Пушкін і Гоголь

Перо у Новодворської – гостре. Начебто у повністю позитивній статті про Пушкіна („когда пришел Пушкин, как будто затмение кончилось”) вона не втримується, щоб не підколоти класика :”Он не мог спасать Россию дольше двух часов в день”. Авторка намагається виправдати поведінку Пушкіна, який не доїхав до декабристів – своїх друзів:
” Представьте Пушкина на Сенатской. Сначала он бы наслаждался пафосом минуты и декламировал стихи. Через два часа ему стало бы холодно и скучно. Потом он пошел бы в ближайший трактир”. Далі не треба, знаємо... Зрештою, і не треба робити з поета революціонера. Але якщо „Пушкин – это наше всё», то, вибачте, і вимоги до нього не як до звичайного віршотворця, хай і талановитого. Зрештою, відсилаю зацікавленого читача до статті петербурзького дослідника у журналі „Нева” – вона має оригінальну назву „Наше всё и всё такое”.
Проте не втримаюся, щоб не процитувати думку Соломона Волкова, автора книги „История русской культуры”, який на радіо „Свобода” 2 червня 2008 року говорив:”... Я осмелюсь утвтерждать,что сегодня в России не было бы такого культа Пушкина, если бы Сталин не стал бы насаждать его, как картошку, в 30-е годы”. Хоча ще й хтось із царів змушував усіх генерал-губернаторів передплачувати зібрання творів Пушкіна. Це, власне, є в російській традиції – створив же Пьотр Перший культ князя Алєксандра Невського, а Сталін утвердив. Хоча цей побратим татарського хана двічі знищував Великий Новгород на догоду окупантам, а його переможні битви з німецькими лицарями є одним із міфів. Власне, й мощей його нема в саркофазі Алєксандро—Невської лаври, як твердять колишні студенти духовної академії, що там навчалися...

Натомість у Новодворської набагато загадковішим виглядить Гоголь, з „Шинелі” якого, як відомо, вийшла вся російська література за визнанням її класика. „Миргородский «письменник», сочный, как арбуз, сладкий, как вишня, и самодовольный, как помидор, -- это раз. При этом он незлобив и добродушен, как тыква. Вот вам весь украинский огород, играющий самую заметную роль в малороссийском творчестве Гоголя. В петербургском же своем творчестве он создает город черно-белый, серый, дождливый, а зимой – ледяной, безжалостный, бесчеловечный. Нигде и ни на ком так не виден процесс создания Российской империи, как на этом жизнерадостном парубке, явившимся покорять столицу, благоухающим горилкой и колбасой, но закончившим, однако, жизнь желчным неврастеником…”. Останнє – вельми сумнівне.

У цьому абзаці – і давно помічене провалля між українськими і російськими творами Гоголя, і непряме визнання, що й Російська імперія також творена українцями, як і її література. Проте, В.Новодворська помітила і глибше письмо Гоголя: „И при этом становится понятно, почему птица-тройка тире Русь так бешено мчится и не дает ответа. Пустое пространство без всяких красот и достопримечательностей, занимающее полмира, движение без смысла и удержу, и ответа не знает никто, а может быть, и нет ответа. Отсюда и неисцелимая тоска, и возможность заехать не в ту степь или вывернуться в первый же кювет. А на козлах – дурак Селифан, а в бричке – наш мошенник Чичиков. Теперь вы понимаете, что другие страны и государства «постораниваются» только из инстинкта самосохранения”. Краще не скажеш – не про Гоголя, а про долю Росії, її історію, її шлях, прочитаний видатним українцем.

Достоєвщина...

Колись я запитував грузинського письменника Гурама Патріашвілі – чи є у їх літературі герой, типологічно схожий, скажімо, на Раскольнікова? „Що ти!” – різко відповів грузин. „Наша література оспівує лицарів, які і всі європейські літератури, а не вбивцю старухи – „ростовщиці”. Проте, Достоєвський є брендом АТ „Росія” – за спостереженням В.Новодворської. Хоча мені, українцю, ближчий погляд Івана Буніна:” Да! – сказала она с мукой. – Нет! – возразил он с содроганием. – Вот и весь ваш Достоевский”. Це якщо вже не згадувати Євгена Маланюка про повісті Достоєвського „в яких моторошність і кров вправно присипані сахарином „гуманізму” і просякнуті слізливим, але жорстоким „розчуленням” над упослідженими та „нещасненькими” (Євген Маланюк. „Шкіци до типології культур”. Журнал „Визвольний шлях”, кн. 6, 2007 р., стор. стор. 47-48).

