Аналізуючи програмні цілі вже нового Президента України Віктора Януковича щодо подальшого розвитку України, чогось неординарного у його програмі знайти складно, на відміну від стратегічних цілей Арсенія Яценюка або, скажімо, Сергія Тігіпка. Щасливою? Так. Багатою? Згоден. Але це,погодьтеся, загально-визначені фрази. А невизначеність полягає у багатьох моментах, і основна з них — який буде векторний курс нашої держави, бо від цього залежать усі інші аспекти загальнодержавного розвитку нашої країни.

Коли запитуєш у виборців про те, чому вони голосували за того чи іншого кандидата, то відповідають, що Тігіпко, наприклад, молодий і перспективний, до того ж — банкір-фінансист, а Гриценко навів би лад у державі, бо він військова людина. Але ж і Віктор Ющенко теж за фахом банкір, але він не зміг об’єднати країну. На жаль, українці не сприйняли його доктрину щодо відродження і побудови нової української нації, як є, зокрема, у Литві чи Естонії, або у Польщі чи Латвії. Але ж і процес формування національної свідомості, яка була спаплюжена і знищена радянсько-російською експансією (давайте будемо об’єктивними) протягом століть — довготривалий. А отже, п’яти років для цього, звичайно, недостатньо.

У програмних документах Януковича та Тимошенко, окрім планів, що різняться між собою (європейська інтеграція у БЮТ і східна — у Партії Регіонів, державна мова українська — для «бютівців» і двомовність — для «регіоналів», внесення змін до Конституції — теж різнополюсне бачення), є й такі, які мають спорідненість. Наприклад, одним із механізмів підвищення соціальних стандартів, як випливає з їхніх програм, є постійно-поетапне збільшення грошових виплат по усіх показниках, як один із чинників підвищення добробуту людей. У Януковича, до речі, мінімальна пенсія повинна досягнути 1200 гривень, а середня не менше 2000 гривень, але жодного слова про те, яке при цьому буде співвідношення гривні до іноземної валюти, і які ціни гулятимуть у торговельній мережі. І чи не станеться так, що при двох тисячах гривень пенсійної «мінімалки» ми опинимося у ситуації, коли знову матимемо сотні тисяч, а то й мільйони грошей, але вони будуть бити по кишенях неплатоспроможних громадян.

Команда Партії Регіонів добре усвідомлює — щоб довести пенсію до бажаних розмірів, необхідно збільшити видатки Пенсійного фонду, як стверджують фахівці, мінімум, на 178 мільярдів гривень (!). Тоді як 9 лютого Партія регіонів не підтримала законопроект, яким передбачалося збільшити соціальні видатки бюджету «всього» на 11 млрд. грн. (йшлося про підвищення прожиткового мінімуму для дітей з малозабезпечених або багатодітних родин на 10–20%).

Якщо почитати програмні документи кількох інших вже колишніх кандидатів у Президенти України, то побачимо віддзеркалення багатьох цікавих моментів практичної площини, яку намагалися вони вкарбувати у реальність. Багато хто з нас віддавав свій голос саме за такі нововведення, абсолютно не задумуючись над тим, а чи прийнятні були б для суспільства окремі положення змісту програм кандидатів?

Виразним у цьому сенсі є домінанти Сергія Тігіпка. Він, серед інших заходів, планував змінити пенсійний ценз у бік збільшення на п’ять років, як це зробили у деяких західних країнах. Між тим, чомусь не звернув увагу на те, який рівень життя «там» і у нас. Позитивною, тим не менш, у нього вирізняється теза про «замороження» соціальних стандартів. Вважаю, що цей крок позитивний, бо постійне підвищення усіляких соціальних виплат та фінансових доплат призводить до інфляційних процесів, знецінення гривні, ріст цін.

Вивчатимемо фальшиву історію?

Негативним, як на мене, у Тігіпка вирізняється теза про непотрібність переписування історії. Себто, на його думку, треба все залишити так як є – вивчати викривлену і чужу для України історію. Також він залишив би за собою активізувати двополюсний процес у мовному питанні. Але чи не є «копіювання» цієї проблематики з програми свого колишнього патрона В. Януковича?

Через це і самому Януковичу буде важко втілювати деякі постулати програми своєї партії. Одна справа — вести політичну боротьбу проти свого опонента в передвиборчий період, залучаючи якомога більше електорату, і зовсім по-іншому необхідно діяти, коли треба поєднати інтереси усіх виборців, як на Сході, так і на Заході. Адже Янукович мав би усвідомлювати, що реалізовуючи одну з тез щодо впровадження російського мови, як державної, він може втратити важелі своєї влади або взагалі призвести до фізичного розколу країни. Внесення змін у Конституцію нашої країни щодо мовного питання — це самогубство. Цілком очевидно, що це розуміє і сам В.Янукович. Принаймні, повинен би розуміти! Але останні його заяви викликають певну тривогу.

Ще не проголосили офіційно Президентом Віктора Федоровича, як він вже встиг по російському телеканалу «Весті» заявити про те, що «історія останніх п’яти років доказала, що не можна проводити політику насильницької українізації і порушувати права російськомовного населення». Ось так — дочекалися. В Росії зміцнювати російсько-патріотичні позиції почесно, а у нас новоспечений Президент заявляє про згубність українізації та й ще вигадує небилиці. Чи не так? Хто, де і коли ущемляє тих, хто розмовляє російською мовою?

І механізм впровадження такого підходу (надання російській мові державного статусу) він вбачає у рішеннях місцевої влади: як вони вирішать, так і буде. І тут доцільно пригадати, як у 2006 році місцеві ради Донецької, Запорізької, Харківської, Миколаївської, Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька й Луганська вже ухвалювали рішення щодо надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної, а фактично ішлося про те, що російська мова повинна замінити українську як мову діловодства й документації. Пізніше Міністерство юстиції ухвалило висновок, що місцеві ради вийшли за рамки своїх повноважень, тому що питання надання статусу мові вирішується законами. І ось тепер, схоже, для «регіоналів» настала пора втілення своїх задумів. Впевнений — якщо так і буде, країна ніколи не згуртується, а радше — навпаки.
Аналізуючи діяльність різних партій у період передвиборчої кампанії, необхідно зазначити, що пришвидшення приходу Януковича до влади ( тільки тепер вже президентської) відбулося і завдяки діям таких партій як УНП, Єдиного Центру, Нашої України, бо саме вони, активно борючись увесь цей час проти команди Юлії Тимошенко, і чудово розуміючи, що ані Костенко, ані Ющенко не переможуть цього разу у президентській гонці, продовжували вбивати клин у подальший розкол національно-патріотичних сил.

Обіцяні цяцянки

Можна говорити про доцільність чи не сприйняття напрямків у діяльності колишніх кандидатів у Президенти. Але очевидним є і те, що кожний з них планував реалізувати задумане.

При більш поглибленому аналізі ми побачимо, що багато пунктів програм кандидатів так і не виконувались би, принаймні, в перші три-чотири роки в силу об’єктивних ситуацій. Серед таких істотних обставин-першопричин є те, що їх виконання залежить не лише від самого Президента, повноваження якого були значно обмежені під час президентства Віктора Ющенка, який так безглуздо ці повноваження «роздав» іншим гілкам влади.
Щоб впровадити основні положення програмних документів, необхідна буде ще й воля парламенту, а у деяких випадках і воля народу.

Наглядною ілюстрацією цього є Програма Віктора Януковича «Україна для людей». Окремі розділи її вимагають фінансування, якого український бюджет не зможе собі дозволити найближчі сім-десять років, або час їхнього виконання об’єктивно не вкладається в один президентський п’ятирічний термін.

«Я проведу військову реформу і забезпечу перехід на контрактну армію з 2011 року», — заявляє лідер Партії Регіонів. Для цього він має намір переозброїти (за цей короткий термін) армію сучасними видами озброєння, у першу чергу найкращими вітчизняними зразками. Щось подібне ми вже чули раніше, від інших лідерів, але цього не сталося і не тому, що хтось не захотів цього зробити, а через об’єктивні обставини, які будуть ще існувати не один-два роки, а не менше п’яти. Бо для повного переходу на контрактну службу відсутні сьогодні відповідні чинники, через які неможливо здійснити цей вид напрямку у найближчі рік-два. До того ж, про дієвість воєнної доктрини у даний час говорити б взагалі не слід, оскільки нещодавно Віктор Янукович заявив про необхідність «підв’язування пояса» в найближчі півроку, а до самих армійців вже негласно доведена «доктрина», яка зобов’язує військові відомства до жорсткої економії коштів.

