Ну от і дочекалися сповіді українського «самашедшого». І тепер не тільки на кухні чи в ліжку говоримо, говоримо, говоримо, а признатися до цього привселюдно — зась.

Чтиво Ліни Василівни Костенко — не для слабонервових хлопчаків і дівуль зі стриптизклюбів. Життя, відображене в книзі, — на свідомому і на підсвідомому рівні те, що я і багато думаючих людей відчували і відчувають. Коли перегорнув уже майже десяту сторінку — накрило по саме нікуди, дах зі стелею знесло і понесло не знать куди. Я відчув, що книга про мене чи про такого, як я, «маленького» українського інтелігента, якому боляче за своє: за мову, за націю, за державу. Ось і зараз попри вихід книги незручно признаватися у власному безсиллі. І все ж…

У Святому Письмі пророк Мойсей водив єврейський народ пустелею сорок років. Бо виявилося, що народ не готовий увійти в Землю Обітовану. І Господь сказав, що жоден раб єгипетський не увійде в Ханаан. Ми ж — на половині шляху: двадцять років. Коли ж помре останній совітський раб? У 2031 році? Чи це означає, що повинен померти кожен, хто народився до 1991-го? Ні! Повинен померти раб усередині нас, бо в кожного з нас — невільництво в серці, в душі.

«Ми йдемо, ми йдемо мостом через річку», — пригадалася дитяча пісенька. Тільки не мостом, а через свою пустелю, через своє Червоне море. До чого, скажуть, єврейська історія? Та приклад наглядний. Я би розподілив етапи нашої незалежності згідно з Біблією. Перший етап — вихід зі свого Єгипту. Ми вже його здійснили з 1991 року по 2005 роки. Ми зараз у пустелі — це другий етап виходу, який триває донині. Багато й зараз нарікає на нашу незалежність. Мовляв, при Союзі була така смачна тюлька. Набереш за копійки — і з картопелькою в мундирах ням-ням. Аж за вухами лящить. Як це схоже на рядки зі Святого Письма: «1. І рушили з Еліма, і прийшла вся громада синів Ізраїля у пустелю Сін, що між Елімом і поміж Сінаєм, на п’ятнадцятий день другого місяця по виході їхнього із єгипетської землі. 2. І заремствувала вся громада синів Ізраїля на Мойсея та Аарона в пустелі. 3. І сказали їм сини Ізраїля: «О, якби ми померли від руки Господньої на землі єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м'ясом, коли ми їли хліб досхочу! Бо вивели ви нас у цю пустелю, щоб усю громаду поморити голодом». 4. І сказав Господь Мойсеєві:” Ось, Я дощем нащедрю вам хліб з неба; і нехай народ виходить і збирає щоденно, скільки треба на день, щоб Мені випробувати його, чи буде він чинити за Моїм законом, чи ні”. 5. А шостого дня нехай заготують, що принесуть, і буде удвічі супроти того, по скільки збирають в інші дні. 6. І сказали Мойсей та Аарон усій [громаді] синів Ізраїля:” Увечері спізнаєте ви, що Господь вивів нас із землі єгипетської”. 7. І вранці побачите славу Господню, бо почув Він нарікання ваше на Господа: “А що ми таке, що ремствуєте на нас?” 8. І сказав Мойсей: “[Спізнаєте], коли увечері Господь дасть вам м’яса в харчі, а вранці хліба досхочу; бо Господь почув нарікання ваше, котре ви зчинили супроти Нього: “А ми що? Не на нас ремствування ваше, але на Господа”. (Вихід. 16. 1-8.). То коли ж ми станемо достойними наблизитися до Землі Обітованої, до Свободи?

У жовтні 2003 року, майже напередодні Трояндової революції в Грузії, я написав «Падіння Яблука», твір додаю.
Яблуко впало, зірвалося з гілки. Чи підніме хто-небудь його?..

Впали небо й земля, впало сонце так низько. Впав Христос, несучи на Голгофу свою деревину. І не знайдеться силача, щоб підняв од Спасителя хрест. Бо силач не прийшов, не залишив своєї ниви.

На колінах рачкуємо й живемо, підніматися важко. Ох, натерли до крові коліна свої. Впав і я, слово честі. Не можу піднятися поки. Хто ж підніме усіх і мене, зокрема? Ні, не вірю я в це, що піднімемося всі. Ми рабами живемо й помремо у неволі, бо не знайдеться Мойсея. В Україні моїй люди стали, мов звірі. Моляться всяким божкам, та не моляться Богу. Повзають, скиглять, проклинають Творця, забуваючи, що вони Його діти.

Впав багач і злидар. Тільки другий повзе за натрудженим злотим своїм. Мільйони піднятись із колін не дають жадібним товстосумам.

Впав учитель і лікар, мати, батько, сестра і брат у пошуках кращої долі. Й не піднятися їм вже ніколи. Впав поет і пісняр, давно загубивши натхнення і ліру. Щось мурують вони на папері. Та не те.
Прокричав хтось колись: "ідоли падуть!" А попадали ангели Божі. А ті перші і не думають падати знову і знову. Впали маркси, енгельси, леніни й царята-генсеки вожді. А разом із ними попадали ми, в декадансі натерли коліна до крови. То коли ж ми, браття мої, підніматися будем? Ніколи?!

- Ну, а діти?

Теж ростуть на колінах. І ніхто, і ніщо їх сьогодні піднімати не буде. Бар-ресторан та ще всяку гидоту часто бачать вони, і не видять ні сонця, ні неба. Бо попадали ми й боїмося піднятись сьогодні.

...Яблуко впало, відкотилося стоверстово. І не хоче ніхто підійняти його, бо під деревом люди збирають.

Прочитав твір на літстудії в Ніжинському університеті вже після Помаранчевої революції якраз після інавгурації Президента Віктора Ющенка. Усі посміхнулися іронічно, ми живемо, мовляв, уже у вільній країні. Навіть американська організація "Freedom House" Україну віднесла тепер до вільних держав. Зараз згідно з її дослідженням рейтинг нашої країни віднесено до напіввільних. Рабство наше ніде не ділося і панує поки що. А свободу нашу відстоюють укотре мертві: Мазепа і Петлюра, Шевченко і Франко, Коновалець і Бандера; полеглі студенти і школярі біля Крут, воїни УПА, шістдесятники. Батько головного героя в романі — шістдесятник, перекладач. Чоловік співпереживає, що йде із життя це покоління. "Вони такі справді були заанґажовані, ті шістдесятники. Заанґажовані в добро в справедливість, в поняття честі, солідарності. Крізь них ніби світилася Україна, відтак не виникало сумніву, що вона є". Ми ж у більшості своїй мовчки терпимо або навіть чинимо, як той Бєликов — герой твору «українського поета» Антона Чехова «Человек в футляре», аби «…чего-нибудь не вышло…». Бережемо власну шкіру. А варто підняти очі й подивитися, на якій ми живемо землі.

Ми невільники минулого рабства. Шістсот п’ятдесят років для українців як Сходу, так і Заходу країни пройшли у тяжкій праці на чужих, не своїх володарів. Побували і в «єгипетському», і у «вавилонському» рабствах. Поперемінно то точилися, то затихали криваві бої із сусідніми царями-королями. З’являлися у нас свої Спартаки й мудрі Соломони, котрі не давали згаснути ідеї Свободи й Незалежності. Рабство ж і гріх братовбивства ще від княжих часів не давали піднятися повністю з колін. А коли спиналися, то зразу падали, продовжуючи шукати друзів то на Сході (в Росії), то на Заході (Польща, Німеччина, Євросоюз), «вічних друзів», котрих, за словами Уїнстона Черчилля, як «вічних ворогів» не буває. Є тільки вічні національні інтереси. І за них треба гризти і землю, і граніт, і будь-яке каміння. Ми ж раби — вважаємо, що то нам Захід допоможе, то біжимо наввипередки в обійми могутнього східного «брата». Сподіваємося, що хтось за нас забезпечить добробут, подарує довгоочікувану свободу, захистить нас від несправедливостей теперішньої влади.

"— Це ж не Україна, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать". Герой Ліни Костенко і має рацію, і ні.

У листопаді минулого року на Майдан вийшли представники малого й середнього бізнесу, а ще раніше проходила «антитабачна» кампанія, для більшості населення все те було по цимбалах. «А що там, — казала одна знайома, — повиходили немиті, небриті на той Майдан. Я бачила, як вони плювалися й хрякалися. Недопалки кидали на плитку. А бабця бідна після них прибирала. Вони спекулянти. Прижать треба к ногтю їх всіх. Кримінальники, упирі народу. Правильно робить влада…». А коли в магазинах полізли ціни вгору, збільшилася плата за послуги, то вже не жаліла м’яких слів на адресу можновладців. Хто ж винуватий, що до влади прийшли такі люди? Влітку в нас гостював родич із Донецька. Він із роздратованістю сприймав наші розмови щодо дій Президента і його оточення, уряду. А зараз? Під час різдвяних свят, коли найвищий посадовець держави вітав з Різдвом Христовим православних, донеччанин написав у ICQ: «По телевізору дядько вже вітає з Різдвом». На запитання «Який?» відповів: «Той, який не знає українською слова «ёлка». Нація починає прозрівати хоч на Заході, в Центрі, в більшості своїй на Сході країни, що ми все-таки великий народ. І хоч значна частина населення все ще говорить східним діалектом української мови, здаля схожим на російську, або так званим «суржиком», відчуває і вважає себе українським патріотом, а не частиною «великой русской нации». Наочний приклад цього — Донецьк. Російськомовні патріоти України вийшли на захист україномовних шкіл. Чи згадаймо гнівний лист одеських кінопрокатників з приводу дублювання фільмів російською мовою. Україна починає прокидатися від сну. І ніяка Ганна Герман не заколише націю.

Ліна Василівна своїм твором вказала шляхи до мети. Щоб звільнитись од рабства в самих собі. І тоді живі, а не мертві триматимуть лінію оборони. Треба боротися з пустелею в серці, в душі. Воювати зі шкідливими звичками, проявами внутрішньої несвободи, кидати сміття під ноги, паскудити на могилах. Треба творити нову реальність не vkontakte чи на mail.ru, а в реальності. На місці боротися за мову, за українську літературу, кіно, мистецтво. А ще проти власної ліні до праці. Захищати громадянські права не за гроші.

Підніматися треба з колін, браття, як заповідав Тарас Григорович у своєму пророцькому творі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» і тримати лінію оборони, поки у венах пульсує кров, а в серці живе Україна.

Віктор ТАТАРИН,
письменник, член літературної
спілки «Чернігів»,
м. Корюківка