Авторка нещадніша навіть за Буніна:” Для России на Западе он (Достоєвський – В.Ч.) создал чисто отрицательный бренд. Так сказать, «Бедлайм интернейшнл». Его братья Карамазовы, «психи» и неврастеники, маньяк – идеалист Раскольников, идейные путаны Настасья Филипповна и Сонечка Мармеладова, юродивый князь Мишкин – это прямо вывеска к фирме «Желтый дом и сыновья». И ясно, что эти русские опасны: то ли даром товар отдадут, то ли вообще зарежут”.
Не шкодує вона культового письменника і говорячи про його особисте життя, не забуваючи згадати не тільки про його жінок, але й про ігроманію класика. Достоєвський, доведений до психічного розладу імітацією публічної страти за участь у революційному гуртку, за свідченням Луначарського писав:” Десница царя покарала меня, но я готов лобзать ее”. Абсолютно чітко виражені ознаки садомазохізму. Ну, а про такі дрібниці, як імперсько—хижацькі настрої Фьодора Міхайловіча, навіть Новодворська не згадує, бо й так всі пам’ятають марення письменника про Константинополь для російського царя. Чого дивуватися Жіріновському, що хоче мити брудні чоботи російських солдат у Індійському океані?! Все-таки вже не лапті, а чоботи. Прогрес, одначе! А манія все та ж. Хвороблива.

Молодець Новодворська – вона наче для наших базилевських, сизоненків та інших багато чисельних ідолопоклонників перед російською літературою ріже: „ Русская литература всегда представляла собой нечто вроде ...болотных огней, заманивающих в гибельную трясину... У страны халявщиков должна быть и литература халявщиков”. Вона наче перегукується з Астольфом де Кюстіном, що називав Петербург „размалеванной топью”, імітацією західних фасадів, за якими – табори кочової Орди. До речі, і про Пушкіна маркіз висловлювався однозначно:” Подражатель прослывет создателем” (Маркиз Астольф де Кюстин. Николаевская Россия. La Russie en 1839. Москва, Видавництво політичної літератури, 1990 р., стор. 192).

Міфи про загадкову російську душу, про якусь особливу вселенську місію Росії, так характерні для Достоєвського і його послідовників, й по сьогодні виливаються у літераторів у хворобливі марення, так схожі на болотні вогні. Яскравий зразок – небезталанний Владімір Лічутін:” Русский человек, разлившийся на громадных северных пространствах, тратящий половину своей энергии, чтобы обореться, а другую – чтобы сохраниться, не сможет устоять в груду без надежного государства, как вино не может жить без крепко закупоренного сосуда: распечатай бутель – и вино скоро умрет. С русским народом на одну доску нельзя поставить ни одну европейскую нацию: все мелки, эгоистичны, себялюбивы (а кого люблять росіяни? – В.Ч.), изнежены и вздорны...” (Владімір Лічутін. Сны бессловесных\\ Взгляд из деревенского окна. Роман-газета № 15, 2007 р., стор. 81). Комплекс ображеного тінейджера в коктейлі з вигадками (норвежці, скажімо, живуть у кращих кліматичних умовах? А рівень життя – найвищий у Європі!), виправданням пияцтва („обогреться”, як же!) і несприйняття Європи.
Тому й з Україною так затято воює Росія сьогодні – ідеологічно, політично, економічно – що це війна з Європою. Україна, як приклад нації, що відірвалася-вирвалася з ординського кола московської імперії, ніколи не стане рідною для Росії Достоєвського, Пушкіна, Тютчева та інших імперіалістів.

Бунін. Ян Бунін.