Фахівці підрахували — для того, щоб реалізувати свій план з побудови за 10 років мільйон квартир для молоді, працівників бюджетної сфери, малозабезпечених родин і людей з обмеженими можливостями, необхідно витрачати з Державного бюджету 20 мільярдів гривень щорічно. А таких коштів, звичайно, у бюджеті для цього катма.

Система охорони здоров’я, за баченнями Януковича, повинна б дійти до загальноєвропейського рівня — на її потреби необхідно виділяти не менш 6 відсотків внутрішнього валового продукту (в країнах західної демократії виділяється 10%).

Проблемними можуть стати і ряд підпрограм, які винятково залежать від «аграрного» питання, в той час як саме за підтримки фракції Партії регіонів мораторій на продаж землі продовжено до 2012 року.

Віктор Янукович — за виборність глав райдержадміністрацій, замість призначення їх з Києва. Але чи буде створена не тільки коаліція у Верховній Раді, а конституційна більшість — проблематичне питання. Бо саме конституційна більшість, як відомо, а не 226 голосів, може внести зміни до Основного закону держави. Та й тепер, коли Віктор Янукович переміг у президентських перегонах, чи доцільно для нього переходити на виборну систему губернаторів, замість їх призначення? Бо зрозуміло, що управляти ними буде ускладнено.

При Віктору Януковичу глави районних та обласних держадміністрацій можуть залишитися на місцях за умов, якщо у Верховній Раді створиться коаліція більшості у складі Партії Регіонів та Нашої України.

Впевнений — якщо б Тимошенко стала Президентом, неодмінно стара система влади в особі районних та обласних губернаторів була б повністю змінена. І у Юлії Тимошенко була б для цього неофіційна підстава — за їхній непослух в часи Віктора Ющенка, коли він їм неодноразово забороняв підкорятися їй. Пам’ятаю, як одного разу, перебуваючи у відрядженні, колишній голова Носівської райдержадміністрації сказав мені дослівне таке: «Це ж треба, щоб на селекторній нараді Тимошенко запитувала у нас — окремих глав райдержадміністрацій — про те, чого це в регіонах ціни скачуть вверх? А яке вона має право це робити?»

Лише тепер стало очевидним те, чому і кому так було вигідне підвищення цін на продукти харчування перед самісінькими виборами. Схоже, колишні соратники Юлії Тимошенко, які для себе її визначили найлютішим ворогом, добилися свого… На жаль.

А тим часом знову створюється пів міфічне суспільно-громадське об’єднання Українські Народні Збори, за фантазійною стелою якої стоять особи, що колись на деяку мить возвели українську націю на першу сходинку, яку ж самі вирізьбили на справжній стелі ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ. Але ці люди не врахували вельми важливої обставини: український люд за п’ять років (а, власне, чому лише за п’ять, а не за усі десять, а то й більше?) зневірився у бездарному правлінні помаранчевої влади, бо жодної щаблини міцних підмурів стосовно утвердження української державності насправді так і не було створено. І не треба «патріотам» самовтішатися. Адже конституційне закріплення державної мови відбулося не в часи президентства Ющенка, і гімн України до Основного закону увійшов теж не завдяки йому… І чи не перевантажить амплітуду різнобічних позицій до апогею відкриття й закріплення історичних чинників (пам’ятників) захоплення колишнім лідером (а чи лідером?) глечиками та бджолами? Глечики, як не прикро, колись та б’ються, а бджоли, після першого укусу, теж гинуть. . . Саме тепер потуги колишніх лідерів вісімнадцятирічної давності на певні зміни у свідомості мас мають дивний смисл через їхній напрям і мету. Все це виглядає нині суцільним мороком і обманом. І найнебезпечніше і найтрагічніше в цьому те, що організатори новостворених УНЗ (зборів) свої заходи-плани сприймають теж за ілюзію. Якщо ні — то це взагалі трагедія, і не тільки для тих, хто створює саме зараз подібні структури, які певним чином уособлюють помаранчеві кольорі, що на довгі роки для багатьох українців асоціюватимуться із вечірньою порою під час заходу сонця, за яким — темрява. І який настане після вечірніх сутінок і ночі ранок — дощовий чи сонячний, залежатиме не лише від бажань людських істот…

Сергій КОРДИК