. . . «Тарас Бульба» - творіння великого М.В.Гоголя, 200-річий ювілей якого «широко» від-значили цього року в Україні і РФ. Не тільки радянська, а й царська влада заохочували і всі-ляко пропагували читати і вивчати цей твір, бо усиновлений Росією Микола Васильович, як їй здавалось, стверджував цією повістю ідею насильства заради добра. Тому давайте разом спробуємо з допомогою лише фактів і логіки надати подіям «общепринятой точки зрения» іншого тлумачення і змісту, яки, як на мене, і хотів показати геніальний Українець.
Ще одним поштовхом в цьому бажанні стало вигулькнувше на просторах Україні черго-ве «диво» з Білокам яної, в образі однойменного кінофільму, яке настирливо стверджувало свою нев янучу любов до «исхохляченой помаранчевыми бЄндЄрами деревенской бедноты, голодающих робочих и интиллигенции». Правда, з екрану це «диво» чомусь, більш нагаду-вало чужу казочку про пастушка, що зловживав своїми криками: «Волки! Волки!»

. . . Від камчадальських країв до Карпат, в соковитих національних барвах, з козацьким презирством наші ЗМІ, і їх північно-сусідськи колеги в трьокольоровій мішковині з двого-ловими царськими рум янами на щоках, наробили багато галасу, перетворивши «общие» за-ходи у звичайну радянську комедію. У комуністів, як відомо, свій посилений пошук осіб та подій, які свідчили б про давне прагнення українців покінчити з власною історією і «розчи-нитися в братському морі» для забезпечення свого вільного розвитку і щасливого майбут-нього. Удало пристосувавшись до «буржуазних часів» між олігархами і народом, і закарбу-вавши на носі, що зброя пролетариату на сьогодні уже не каменюка, а мозок, не відстали від «мероприятий» і пильні члени Президії знатоків теорії класової боротьби з ЦК КПУ і … присвоїли режисерові фільму премію імені «любимого» вчителя, «за высокохудожественное воплощение в киноискусстве идеалов дружбы украинского и русского народов, пропаганду общего исторического и культурного наследия», цим самим внісши ще один «вагомий вклад в скарбницю марксизму-ленінізму». Бо сприйняття історії через призму літератури це не про-сто начепити «на нос по совету Рудого Панька, вместо очков колеса с комиссаровской брич-ки», а ще раз підтвердити слова вождя світового пролетаріату, що «обрусевший инородец больший шовинист, чем великоросс». Тому ми, на відміну від видних ленінців, по-перше, уя-вимо, в яких умовах цензури творив свою повість наш Земляк… В ті часи офіційними лозун-гами імперії були: «Православие, самодержавие, народность!», підкріплені формулою мініс-тра освіти С. Уварова, яка забов язувала «излагать события украинской истории исключите-льно в русле истории Империи и рассматривать Киевскую Русь и княжества, как «земли русские», только временно оторванные от отчизны».
По-друге, зважимо, що попри «обрусение» Миколи Гоголя та його числені відхре-щування від малоросійського руху, він - такі залишався «полтавчанином». Щоб стало зрозу-мілим це твердження, наведу кілька цікавих миттєвостей з життя письменника. Прибувши до Парижу, після обурення публікою і засудження петербургськими критиками його «Ревізора» і пов язаних з цим неприємностями, Гоголь щиро здружився з Адамом Міцкевичем і Богда-ном Залеським. Ось як пише про ці зустрічі близький товариш письменника Г.Данилевсь-кий, котрий подорожував разом з ним: «Гоголь. . . дуже цінував товариство Адама Міцкеви-ча та поета з України Залеського. . . вони спілкувалися . . . малоросійською. Серед іншого го-ворили про «москалів», стосовно яких як поляки, так і Гоголь мали недружні почуття». Б.За-леський у своїх листах пише: «Ми постійно обговорювали витоки російської мови і культу-ри. Гоголь вважав, що дух, звичаї і мораль великороссов були вельми відмінні від інших слов янських народів і свідчили про їх азіатське походження». Після перебування в Парижі і дру-жнього спілкування з бунтівними поляками він поїхав до Риму. Там, по спогадам друзів, Го-голь, крім української, називав італійську другою рідною мовою. (Ось і гадай: чи не вступив сам автор на ту ж саму стежку, що згубила його Андрія). А ось його лист до М. Плєтньова: « О России могу писать только в Риме…» і раніше - «Надобно вам знать, милостивый госу-дарь, что имею обыкновение затыкать на ночь уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые кацапы, как после узнал, едят даже щи с тараканами».

