквідаторів, без тієї трагічності, що відчувається 26 квітня. Багатьох з них уже немає в живих, ще більше – стали інвалідами, а мільйони людей отримали психологічну травму, яка назавжди поняття «мирний атом» буде асоціювати з жахливою війною, в котрій видно не ворога, а тільки жертви.

Є в нашому місті людина, яка не тільки в квітні, а й кожного дня пам’ятає про ті трагічні дні, аналізує наслідки катастрофи та опікується долею ліквідаторів. Це Лігун Анатолій Михайлович – голова Чернігівської обласної організації Всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України» та заступник голови Всеукраїнської соціально-екологічної партії «Союз. Чорнобиль. Україна», полковник запасу.

— Анатолію Михайловичу, Ви самі були учасником ліквідації аварії, які думки виникають у розмові про Чорнобиль?

— Аварія в Чорнобилі стала однією з найбільших катастроф в історії людства.

Від двох надпотужних вибухів через проломи було викинуто велику кiлькiсть уламків конструкцій, таблеток двоокису урану i шматків графіту, 500 млн кюрі радіоактивних речовин. Еквівалент потужності вибуху дорівнював 500 атомним бомбам, скинутих на Хiросiму. У перші дні аварії загинуло 30 осіб (двоє — від обвалів конструкцій i опiкiв, решта 28 — від гострої променевої хвороби), 237 учасників з діагнозом «гостра променева хвороба» було госпiталiзовано. Після них – були тисячі.

Те, що на ліквідацію аварії направлялось багато людей, виправдано — в цьому була необхідність! Люди знали, на що йдуть та що втрачають, розуміли, що це потрібно було робити і робити швидко. У кожного в душі був свій наказ — вистояти!

Там, де був я, працювали в три зміни, кожна зміна налічувала 750 військовослужбовців, за добу це 2150 осіб.

За перші п’ять мiсяцiв Чорнобильської трагедії значні дози опромінення отримали 75 тисяч осіб, які брали участь у ліквідації аварії. З них 1874 — одержали дозу понад 25 бер. Загалом від аварії на ЧАЕС постраждало близько 3,5 млн осіб, у тому числі майже 1,5 млн дітей, а лiквiдацiя наслiдкiв аварії обійшлась державі в сотні мiльярдiв рублів. Наслідки аварії – вражаючі. За масштабами вони не мають аналогів у свiтовiй атомній енергетиці. Радіус випадання механічних високорадіоактивних уламків (твелів, графіту, таблеток палива, металоконструкцій) становив близько 500 метрів. Осідаючі аерозолі поширились в атмосфері на 50 км, а неосiдаючi – на 1000 км.

— Особисто для Вас з чого почалася робота в Чорнобилі і якою вона була?
— Потрібні були офіцери, які вміли організувати, планувати і контролювати ситуацію, а головне такі, що не боялися брати на себе відповідальність в екстремальних умовах. Тому я не здивувався, що в сформованій оперативній групі особливої зони, в яку мене призначили, люди були різні — з різними спеціальностями, з різних регіонів, але всіх поєднувала одна мета. Головним нашим завданням було забезпечити безперервну роботу військовослужбовців з дезактивації ЧАЕС та промислових майданчиків. Режим роботи був дуже важкий, і не всі витримували навантажень. Викиди з четвертого реактора відбувались постійно, дезактивацію в багатьох місцях проводили не один раз. Наприклад, через зруйнований дах 3-го енергоблока в його приміщення радіоактивний пил осідав весь час, тому знову й знову проводили дезактивацію. Важливим був самоконтроль, робота з щітками, ганчірками, відрами, лопатами розслабляла військовослужбовців. Вони не бачили радіації фізично і тому скидали респіратори, розстібалися (через неймовірну спеку). Хоча захисна дія респіратора не більше двох годин, працювали в них по 6 годин, до кінця зміни. Не раз нам міняли розчини для дезактивації, постійно шукали оптимальний варіант. Поряд з нами працювала група науково-дослідного інституту МО СРСР. Але перед цим важливо було захистити людей, що проводять дезактивацію (рівень радіації коливався від 5 до 200 і більше рентген за годину). Такою захисною мірою було освинцювання, яке в 4 – 6 разів зменшувало рівень радіації. Освинцюванням під моїм керівництвом займалась і моя група – вікна, двері, навіть ворота цехів, довгі переходи по 100 – 120 метрів. Ця робота потребувала багато сил, бо свинцеві листи важать від 10 до 20 кг.

Наведу приклад одного із завдань. 21 червня отримав наказ провести дезактивацію і підготувати для роботи будівлю «сховище ядерного палива». Це величезна спеціальна будівля заввишки з 12-поверховий будинок, що знаходилась за 100 метрів від стіни зруйнованого 4-го енергоблока. Перед початком робіт потрібно було провести радіаційну розвідку, намітили 10 точок і проводили розвідку пішки. Дози радіації в цих 10 точках коливалися від 26 до 180 рентген. Розвідка проводилась протягом 32 хвилин — ми отримали одноразову дозу в середньому 40 рентген. Наступного дня проводили розвідку даху цього будинку, рівень радіації на якому вдвічі-втричі був більший, ніж попередні виміри. От і уявіть, наскільки перевищувала норми отримана доза радіації. Виконання цього завдання дуже погіршило наш фізичний стан, але завдання виконали протягом трьох днів. Доповідати треба було міністру оборони СРСР маршалу Соколову. Не знаю, де знайшов сили піднятись на доповідь, мені здавалось, що я кудись провалююсь. До цього (13 червня) ми підготували ремонтний цех, генерал армії Вареников подякував за якісну і швидку роботу.

— Анатолію Михайловичу, в своїй книзі Ви пишете, що в період ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи був проявлений масовий героїзм усіх — від рядового до генерала. А як живуть герої сьогодні?
— На жаль, багато з них не дожили до цих днів, ми низько вклоняємося мужності та стійкості військовослужбовців, які з честю виконали свій обов’язок. Честь і хвала їм навіки! А ті, що залишились, живуть по-різному. У мене назбиралось багато проблемних питань, переживань самих ліквідаторів за 23 роки після Чорнобиля. Власні думки і висновки, історії ліквідаторів про життя вже після Чорнобиля хочу викласти в своїй другій книзі, перша — « Відлуння квітня 1986 року» — вийшла 2004 року, в ній розповідається про саму аварію та ліквідацію наслідків. Більшість учасників ліквідації знайшли собі раду та місце в теперішньому суспільстві. Вони залишились мужніми і після Чорнобиля, але зараз перед ними стоять інші завдання. Мирне сьогодення теж буває наповнене екстремальними подіями, вимагає багато зусиль і термінових рішень. Але залишається категорія ліквідаторів, які втратили сенс життя, і медицина тут безсильна. Ті, котрі ставлять перед собою мету отримати інвалідність і жити для себе, віддаляються від колективу, від оточуючих людей і помічають, що вже не знають, чим зарадити монотонному існуванню.

Я не підтримую такої позиції! Потрібно жити повноцінним життям завжди, не демонструючи своєї інвалідності. Кожного дня бути корисним для дітей, родини, суспільства в цілому. Хвороба в такому випадку відходить на другий план, про неї просто забуваєш.

Треба жити не минулим, а цікавим багатогранним майбутнім, в якому ти знаходиш і бачиш себе, в активній громадянській позиції і творчій діяльності!

Наталія КОТ,
м. Чернігів



Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Союз Чорнобиль, Лігун, чорнобильці


Читайте також



Коментарі (0)
avatar