Свідчення вічного опору

У моєму домашньому архіві є кілька листів, датованих кінцем вісімнадцятого та другою половиною дев’ятнацятого століття. Це купчі грамоти, оформлені за усіма тодішніми правилами, на цупкому папері з тисненим гербом у лівому верхньому кутку. Писані тодішньою казенною мовою з буквами єр та ять і підписані свідками – жителями містечка Понорниця Чернігівської губернії. Цікаво, що свідки, які володіли грамотою, самі підписували документ, а за неграмотних ставили підпис інші люди.

Мої пращури: прадід Семен, його батько Никін і дід Зиновій – купували і продавали землю або ж дарували її своїм нащадкам. А тепер увага! Не зважаючи на часовий проміжок у сто років, в усіх купчих вони підписані як козаки містечка Понорниця. Додам, сотенного містечка. І таких сотенних містечок протягом тривалого часу на теренах Чернігівської області було не десяток, а десятки: Березна, Городня, Любеч, Киселівка, Мена, Роїще, Седнів, Сосниця, Батурин, Бахмач, Борзна, Короп та інші.

Подробиць долі моїх козаків-пращурів я, на жаль, не знаю, але, як розповідали дід та батьки, родини моїх обох прадідів були трудящими і на початку двадцятого століття мали, як у пісні співається, і ставок, і млинок, і вишневенький садок.

До чого це я веду. Просто не так давно був свідком, коли жіночка дивувалася: як Чернігів зміг вистояти перед рашистською навалою. Що тут дивного? Наш край – козацький. Невже ви думаєте, що козацький дух, гартований століттями, міг бути знівельований за сім десятиліть? Ми – на свої землі! І цим усе сказано.
Зі святом друзі!

Анатолій ТЮТЮННИК