А тепер про саму «героїчну епопею «Тарас Бульба», яка давно зарахована до дитя-чої літератури і включена в шкільну програму, починаючи ще з далеких вирішальних років побудови соціалізму, як твір, покликаний «відігравати величезну роль у патріотичному вихо-ванні підростаючого покоління». … В основу твору покладені події, що відбувалися в 17 столітті, власне в часи повстання під проводом Гуні і Остряниці (1637-1638рр). Не будемо переказувати зміст, лише зазначимо, що літературне чародійство, оманливий дух гоголівсь-ких пасток з їх історичними неймовірностями, при читанні викликає лінгвістичне запаморо-чення, а інтонація, побудова фраз викликає легеневе співпереживання. Коли він висловлює-ться точно, а коли перебільшує, коли іронізує і коли говорить серйозно? До кого відносить-ся його іронія: до себе, до читача, чи до персонажу? Зазначимо, що Гоголь також свідомо ро-бив історичні помилки, ніби говорячи: «Мозгами работайте, господа хорошие!» Він, мов мі-нер-провокатор у шаленій південній композиції, де мирний нічний пейзаж, як фон страшних подій проходить через повість, з трьома сюжетними низками подій - долями Тара-са, Остапа і Андрія, кожна з яких окрема і трагічно розриваються (синовбивство, страта, спалення на ба-гатті). Враження таке, що це світ неприродних відносин. Отже, давайте зупинимося на окремих фрагментах твору.
Пам ятаю, як ми, діти початку 60-х років, вивчаючі в школі цю повість, були просто шоковані, а деякі з нас не могли її дочитати. І це дуже добре! Як можна «правильно» зрозумі- ти такі рядки: «Тарас . . . со своим полком, выжег восемнадцать местечек, близ сорока косте-лов . . . разграбил богатейшие земли». Чорнобривих, білогрудих, світлоликих дівиць «зажи-гал Тарас вместе с алтарями. . . не одни белоснежные руки подымались из огненного пламе-ни к небесам, сопровождаемые жалкими криками, от которых подвигнулась бы сама сырая земля. . . жестокие козаки поднимали копьями с улиц младенцев и кидали их в пламя». Ось такі православні… «В чому їх провина? Це ж звірство!» - ошарашено запитували ми свого вчителя Михайла Ісааковича. Візьмемо інший уривок з тексту, де перед нами Янкель (Бульба приїхав до нього за допомогою): «…Он . . . прибрал всех окружавших панов и шляхтичей в свои руки. . . сильно означил свое жидовское присутствие в той стране. . . все валилось и дряхлело. . .бедность да лохмотья; как после пожара или чумы, выветрился весь край. . .». Пригадую своїх однокласників, з якіх добра половина була євреями і… не коментую. А згадаємо, з якого приводу почався козацький похід на «ляхів». Майстерність, з якою Гоголь про це говорить, якось непомітно зникає. Захоплюючий гоголівский стиль лине далі й далі і чи-тач не замислюється: звідки з явилися козаки-гультяї на паромі. Пустує наш Гоголь! Вчитай-теся і перед вами повстає козак - провокатор, який «заводить» слухачів неприкритими дурни-цями про «рассобачих, нечистых жидов» у храмах, «жидовок шьющих себе юбки их поповских риз», ксензов, «запрягающих уже не коней, а просто православных христиан». Чи прав-ду він говорив – Гоголь не каже, тому що це вже не суттєво. Козаки кинулися «перевешать и перерезать всю жидову», а ті «прятались…в бочках, в печках…под юбками своих жидовок; но...их находили». Ух! Переведемо дух! І зазначимо, що в країні Рад, «истекавшей» медото-чивою непорушною сталінською дружбою народів, говорити про таке, чи акцентувати увагу було просто не прийнято… а ось д-р Геббельс точно високо оцінив би таки дії.
