Мене воцерковили "покровські оси"
У Страсну п‘ятницю, коли у православних храмах виносять для поклоніння Плащаницю я завжди згадую історію свого воцерковлення…
У дитинстві, щороку разом з тіткою і співробітницею моєї бабусі - пані Анею, разом їздили «святить паски» ввечері у Велику Суботу у Покровський монастир на Лук’янівці у Києві. Тоді я ще не знав, що тамтешніх монахинь називають - «покровскіє оси».
Перед тим, як стати у коло навколо храму на освячення кошиків - ми стояли у черзі до Плащаниці. Довжелезна черга. Люди ходили до Покровського монастиря, як казали у Києві - «по інерції», бо він ніколи за совка не закривався і тому вже цілі покоління киян сюди приходили. У совєцький час Покровський монастир позбувся солідної території, а Микільський собор обителі втратив куполи, які якраз відновлювали в мене на очах. Тоді я ще не знав, що цей монастир в московському патріархаті, але це важливо пояснити, для того, щоб читачі зрозуміли контекст подальших подій.
Під час одного з таких щорічних великодніх приїздів ми втрьох: я, тітка і пані Аня вистояли у черзі до Плащаниці. Я вже крутився, переминався з ноги на ногу, роздивлявся храм, який мені тоді здавався не таким великим. І ось я підхожу до Плащаниці. Ну точніше мене підштовхує тітка зі словами: «цілуй плащаницю». Переді мною шарпається якась старша жіночка у хустці, вона щось весь час перекладає у своєму кошику, хвилюється наче студент на іспиті, оглядається і я помічаю, що в неї на обличчі макіяж і яскраво червоні губи. І ось ми з нею біля Плащаниці, яку з двох боків стережуть дві жінки у чорних халатах і чорних хустках (ну мені тоді так здалося!), а терміни підрясник і апостольник я тоді ще не знав. Ці дві жінки у чорному, як потім виявилося - це монахині - насельниці цього монастиря, які протирали Євангеліє і Плащаницю після кожного, - хто цілував.
Жінка, що йшла попереду мене, цілує спочатку зображення ніг Спасителя, потім Євангеліє, а потім зображення обличчя Спасителя. Підіймає голову, а у цей час одна з доглядальниць Плащаниці скручує свою ганчірку і починає бити цю жінку по обличчу з криком: «Ах ти ж с*чка, така-растакая… Как ти смєєш Спасітеля в лік целовать, єщо і накрашинимі губамі?».
Добряче відлупцювана по обличчю жінка, з розмазаним макіяжем і в сльозах, позадкувала з вигуками: «Спасі Господі, Спасі Господі, прастіте меня грешную»…
А та, що з ганчіркою, як завелася, ще довго щось возмущалася собі під носа і зривалася на випадкових прочанах. Перед тим люди ще перемовлялися у черзі - стояв гул у Церкві, а після публічного лупцювання - всі замовкли і мовчки йшли до Плащаниці. Мабуть теж боялися відхопити від матушки ляща по обличчу.
Від цієї сцени я просто отетерів… Я був шокований… Моя дитяча наївність навіть не уявляла, що у Церкві так можна роботи. І тут подумав: «Що в них коїться? А що так можна було? Треба розібратися…»
Від тітки я дізнався, що я хрещений, а це означало, що можу ходити у Церкву. Кілька тижнів відкладав похід до храму. Вивчав так би мовити всі «за, проти, підводні камені». І тут таки наважився піти і попав, як потім виявилося у московський храм. Відчув вже знайомий мені з Покровського монастиря ворожий настрій та ще від священика відходив щелбана, бо неправильно взяв благословіння. Агов! Людоньки, я тут перший раз. Що це за секта? Чого вони всі б’ються?
У мене були всі шанси більше у Церкву не повернутися, але я був у дитинстві допитливим і впертим. Тому пішов у найближчу до мого дому Церкву. Це виявився Покровський храм УАПЦ у Боярці, де настоятель отець Димитрій Присяжний.
Перше, що кинулося в очі - було чимало людей у вишиванках, всі занадто доброзичливі і говорили українською мовою! А тепер найдивовижніше - і священик молився по-українськи! Мені не вдалося розчинитися, бо на хлопця - підлітка всі звертали увагу, а було ще якесь свято і мені дали тримати хоругву. Я і в дитинстві був високим. Тому дуже рано потрапив у категорію дітей, ну знаєте, коли у школі вчителька каже: «треба такі хлопці покрєпше, щоб парти перенести». І я тримав хоругву від початку до кінця богослужіння, хоч мене не раз намагалися підмінити, але я вже писав, що я був впертим (тепер став трохи мудрішим). Ну якщо вже хоругву довірили - треба достояти до кінця. З часом я почав ходити до Церкви щонеділі і навіть почав прислуговувати у вівтарі. Але це вже якось наступним разом розкажу.
Словом не знаю, як склалася доля цієї московської сектантки, яка била людей по обличчю ганчіркою, але через її гріх, - Господь дивним чином привів мене до своєї Церкви… Слава Богу за все!
На світлині саме та Плащаниця з Миколаївського собору Покровського монастиря на Лук’янівці у Києві.
