Земля запрагла...

Пуща чекає дощу. Сосни стали струнко і аж витяглися мітлицями, виглядаючи поливальницю. Навіть глиця ізм'якла і вже не огризається люто під обчасами, а жебонить, імітуючи ручай.

Сталіє небо - додає пахмуром урочистої таїни. Чорничник не підморгує звично синіми вічками - молитовно склав зелені долоньки до щедрого Перуна.

Стихло птаство, щоб не напудити коней, якими править повелитель дощу, і щоб ті, бува, не схарапудилися та не понесли живильницю невідь-куди.

Гойдається на павутинні лоскітливий пах юного вереса, але, схоже. не йому судилося збудити некукібну валяку-грибницю, яка досі бачить торішні сни.

Чути Перунових коней. Не вухами - ніздрями: котить високостями хвилю їхній шалений галоп. Десь уже запрагла земля бенкетує.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