Між тім, читаємо, військо виступає в похід і скоро весь південний захід зробився добиччю страху від непохитних козацьких бажань: «Избитые младенцы, обрезанные груди у женщин, содранная кожа с ног по колена…». (Як вам, в порівнянні з фашистськіми злочина-ми?) Пафос героїзації поєднується з морально-соціальною утопією. В повісті вистачає рито-рики про православ я, та про це зовсім не йдеться. Головна провина поляків ні в католіцизмі, а в нібито відданих євреям під корчми храмах. Козаки осаждають Дубно. Чи були в місті «свої православні», чи «чужі» воїнству ні до чого. Для них важливо інше: воєводі-католику підкоряються жителі міста і там багата здобич. (Погляньте на мапу України і знайдіть це місто – чи не на православній Рівненщині воно?) Читачі впевнені, що козаки «воюють за ві-ру», не замислюючись, що говорить Гоголь про козацьку віру і про їх не людськи вчинки, щодо католицьких монахів «возбуждавших такое ненавистное презрение …, поступавших с ними безчеловечней, чем с жидами. .» А які ж Гогогль мав справжні думки, що до релігії? Надамо йому слово з «италійського» періоду життя: «Как религия наша, так и католическая совершенно одно и тоже. . . Та и другая істинна, та и другая признает одного и того же Спасителя нашего, одну и ту же Божественную Премудрость, посетившую некогда нашу землю…». … «Добре» ж виглядає така опоетизація «за Русь» з її немотивованою ненавистю, з жорстоким і звірячим насильством, на межі повного язицького невігластва благородними козаками, живущими грабунками і розбоєм! Де позитив у таких «лицарів», які за цеберко сивухи готові залишитися в одній сорочці і здатних не моргнувши оком знищувати людей по національним і релігійним ознакам? І це у шкільній програмі, на фоні закликів професійних борців з Америкою і НАТО «убрать насилие с телеэкранов»?! Розплющить очі, хто там… прочитайте уважно цю дивну повість про «патріотизм» і може тоді признаєте, що по ступе-ню жорстокості і садизму Хоттаб, Бен Ладен, Хусейн в порівнянні з полковником Бульбою просто душкі-гуманісти! (А що, як, тьху-тьху, нацисти чи шовіністи будуть виправдовувати своє насильство посилаючись на Тараса?!) Отакий-то приклад для наслідування молодому поколінню… Не здивуюсь, якщо серед «выкованных на зло буржуазной Европе» дядів і тьоть знайдуться ті самі упорядники шкільних програм.

Гоголь – загадковий художник. Незалежність, рівність, братерство, смутна і плута-на православна віра виглядає не симпатично, а сам образ ідеальної Січи мов спеціально на-мальований в утопічному світлі. Саме лицарство, діаметрально протилежне, як воно розумілось не тільки західним світом, але й у тогочасній Російській Імперії. Порівнюючи подвиги «підлеглих» Робін Гуда, Вільгельма Теля, «наші січовики» виглядають огидними розбійни-ками з широкої дороги.
Та чомусь «дикі» козаки (увага!) звертаються до своїх старшин чемним словом «батько», а вони до них – «діти»(у невігласів невже так буває?), мало того - всі дійові особи розуміють один одного без перекладача (як же так сталось, що через 400 років «братерства» постав «русский вАпрос»?). Цікаво, що «запорожці» не партизанять з під тишку-нишку, а профе-сійно (і це п янички?!) воюють з державними військами. І ще, чомусь про «польські» звірства у відношенні до «православних» у повісті не повідомляється, а саму страту Остапа (підкрес-лимо, що по суду) Гоголь пом якшує: «Я не стану смущать читателей картиной адских мук…». Через деякий час виникає запитання: якщо бандитськи зграї грабують і вбивають «за Русь», прикриваючись лозунгом - «він не свій і не такий» – це добре, а якщо за це державний суд карає – погано?! Забігаючи наперед зазначимо, що і самого Тараса Бульбу «присудили з гетьманского разрешенья» до страти.

…Самобутній наш Гоголь! Великий майстер все-таки малює справжнього і спокусли-вого ворога України, що хоче загарбати і привласнити її душу. Це «загнивающий Запад» в образі чарівної полячки, в яку закохується Андрій.(Ось вам і змова проклятих «ляхів» проти «общего Отечества»!) Дивний Гоголь! В окремих сценах, наприклад в утопленні євреїв, діалозі шляхтича і його коханки Юзисі (в картині страти козаків в Варшаві), він поєднує «шутовське» зі страшним… Не забуті у повісті як пресловута « хохляцкая жадность», так і «русское разгильдяйство» у виконанні головного героя. Під час відступу загубив полковник Бульба люльку.(До речі, а коли в Росії почали палити, чи не з часів Петра1?) Здавалось би, купи у «жида» нову, не дорого ж коштує. Так ні! – повернувся шукати стару і …попався. (Зазначимо, що колись у монголів десятки воїнів головою відповідали за командира, а тут ніхто не прикрив бойового Тараса.)
Насмішкуватий Гоголь! Забавно виглядає сцена виїзду гусарського полку на чолі з «витязем» Андрієм. Так і хочеться вигукнути назустріч: «Е-ей! А якій «розумник» призначив командувати вчорашнього студента Могиляки бойовими корсарами!». Це тільки у громадян-ську війну(ми, тодішні піонери, цім дуже пишалися і «брали приклад») 16-літній більшовик Аркаша Гайдар міг керувати полком … правда розстрільним і в братній Хакасії.
Комічно і фальшиво виглядають аля-гоголівскі сцени «за Русскую землю!», у вико-нанні, падаючих замертво козаків, але устигаючих голосно освідчитися в любові винятково «русской земле». Відверто українські прізвища підсилюють враження - Мосій Шило, Степан Гуска, Бовдюг, атамани Балабан і Кукубенко. А підтекст Майстра наче підхоплює їх згасаючі звернення до когось віртуально-рідного: «Земля під нашими ногами зовсім не наша – вона ваша»,… а десь далеко-далеко в підсвідомості чується ще й, полегшуючий душу приглуше-ний стукіт підкованих копит і ніжно-полохливе ржання: «Слава Русской земле!». Смішно і… дуже дивно.
І хай не ту повість, яку благословив Гоголь ми читаємо у другому її виданні 1842 року, а «підправлену», для прикриття імперських зазіхань і легімітизаціі аксіоми не україн-ськості українських козаків на користь московським інтересам «хлебать щи лаптем», і хай були 20 тис рублів від царя за відмову протестів за такий «перепис» – це нічого не міняє. В художній риториці ми все рівно бачимо сатиру майстра на політичні реалії Росії, з показною безглуздістю пустопорожнього існування. Все немов волає до нас всією нісенітністю і чужі-стю українському духові, як і явний підтекст: не дружіть з поляками.(Про євреїв і татар так-тично промовчимо.) Саркастично виглядає фінальна частина твору, в якій «підпалений» Бульба з «радостными очами» проголошує прощальний проникливий спіч про те, як «поды-мается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!». Щодо царя, скажімо, – це скоріше емоційна формула, ніж концепція, яка по задумку влади, мабуть, повинна була нагнати страху на поляків і «иже с ними», які посадили тоді на трон підряд аж двох Лжедимітріїв.

Імперським переписувачам П.Анненкову и М. Прокоповичу поставили політичне завдання і заплатили за його утілення гроші. Вони завдання виконали, попутно все українське назива-ючи «руським» (що зараз іменується «русским» в часи Тараса Бульби звалося «московсь-ким»), гроші взяли, але зробили видимими побажання замовника. Ми бачимо це і сміємося. На то і геніальність письменника, що неможливо його думки переінакшити! Все немов при-мітивно, а як геніально! Ось чому виникає запитанням: для чого саме так написав свою повість мудрий Гоголь? Для чого він, потомок козацького полковника Танського и «бунчукового товариша» Лизогуба, звернувся власне до початку 17 століття? Своєму другу Максимовичу (1833рік) він відповідає на це так: «Теперь я принялся за историю нашей единственной, бедной Украины…я скажу много того, чего до меня не говорили».
Думаю, що ні в кого не буде заперечень в тому твердженні, що історію він знав краще, ніж більшість сучасних читачів. Достатньо пригадати, що з 1834 році Микола Гоголь працював ад юнкт-професором кафедри історії в Петербургському університеті. Ось чому для розуміння «Тараса Бульбы» ми мусимо зробити невеличкий екскурс в історію і придиви-тися на Україну першої половини 17 століття, яка після розпаду Київської Руси практично зі своїми землями увійшли до Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського (ВКЛ). На 97% в ньому домінували теперішні українці-«руські» і білоруси-«литовці». Дер-жавною мовою тоді у князівстві була білоруська (ось тому-то Гоголь, використовуючи образ-ну гіперболу і не зраджуючи своєму естетичному насмішкуватому смаку, назвав свого героя «по-литвинськи» - Бульбою, а не Картоплєю, чи «братським»- Картошкою). Помітними міс-тами були Вільно, Мінськ, Брянськ, Гродно, Смоленськ, Путивль, Чернігів, Київ. (Назва «Литва» для сучасної Литви стала використовуватися з другої половини Х1Х століття, а тоді вона мала назву « Жемайтія»- «летувяй» і фигурувала, як автономія). Зазначимо, що на той час Литва (ВКЛ) була найлютішим ворогом і суперником для Москви. В 1569 році люблин-ський договір (унія) об єднав Польщу і Литву в республіку - Жечь Посполиту, на чолі з ви-борним королем, який практично не мав влади (що й привело в кінці-кінців до катастрофи). Військ держава не мала, крім королівської «квартви»(4 тис.чоловік). Зато магнати могли по-садити на коней в чотирі рази більше своїх головорізів… «Шляхтич в своєм огородє завше равєн воєводцє» - приказка того часу
На той час королем був Сигізмунд 111 Ваза (при ньому козаки з гетьманом Сагай-дачним спустошили Єлець, міста Рязанщини, Підмосков я, дійшли до р.Оки, здійснили об-логу Москви), а потім, з 1634 року - Владислав 1V. Вони вважалися покровителями правос-лав я і козацтва. Православну церкву тоді очолював шанований поляками Петро Могила. І не будемо вірити радянський пропаганді. Жечь Посполита попри різні недоліки все-таки була правовою державою де існувала свобода слова і віри. Перепони між конфесійним шлюбам ніколи не ставилися. Упом янутий в повісті київський воєвода Адам Кісіль був, до речі, пра-вославним. Невідомий патріот-сучасник на звороті одного з аркушів Литовського статуту на-писав: «Полска квитнет лациною,/ Литва квитнет русчизною:/ Без той в Польще не пребу-деш,/Без сей в Литве блазном будеш…/ Весели се ті Русине /Тва слава нигде не згине.»
Але між написаним правом і життям була велика прірва. Проти анархічних надмірностей поляків і уніатів часто спалахували козацькі повстання. Влада була безсила зупинити побутову громадянську війну, тому була змушена вживати і публічні страти для тих, хто «особливо відзначився», і запроваджувати нові обмеження православного життя. Водночас протягом 1620 – 1630-х років чимало козацьких загонів і далі промишляли на прикордонні недобрим для московських воєвод «черкаським воровством», інколи діючи разом з татара-ми. Загалом же козаки лишаються при своїх надіях порозумітися з рідною для себе держа-вою Литвою Так, під час Смоленської війни(1632-1634рр) загони козаків під проводом Та-раса Трясила і Якова Остряниці взяли міста Валуйки і Бєлгород. Єдиний відомий випадок, коли в наслідок війни між «січовиками» і військами Жечі Посполитої загін того ж Остряниці (10 сотників і 1019запорожців) переселився в межі Московії стався в 1636 році, але уже через три роки козаки вбивши свого ватажка, повернулись до себе.
Давайте заглянемо і в «прекрасного далеко», де без вікна в Європу жила-поживала та добра наживала в першій половині 17 століття «славянская Московія», край «с молочны-ми реками и кисельными берегами» мері, вєсі, муроми, поморів, онегів, чуді, удмуртів, мокши, ерзі та ін. Ніхто там ніколи себе «русскими» не називав. Звалися тоді всі охрещені «православными», без чіткої різниці з татарами, половцями, печенігами. (Тих, що мають в цьому сумнів, запрошую поцікавитися щоденниками мандрівника Афанасія Нікітіна.)

Як же виглядали українці в очах «царських людей» в ті часи. Інколи їх залічували до категорії «німців», тобто чужих, або звали «черкасами». У Московії Захід взагалі завжди асоціювався зі стороною єресі, латинників і ворогів. У Москві обов язково перекладали «гра-моти білоруського письма». Але найчастіше українці називалися терміном «литва», тим же терміном називали і білорусів, («білорусці литовські»), а після Люблінської унії «королівсь-кі»люди, а козаків ще й «запороги», «черкаси», «черкасці» і «хохлачі», або «хохли» (через зачіску-оселедець). З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, говорившими іншою мовою і не служившими цареві. Особливої довіри до «єдинокровних братів» «росія-ни» не відчували. Завжди виникали підозри, по-перше вони «конфесійно зіпсовані», бо живуть з католиками, уніатами в одній країні і родичаються, а по-друге чужі піддані, отже потенційні шпигуни і зрадники (називалось це «малороссийской шатостью»). Козаки – постійний головний біль московських урядовців. Звістки про козаків «чужих» - «литовських людей черкас, хохли імущих на главах» усе частіше надходять до Кремля. За указом царя Михайла Фьодоровича від 1624 року всіх «литвин» перевіряли, щоб запобігти «зраді», а в 1634 році була навіть заборона торгувати, бо «в литовських землях баби наговаривают на хмель, чтобы навести им в наших городахх мор»…
А тепер відкинемо стереотип накшталт - «герой і патріот» стосовно полковника Бульби і подивимося на цього пана з різних боків. Він, безумовно, має позитивні риси: і душу міг положити «за други своя», і за свою віру готовий був віддати життя, і дітей вивчив в Києві, і в бій йшов разом зі своїми синами (проведемо паралель з сучасними рожевощо-кими політиками-патріотами, що особисто ні чим не ризикуючи, посилають воювати чужих синів). Але цього занадто мало. В сім ї він тиран і деспот, особливо у відношенні до дружи-ни, а його недостойна поведінка та бійка на самому початку повісті з сином Остапом, зали-шає неприємне враження і сором за таку козацьку «еліту». У нього смутна і плутана віра. Не-навидить євреїв, поляків, татар, українців-католиків і уніатів, ділячи людей на «своїх» і «чу-жих». Ніяких претензій до рідної держави Жечі Посполитої у нього не має, та це не завадило йому самовільно залишив військову службу, що з точки зору законодавства є дезертирством. (Гоголь-історик знав: в реальності не міг шляхтич Тарас Бульба кинути свій реєстровий полк, адже в королівському реєстрі це контрактна бойова одиниця! В мирний час кожен та-кий реєстровий підрозділ був в оперативному підпорядкуванні у місцевого старости – голо-ви прикордонної області Жечи Посполитої і мав бойове завдання – несення караульної і гар-нізонною служби по місцю дислокації. Самочинно, без дозволу цього старости, командир не залишив би підпорядкований йому полк . І його бувші підлеглі «однополчане» не могли просто так кинути службу, та «прийти» під м. Дубно.)

Тобто полковник Бульба - державний злочинець, тому-то правоохоронними органами і була встановлена грошова винагорода в 2 тис. червінців за його затримання. Попавши на Січ, пан Тарас підбурює козаків проти законної влади, під приводом того, що кошовий отаман, бачте, не хоче воювати з турками, хоча на той час між першою Жечу Посполитою і Блискучою По-ртою був підписаний договір про мир, якій всі забов язані були виконувати. Він створив не-законне військове формування, яке займалося розбоєм і мародерством. Тарас Бульба винний в розпалюванні міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі, цім самим сприяючи виникнен-ню взаємної неприязні між самими українцями, євреями, татарами і поляками. За його нака-зом людей жорстоко вбивали без суду, а самосуд і етнічні чистки, як відомо з тих часів – це злочин проти людяності. Не зрозумілий і прояв батьківської «любові» у вбивстві сина. Не кожен збагне і прозве такий вчинок проявом справжнього високого «патріотизму» у анти-відношенні до своєї держави, як не дурістю і ідіотизмом. І не схиляться ковилі над могилою його дитини, бо він навіть всупереч християнським звичаям не поховав Андрія. Подивимось на ці «батьківськи» дії під іншим кутом зору. Може, все простіше - злякався, що козаки його до відповідальності за сина притягнуть: «Як допустив?». Ось і вирішив своїми руками, щоб кінці в воду: бачите, який я свідомий!(Але це тільки гіпотетичне припущення.) І в Варшаві (ось він сіоністський заколот!), куди його привіз Янкель з Остапом Бульбенком на ешафоті вийшло якось не по-батьківськи. Нічого собі підтримав, сказавши: - «Слышу!», - і скоріше п ятами засвітив. Схопив би шаблюку і на порятунок! Марно, але все ж легше, ніж чути, як ломають кістки синові. І це «позитивний» персонаж?
На щастя, Тарас видуманий літературний «герой», що не має свого прототипу (хто б що не придумував) і не є точним зображенням козака.
Щодо Андрія. В чому його провина? Не хоче пиячити і розбійничати? Хоче жити у цивілізованій державі, мати кохану дружину і щасливу сім ю? Це не Остап, якій чотири рази закопував буквар в землю, а високоосвічений молодий розумний шляхтич і хоробрий воїн, лише із-за любові навряд чи наробив би дурниць. Він схильний розмірковувати, порівнювати і сумніватися. А це вже сприймається, як зрада! Він убитий, бо не хоче розбоїв у своїй країні. Андрій прийняв смерть від батька і в цьому його лицарський жест. Не втік, не став просити-ся, не кинувся на батька з кулаками, як колись Остап. Він прийняв свою долю гідно, по сино-вньому покірно і мовчки, знаючи, що вчинив всупереч диким козацьким поняттям і устоям батька… Цікаво, а мешканці Москви, що присягнули приблизно в ті ж самі часи королевичу Владиславу (це вже не видумка, а історичний факт), також зрадники? Мало того, московська боярська Дума ще й гроші відчеканила в честь його Королівської Величності.

І так, зробимо висновки із всього вищесказаного. Зрозуміло, що Гоголь не ставив перед собою завдання створити ідеальний образ козаків. Та при уважному прочитанні «Та-раса Бульбы» з кожною новою сторінкою починаєш раптом відчувати не «посыл изящной словесности», а його суворий голос до «земляків», що підступно пронизує художньою мо-вою весь твір: «Причину всіх наших поразок шукайте в собі, в способі вашого життя, яке не має нічого спільного з християнськими ідеалами! Там «в моїй Січі» ніхто не думав про Піст і Стримання. Подивіться в свою душу! Коли все погано, може це ви самі причина тих лих? Зрадники всі, в тому числі і сам головний герой, якій відстоює інтереси війни, ідеали на-сильства, що приводить до духовного, а потім і фізичного руйнування. Для чого така відвага, якщо вона приводить від братовбивчої війни до синовбивства, де не буває переможців. Му-ченицька смерть Т.Бульби і Остапа – це кара за всі звірства, ними здійснені. Загибель їх даремна, що тільки підсилює гнів і обурення.
Повість – це пересторога, щоб подібного не повторювалося, щоб народ, який нав-мисно і постійно провокують «чужі люде», був єдиним. Існування одного народу з гілки ін-шого – дурниця! Знай народе: тебе «любять» за те, що ти волоцюга, щоб дикість твою всі ба-чили и боялися, протипоставляй себе цивілізованому Заходу у всьому!; для чого тобі сита сім я, добротне життя!; продавай свій свого!; будь «верным холопом с мерзким хохлом на голо-ве»; чіпляй на опонентів ярлики, навіть не розуміючи їхнього значення!; «гнушись языком своим»… Отямтеся, схаменіться, люде! Не будьте «верными холопьями с мерзким хохлом на голове». Ми працелюбний народ, все у нас е. Добробут тоді буде, коли міцна сім я, щасли-ві діти в чепурній хаті, сите і родюче господарство, коли живеш серед свого народу і маєш кріпку Державу. Будьте пильними! На «птице-тройке», як завжди з широкою зверхлюдяною любов ю і чуйністю до тебе все той же старий знайомий скупщик Чічіков!»
«О, Русь! Старая Рыжая борода!» - писав Гоголь в одному з листів до Максимовича. –«Когда ты поумнеешь!» …Що тут добавити до генія. Ов-ва! Ледь не забули. Вам же напевно, цікаво: що то значить частина заголовку статті -«Москов акчаси будур»? А переклад простий - «Это деньга московская».

Анталій Покришень,
підполковник запасу, м. Чернігів.
Спеціально для газети "Сіверщина".