Те, що сталося в світі наприкінці листопада 2010-го, можна спокійно назвати цивілізаційним апокаліпсисом, чию ганебну загибель геніально-відразливо зафільмував Мел Гібсон.

Мені важко назвати Джуліана Ассанжа європейським Робін Гудом, оскільки часи романтичних розбійників у Європі закінчилися у ХІІ столітті, тоді як у нас останнього опришка Чайковського із села Серафимці, що на Прикарпатті, вбили польські жовніри у 30-х роках ХХ-го. Може, це одна із причин, чому українці ніяк не втнуть грати за європейськими правилами, – бо ніяк не навчимося гри без правил: якщо забираємо у багатого, обов’язково віддаємо бідному. Хоча ніхто ще недоказав, що багатий не є бідним, а бідний не володіє неймовірними скарбами…

Я не знаю, чи оприлюднення приватної інформації американських дипломатів є подвигом, крайньою межею продажности чи індивідуальною патологією. Фактом залишається те, що відсьогодні кастрована остання з цивілізаційних ілюзій – віра в справедливість державної системи. Поставлена остання крапка, зовсім не жирна, в історії Платонівської держави з її підкупами, обманами і людськими жертвопринесеннями.

Ми вже забули, що восени 2005-го, Олександр Зінченко пробував щось подібне вчинити на українських політичних теренах. Зінченко помер, і ми щасливо забули його, дивуючись Ассанжеві. Зрештою, навіть, не дивуючись. Бо всі переконані, що його ціна його сміливості рівновелика його продажности. У цьому контексті про майора Мельниченка з його нібито скандальними записами осені 2000-го навіть не хочу згадувати…

Але. Треба було побачити реакцію людей влади. Принаймні вся ця «буря в склянці води» вартувала кількахвилинного розгубленого вигляду декількох впізнаваних політичних і бізнесових облич. І навіть прізвища не грають ролі: Берлусконі чи Саркозі, Путін чи Меркель, Медвєдєв чи Фірташ, – все це навіть не козирні «шістки» із світової колоди гри в дурня…
Справа не в тому, що хтось там з названих і не названих «героїв» подав брехливу інформацію. Справа у тому, що правда у великих дозах деморалізує суспільство – багатих і бідних, білих і чорних, голодних і ситих.
Коли правди забагато, взагалі пропадає потреба говорити її. Пропадає потреба в моральних цінностях. Пропадає потреба «загірньої комуни», вона з Утопії і Міста Сонця перетворюється у світове сміттєзвалище.

Що в такому разі залишається мені? Людині, яка ось уже майже п’ятдесят років живе із загостреними почуттями справедливости і невтомними пошуками власної правди? Чи впливає оцей сеанс світової політичної порнографії на моє особисте життя? Аж ніяк.
Бо багатий, як і раніше, накопичуватиме багатство; злодій – крастиме; вбивця – полюватиме за своєю жертвою; повія – продаватиметься за ту суму, якої заслуговує; фарисей – пропагуватиме особисту фізичну аскезу; дурень тішитиметься і паяц смішитиме…

Я ж кожного ранку просинатимуся із почуттям вдячности Творцеві, що подарував мені ще один ранок, а увечері ще раз дякуватиму за прожитий день. Дякуватиму, що маю добру і гарну дружину, яка любить мене більше, аніж я того вартую; дякуватиму, що ростуть мої діти, поволи, але ростуть, і я вже бачу, як із дитини син перетворюється в упертого і ще наївного підлітка; а донька з гидкого каченяти виробляється в прекрасного лебедя; дякуватиму, що жива і здорова моя мама, яка уже розміняла дев’ятий десяток; дякуватиму за те, що маю доброго і розумного брата; дякуватиму, що живуть рідні сестри мого покійного тата, і вони тішаться мною і люблять мене і моїх дітей.

Так багато я маю за що дякувати Творцеві. І так багато ще хочу встигнути виправити в собі, позбутися гордині, заздрости, злости, витравити із себе раба сучасного політичного ганьблища. Така ще довга дорога, аби стати людиною, і так мало часу, аби встигнути бодай трохи щось у собі змінити.

Ось цього бажання і цього прагнення ніякий надмір правди у мені не уб’є…