Андрій КОВАЛЬОВ
У дитинстві, щороку разом з тіткою і співробітницею моєї бабусі - пані Анею, разом їздили «святить паски» ввечері у Велику Суботу у Покровський монастир на Лук’янівці у Києві. Тоді я ще не знав, що тамтешніх монахинь називають - «покровскіє оси».
Перед тим, як стати у коло навколо храму на освячення кошиків - ми стояли у черзі до Плащаниці. Довжелезна черга. Люди ходили до Покровського монастиря, як казали у Києві - «по інерції», бо він ніколи за совка не закривався і тому вже цілі покоління киян сюди приходили. У совєцький час Покровський монастир позбувся солідної території, а Микільський собор обителі втратив куполи, які якраз відновлювали в мене на очах. Тоді я ще не знав, що цей монастир в московському патріархаті, але це важливо пояснити, для того, щоб читачі зрозуміли контекст подальших подій.
Під час одного з таких щорічних великодніх приїздів ми втрьох: я, тітка і пані Аня вистояли у черзі до Плащаниці. Я вже крутився, переминався з ноги на ногу, роздивлявся храм, який мені тоді здавався не таким великим. І ось я підхожу до Плащаниці. Ну точніше мене підштовхує тітка зі словами: «цілуй плащаницю». Переді мною шарпається якась старша жіночка у хустці, вона щось весь час перекладає у своєму кошику, хвилюється наче студент на іспиті, оглядається і я помічаю, що в неї на обличчі макіяж і яскраво червоні губи. І ось ми з нею біля Плащаниці, яку з двох боків стережуть дві жінки у чорних халатах і чорних хустках (ну мені тоді так здалося!), а терміни підрясник і апостольник я тоді ще не знав. Ці дві жінки у чорному, як потім виявилося - це монахині - насельниці цього монастиря, які протирали Євангеліє і Плащаницю після кожного, - хто цілував.
Жінка, що йшла попереду мене, цілує спочатку зображення ніг Спасителя, потім Євангеліє, а потім зображення обличчя Спасителя. Підіймає голову, а у цей час одна з доглядальниць Плащаниці скручує свою ганчірку і починає бити цю жінку по обличчу з криком: «Ах ти ж с*чка, така-растакая… Как ти смєєш Спасітеля в лік целовать, єщо і накрашинимі губамі?».
Добряче відлупцювана по обличчю жінка, з розмазаним макіяжем і в сльозах, позадкувала з вигуками: «Спасі Господі, Спасі Господі, прастіте меня грешную»…
А та, що з ганчіркою, як завелася, ще довго щось возмущалася собі під носа і зривалася на випадкових прочанах. Перед тим люди ще перемовлялися у черзі - стояв гул у Церкві, а після публічного лупцювання - всі замовкли і мовчки йшли до Плащаниці. Мабуть теж боялися відхопити від матушки ляща по обличчу.
Від цієї сцени я просто отетерів… Я був шокований… Моя дитяча наївність навіть не уявляла, що у Церкві так можна роботи. І тут подумав: «Що в них коїться? А що так можна було? Треба розібратися…»
Від тітки я дізнався, що я хрещений, а це означало, що можу ходити у Церкву. Кілька тижнів відкладав похід до храму. Вивчав так би мовити всі «за, проти, підводні камені». І тут таки наважився піти і попав, як потім виявилося у московський храм. Відчув вже знайомий мені з Покровського монастиря ворожий настрій та ще від священика відходив щелбана, бо неправильно взяв благословіння. Агов! Людоньки, я тут перший раз. Що це за секта? Чого вони всі б’ються?
У мене були всі шанси більше у Церкву не повернутися, але я був у дитинстві допитливим і впертим. Тому пішов у найближчу до мого дому Церкву. Це виявився Покровський храм УАПЦ у Боярці, де настоятель отець Димитрій Присяжний.
Перше, що кинулося в очі - було чимало людей у вишиванках, всі занадто доброзичливі і говорили українською мовою! А тепер найдивовижніше - і священик молився по-українськи! Мені не вдалося розчинитися, бо на хлопця - підлітка всі звертали увагу, а було ще якесь свято і мені дали тримати хоругву. Я і в дитинстві був високим. Тому дуже рано потрапив у категорію дітей, ну знаєте, коли у школі вчителька каже: «треба такі хлопці покрєпше, щоб парти перенести». І я тримав хоругву від початку до кінця богослужіння, хоч мене не раз намагалися підмінити, але я вже писав, що я був впертим (тепер став трохи мудрішим). Ну якщо вже хоругву довірили - треба достояти до кінця. З часом я почав ходити до Церкви щонеділі і навіть почав прислуговувати у вівтарі. Але це вже якось наступним разом розкажу.
Словом не знаю, як склалася доля цієї московської сектантки, яка била людей по обличчю ганчіркою, але через її гріх, - Господь дивним чином привів мене до своєї Церкви… Слава Богу за все!
На світлині саме та Плащаниця з Миколаївського собору Покровського монастиря на Лук’янівці у Києві.
Андрій КОВАЛЬОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |