З раннього дитинства я з великою цікавістю слухала розповіді моєї прабабусі Марії Павлівни Стефанової, в дівоцтві – Березовської, про її життя в маєтку батьків у селі Старий Білоус Чернігівського повіту, Чернігівської губернії.
В ті далекі сімдесяті, коли я ще навчалась у школі, тема дворянства була практично заборонена.Цей об;ємний пласт історії викреслили зі шкільних підручників ті й загалом з життя суспільства. А спогади про минуле зостались лише в пам;яті обмеженого кола людей, таких як і моя прабабуся. Перебуваючи вже у похилому віці, вона ніколи не скаржилась на бідність, невлаштованість, численні хвороби, які насідали з роками.Покора і смирення, так властиві її соціальному стану і взагалі всьому тому поколінню, залишалися з нею до кінця днів.
Мене, маленьку, вражали яскраві розповіді про сільське життя і побут поміщиків. В школі, на уроках історії, нам незмінно торочили про експлуататорський клас, такий собі «звір» у людській подобі, що безупинно терзав бідних селян. Вдома ж я чула зовсім інше – з якою повагою ставились до робітників, називаючи старших по імені й по батькові, як дружно жили й працювали, не забуваючи про обідню перерву - на полі, чи у самому будинку, у спеціально відведеному приміщенні – людській. Годували завжди щедро і смачно. А для цього в садибі працювало дві кухарки, які були у великій пошані.
Пригадую кумедну історію, пов;язану з такими обідами. Один з польових робітників так захопився смачною трапезою, що відмахнувся від свого малого сина, коли той прибіг сповістити, що мама народжує, - а, мовляв, - як другу народить, тоді й піду. Хлопчик прибіг знову і повідомив, що мама народила й друге немовля. Батько ж – жартівник- на це відповів, що от після третього обов;язково відправлюся додому. Важко повірити, але через деякий час надійшло повідомлення про народження ще одного, третього дитяти. І ось тоді багатодітний татусь, не на жарт перелякавшись, кинув свій обід…
Часто у моєї прабабусі гостювали такі ж, як і вона, статечні дами. Я слухала їхні бесіди про старовину, про рідних і близьких, про те, як відзначали свята, приймали гостей, влаштовували музичні вечори, де з блиском вирізнялась сама господиня Марія Павлівна, адже була музикантом не лише за освітою, а й за покликанням.
Мене завжди дивувало, з якою незмінною лагідністю звертаються одна до одної ці милі старенькі, називаючи подруг по імені не інакше, як «Марусечка», «Олечка», «Зіночка». Ця традиція в нашій сім;ї якось непомітно, сама по собі перейшла до наступних поколінь. Поміщик «середньої руки» , штабс- капітан у відставці, військовий диригент Павло Григорович Березовський, отримав маєток у селі Старий Білоус у спадок від своєї бабусі Тетяни Федорівни Малахової, у дівоцтві – Силич.
Доля розпорядилася так, що п;ятеро дітей рано лишилися сиротами, і бабуся Малахова вивчила їх, виховала, направила в життя. Тетяна Федорівна, отримавши виховання і освту ще за часів кріпосного права, була в усьому незаперечним авторитетом для онуків, і навіть кандидатури наречених обирала самостійно. Так, у 1888 році посватався і невдовзі одружився зі своєю обраницею – дворянкою хутора Погорілки Чернігівського повіту, Ольгою Григорівною Дзвонкевич мій прапрадідусь Павло.Вирішивши по – військовому – нова сім;я – новий дім, Павло Григорович за кілька років закладає поряд з бабусиним будинком, якому на той час було вже понад 100 років, новий, з соснового брусу. Новосілля сім;я Березовських справляла вже з двома маленькими дітьми – моєю прабабусею Марією та її старшим братом Олександром.
Родинне вогнище на два недовгих десятиліття стало для сім;ї раєм на землі.Виросли діти. Саме тут, у своєму маєтку, моя прабабуся Марія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, дворянином міста Чернігова, службовцем Державного банку, Олександром Микитовичем Стефановим. Тут народилося двоє їхніх дітей – Олег і Алевтина – це моя рідна бабуся.
Та настали чорні дні. У страшний 1918 рік сім;ї довелося під покровои ночі покинути назавжди домівку, рятуючи свої життя.
На той час у Чернігівському повіті орудували банди, які складалися з військових дезертирів, амністованих царських кримінальних злочинців та прилученої до них революційно налаштованої молоді. У деяких селах самі місцеві селяни також збиралися групами і йшли у поміщицькі садиби «відновлювати справедливість» - шляхом насилля й грабунку.
В ніч на 24 лютого 1918 року були по- звірячому вбиті і скалічені у своєму маєтку 95 – літній Григорій Іванович Дзвонкевич – мій прапрапрадідусь т а його старший син 60- літній Михайло. З ними загинули сторож Пуд Васека і кухарка Катерина Єрмоленко.
Ще один близький родич – Григорій Миколайович Красовський, був застрелений у своєму домі в селі Новий Білоус.
За деякими повідомленнями банда ходила зі списком, в я кому були вказані прізвища поміщиків, котрих необхідно вбивати.
Однієї глухої ночі почувся обережний стукіт у вікно. То наша покоївка Настя, яка мешкала неподалік, схвильовано повідомила, що готується напад на панську сім;ю. Тоді вже всі знали – «борці за світле майбутнє», як правило, живими нікого не залишали, не жаліли ні дітей, ні стариків, ні прислугу. Тож зібрались за лічені хвилини, захопивши з собою лише необхідні речі.
Сім;я поселилась у Чернігові, по вулиці Чехова, 5 , у маленькому будинку, який належав родичам. Робітники із садиби таємно допомогли перевезти на підводі у Чернігів деяке майно і особисті речі родини. У маєтку залишився рояль, який вивезти не змогли, він став на довгі роки інвентарною власністю середньої школи, що розмістилася в домі Павла Григоровича у Старому Білоусі з 1923 року по рішенню селянського господарства імені «25 Жовтня» .
Житлові меблі були роздані в користування учительським сім4ям, які поселилися в гостьових кімнатах.
А рятівниця своїх господарів, колишня покоївка Анастасія Масан, довгий час підтримувала дружні стосунки з сім;єю моєї прабабусі – і в пору їхнього перебування у Чернігові, і тоді, коли вже вони проживали у Києві. Збиралися разом з нею, згадували минуле. Поминали тих, що пішли у вічність, цікавились здоров;ям нині живих родичів.
Але моя прабабуся ніколи не питала, що ж сталося з будинком, - надто болючою була ця тема.
Війна забрала багато життів.
У нашому роду пропав без вісті, воюючий у кавалерії Добровольчої армії, і до кінця вірний своєму офіцерському обов;язку, рідний брат Марії Павлівни – Олександр Березовський.
У 1933 році померли від голоду старші Березовські – Павло і Ольга.
Треба зазначити, що Павло Григорович мав, крім військової, ще і музичну освіту. Тож до останнього зберігав свою скрипку. Але за кілька днів до смерті, опухнувши від голоду, віддав її моїй прабабусі з проханням обміняти хоч на які – небудь продукти. Так, коштовний музичний інструмент, якому було тоді більше ста років, обміняли на дві склянки пшона.
Йшли роки…
Олена Малишко ( Березовська) Повністю статтю читайте в друкованому варіанті газети "Сіверщина". Передплата -- по всій Україні. Індекс 33580
Джерело: http://газета "Сіверщина" за 23 вересня 2010 року |