Яном його звали дома – рід походив від литовського шляхтича Буньовського. Гострий розум у поєднанні з талантом – це Бунін. Категоричне несприйняття російського більшовизму – також він: в еміграції він таки відмічав прапорцями на карті просування совєтських військ у війну, але сталінські соколи від нього привітань не дочекались. До гітлеризму і сталінізму він, на відміну від сьогоднішнього московського патріарха Кіріла (Гундяєва), ставився однаково: чума на ваші обидва домА! Ніякого „примиринчества с большевиками ради березок”. Це не „бариня Цвєтаєва” і не „червоний граф” Алєксєй Толстой, які не тільки повернулися в СССР, але й стали його гвинтиками. Одна – змеленим, а другий – тим, що молов.
Цікаво, як Іван Бунін описував захоплення більшовиками міста:” Город чувствует себя завоеванным, и завоеванным как будто каким-то особым народом, который кажется гораздо более страшным, чем, я думаю, казались нашим предкам печенеги. А завоеватель шатается, торгует с лотков, плюет семечками, „кроет матом” І все, ми бачимо: місто – українське, завойовник – росіяни. Це погляд українця!

Іван Бунін дійсно любив Україну. Він бачив тут світла більше, ніж у своїй Московії. Для нього не було таємницею походження українців від „слов’янства істинного”, захоплювався Шевченком, а на Капрі співав українських пісень. Зрештою, подовгу жив в Україні і її впливи є у багатьох творах талановитого уродженця хутірської Орловщини. Шкода, що про це не пише Новодворська. Зрештою, вона пише про Росію. Їй своє болить...

Притвори і вітражі Храму

Вже по одних заголовках розділів можна визначити не тільки влучний стиль Валерії Новодворської, але і її ставлення до тих чи інших класиків російської літератури: про Льва Толстого -- ”Гуру із Ясної Поляни”, про Горького – „Гіркий плід класової боротьби”, про Булгакова, співрозмовника Сталіна – „Гвардієць короля”, про Тургенєва – „Барин Тургенєв писав красиво”, про Лермонтова – „Декабрист 37 року”. Симпатії авторки із Мандельштамом, Ахматовою, Буніним, Гумільовим. Якраз тими, хто й сьогодні у Росії непрочитаний.

Орда проти Скандинавії

Значна частина книги присвячена історіософській концепції Валєрії Новодворської. І йде вона, ця частина, раптово, без переходу – невже для конспірації? Авторка відкриває гострим скальпелем постаті і часи Петра Першого („Петр был насильником, но скорее разбойником, чем державником”, „так и умер, не сообразив, что Запад стоит на свободе и чувстве собственного достоинства”, а не на обрізанні борід та німецькому платті), Івана Грозного (захисники із „вертикальщиків” неважненькі – за Івана Грозного хан спалив Москву, а цар втік, рятуючи себе особисто), при цьому Алєксандр Третій і Катерина Друга у неї виходять позитивними персонажами російської історії. Що не заважає мимохідь кинути:” 300-летие династии Романовых – это очередная национал-русификаторская чушь”.

Полум’яна Пассіонарія російської опозиції переконана: вся російська історія – це боротьба між ординською та візантійською традиціями – з одного боку і скандинавськими впливами – з іншого. (Один з небагатьох опозиційних російських істориків Юрій Афанасьєв і теперішню владу називає ординською, кримінальною та нелегітимною). При тому вона чітко бачить, що замість Золотої Орди виросла Московська – вона яскраво проявляється навіть не при кількаразовому вирізанні вольнолюбивого Новгорода, навіть не при переселенні Василієм Третім новгородців у московські землі (типова єкатеринінська та сталінська політики перемішування народів!) Але вже тоді, коли Іван Калита на чолі монголів візьме Твер і вивезе її дзвін у Москву. „Имя Москвы становится омерзительно всей Руси, Москва становится Ордой”. „Приоритетом станы на пять столетий вперед стала внешняя территориальная экспансия, но не обустройство внутреннего пространства” – це вже Ю.Афанасьєв у статті „Мы – не рабы? (Исторический бег на месте: „особый путь” России”) у „Новой газете”. Ординський шлях настільки в’ївся у російський народ – на думку Ю.Афанасьєва – що вже давно став російським. А література весь час вибирає – на чию сторону стати: чи піти в „услужение”, як Алєксєй Толстой, чи бути самому по собі, як Бунін. Поки що, на жаль, у Росії торжествують горькіє і толстиє, а не буніни.

Війна, на думку опозиціонерки, йде всю російську дорогу. „Но каждый раз Орда и Византия возвращают нас в «заколдованный» дикий лес, где мало черемухи, зато много колдунов, серых волков, невиданных зверей, леших и прочей прелести. На кону – жизнь и игра идет всерьез”.

Василь Чепурний.