Одного дня до досвідченого журналіста Леоніда Ісаченка з нагоди його близького ювілею звернулися друзі, які високо піднялися по кар’єрній драбині. Друзі прямо запропонували подарунок на вибір: почесне звання або видання книжки. Леонід обрав книжку. І це також Знакова характеристика особистості автора: треба вміти відрізняти зерно від плевел…

Герої нашого часу

«Хуго і Фігу» — дивна назва. Запам’ятовується не одразу. Навіть невтямки спершу, про що може бути книжка. Що за «хуго»? Що за «фігу»? Слова дряпають свідомість і інтригують. Не забуваються.
Проте, коли починаєш читати (та, звісно ж, що з однойменного оповідання!), то вже важко відірватися.
Герої й героїні трьох десятків зібраних оповідань – наші сучасники. Правду кажучи, вони ніяких особливих вчинків не здійснюють. Живуть собі звичайним життям, яке знайоме й нам з вами. Однак автор зумів невеликим обсягом белетристики охопити цілу низку персонажів, які не забуваються назавтра після прочитання – вони немовби продовжують жити у створеному автором просторі.

Та й самі персонажі збірки часом несподівані. Як, приміром, колишня наречена популярного автора розвідницько-детективної тематики Віктора Суворова. («Їхній шлюб заборонило ГРУ»). Її нині, як і 30-ть років тому, звати Катериною і живе вона в Чернівцях, а Віктор Суворов тоді звався Володя Різун, потім став розвідником і вже давно живе на Заході й пише книжки.

Просто неймовірна війна з приманками й засідками розгортується на сільському обійсті між здичавілим котом і сусідами («Вендета»).

Після смерті господаря «…за місяць Лімон схуд, він уже розбірливо рикав по-псячи і недобре блискав позападалими і чорними очицями. Інша сусідка хотіла його упіймати, приручити і тим зекономити на псові, але в заростях уже запустілого гарбузюкового саду Лімон був, немов король джунглів. Сусідка в один момент серед високих лопухів відчула за спиною рик і шкрябання кігтів. Вона обернулася. В кількох кроках на високій гілляці сидів Лімон, весь напружений і схожий не на кота, а на голодну й підступну рись. Сусідка випустила валізу, в яку хотіла заштовхати здобич, і спочатку тихцем відійшла, а потім довго й швидко звідти бігла».

А з нагоди жіночого свята 8-го Березня читач отримує потішну правдиву розповідь про прибиральницю однієї культурної установи («З жіночим днем, Семенівно!»). Абсолютно непарадна, ця розповідь пропонує читачу поглянути на жінок, яких, можливо, ніхто ніколи й не помічав, — на прибиральниць. Розповідь пересипана добрим гумором і дотепною місцевою говіркою.

Дружина остарбайтера (якраз оте «Хуго і Фігу»), напевне, подібна долею до тисяч жінок, чиї чоловіки працюють по закордонню.

З гумором викладена розповідь про батька студентки, сільського ветеринара, який зненацька виявляє в собі екстрасенсорні здібності («Ошихлібський Кашпіровський»)
Навіть початок цієї розповіді викликає посмішку: «Донька Флорія Галактіоновича Ципика подужала Чернівецьке медичне училище».
Зо три десятки яскравих оповідок, зібраних під однією обкладинкою, немов намистини подій і зустрічей, з яких складається журналістське життя і які часто-густо розкидані по газетних шпальтах упродовж років.

Мені нещодавно пощастило познайомитися з автором розповідей і колегою Леонідом Ісаченком. Тож я не втрималася і запитала, наскільки реальні персонажі його книжки. Він розсміявся:

— Та всі реальні! Абсолютно! Ну хіба що десь додав пару епізодів для більшої художності, а комусь змінив з етичних причин ім’я, але всі ці люди не вигадані і були героями публікацій.

Тому-то й цікава книжка, бо її персонажі — з нашого реального світу: міліціонер, продавщиця, кочегар,прибиральниця, ветеринар...

Літературні паралелі

До речі, під час читання «Хуго і Фігу» мене весь час підсвідомо точило відчуття чогось подібного і вже читаного. А коли дочитала, то й збагнула — розповіді Леоніда нагадують оповідання популярної сучасної російської письменниці Людмили Уліцкої. Її персонажі — також абсолютно реальні, неначе списані з натури наших з вами сусідів та знайомих. Але Людмила Уліцкая — то відома письменниця, а Леонід Ісаченко сьогодні, як і вчора, працює на ниві журналістики — редагує обласну чернігівську газету «Деснянська правда», яка виходить тричі (!) на тиждень і вимагає дуже багато зусиль. Так що на власне літературну творчість у завантаженого поточними справами журналіста часу обмаль, але я все ж таки сподіваюсь дочекатися й наступної книжки Леоніда Ісаченка.

Закон парності

Прочитавши «Хуго і Фігу», вкотре переконалася у тому, що журналістика – поняття набагато енергійніше, ніж красномовне письменництво. Чому? Тому що письменник – це невтомні й безкінечні вправи зі словами й реченнями. Письменник може (і повинен!) cистематично добирати й відкидати синоніми й синекдохи, антоніми і неологізми —він має на це талант і час.

У журналістів же навіть за наявності таланту завжди бракує часу. Як правило, матеріали на заплановані теми треба негайно здавати у черговий номер газети. Строки завжди обмежені. Тому все робиться швидко, енергійно і то вже потім можна буде хапатися за голову, побачивши на газетній сторінці стилістичні неоковирності.
І так з року в рік.

Жоден письменник не може тривалий час працювати в карколомному журналістському ритмі. Але Леонід Ісаченко працює! І я сподіваюсь, що стосовно наступної книжки мусить спрацювати закон парності. Тим більше, що чоловіча дружба все ж таки існує!

Інеса ФТОМОВА