Київський патріархат на російській Слобожанщині
Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користатися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії.
Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі – спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній».
Та незважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях – Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.
Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату була утворена 19 лютого 1995-го року, коли за Божественною літургією у Володимирському кафедральному соборі міста Києва був хіротонізований в єпископа Білгородського і Обоянського Української Православної Церкви Київського Патріархату митрополит Іоасаф.
Народився Іоасаф на українській Східній Слобожанщині, у селі Пристань Шебекинського району Білгородської області, 2 січня 1954-го року. Навчався спочатку у рідному селі, а потім у Харкові, в сільськогосподарському інституті. У Харкові розпочалося і його церковне служіння (пономарем у кафедральному соборі), яке перервалося для служби в армії, на російському Далекому Сході. По закінченні Московської Духовної семінарії, з 1977-го року несе священицьку службу на рідній Східній Слобожанщині, а після навчання в Духовній Академії, 1985-го року, призначений настоятелем Свято-Троїцького собору міста Обояні Курської області та возведений в сан ігумена.
Складні процеси, які відбувалися в Російській православній церкві в роки так званої «перебудови», відкриття численних, не дуже привабливих фактів співробітництва церкви з радянським режимом, імперські замашки нових церковних лідерів, невизнання ними права українського народу не тільки на власну церкву, а навіть на власну самобутність («нема українців, є малороси»), все це призвело до глибокого розчарування низки українських православних діячів офіційним російським православ’ям, та розривом із ним. Шлях Іоасафа до Української національної церкви не був легким. Порвавши з Московським Патріархатом 1991-го року, Іоасаф разом зі своїми обоянськими парафіянами, серед яких він мав величезний авторитет, перейшов до Вільної Російської Православної Церкви, незалежної церковної організації, яка знаходилася під великим впливом іншого українського діяча зі Східної Слобожанщини – архієпископа Лазаря (Федора Журбенка).
Федір Журбенко народився 10 лютого 1931-го року на хуторі Любовичі, сучасного Валуйського району Білгородської області. Предки його були з українських козаків. Під час Голодомору померла його мати, а дідусь з бабусею були заслані до Сибіру, де й загинули. Залишившись з малих літ сиротою, Федір шукав порятунку у храмі, де став вівтарним служкою. Нелюбов до радянської влади, яка була причетна до загибелі всієї його родини, призвела Федора Журбенка до лав підпільної Катакомбної Церкви, де він 1947-го року, у віці 16 літ, став ченцем. 1950-го року його заарештовано, та засуджено на 10 років позбавлення волі за «участь в антирадянській церковній організації». Та своїх релігійних переконань Федір Журбенко не облишив і у Карагандинському таборі в Казахстані, звідки звільнився тільки після смерті Сталіна, по амністії 1955-го року.
Залишившись на все життя борцем з «кадебістським Московським Патріархатом», Федір отримав архієпископський сан від духовенства Російської Православної Церкви за кордоном, але його широка душа не знаходила спокою в офіційних межах існуючих церковних організацій. Українські за духом мотиви його пошуків «справжньої віри» призвели до того, що прихильниками його релігійної доктрини ставали здебільшого українці – як з самої України, так і з Східної Слобожанщини та Кубані. Врешті-решт архієпископ Лазар (Федір Журбенко), після проголошення Україною незалежності, переїхав саме сюди, де і помер у спокої 30 червня 2005-го року в селі Великий Дальник Одеської області, з чернечою молитвою на вустах.
Мабуть, знайомство з Федором Журбенком сприяло зростанню українських почуттів і в серці Іоасафа, який нарешті знайшов свою долю в Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Зараз Архієпископ Білгородський і Обоянський Іоасаф — постійний член Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Святого Архістратига Божого Михаїла та Ордену Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
На сьогоднішній день Білгородсько-Обоянська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату охоплює територію Білгородської, Курської та Брянської областей Російської Федерації. Єпархіальний центр — селище Маслова Пристань Шебекинського району Білгородської області. У складі єпархії знаходиться близько п’ятнадцятьох парафій, значна частина з яких змушена вести свою церковну діяльність у нелегальних умовах, відстоюючи у важкій боротьбі право на існування української церкви в Російській державі. Офіціально зареєстровані відповідними державними органами Росії лише чотири церковні громади – дві на Білгородщині, одна на Курщині, і одна в Брянській області, на території етнічно української Східної Стародубщини. У Білгородській області православна громада УПЦ КП гуртується навколо Храму святого Архістратига Михаїла у Масловій Пристані, поруч з яким діє і Монастир Благовіщення пресвятої Богородиці УПЦ КП і знаходиться єпархіальне управління всієї єпархії. Релігійним центром другої білгородської парафії є Свято-Миколаївський храм у місті Шебекині.
До складу Білгородсько-Обоянської єпархії відноситься і Валуйківське вікаріатство, на чолі з єпископом Петром. Місцем служіння єпископа Петра є Свято-Троїцький храм міста Обояні Курської області – і це є третьою парафією Білгородської єпархії.
Четверта офіційно зареєстрована парафія знаходиться у селищі Локіть Брянської області, де служба відбувається у Храмі Калузької ікони Божої Матері. В роки Другої Світової війни селище Локіть було центром так званої «Локітської республіки», місцевого народного самоврядування, яке боролося проти більшовицької сталінської влади. Волелюбні традиції мешканців Східної Стародубщини тих років зберегли їхні нащадки, які в наші часи постали проти духовного диктату Московської патріархії і повернулися до релігійних уподобань своїх предків, духовним центром яких завжди був древній Київ, православна столиця усієї Русі-України.
Ігор ВІРНИЙ На фото: митрополит Білгородський і Обоянський Іоасаф (в центрі) очолює всенічне богослужіння у Катерининській церкві Чернігова
| Читайте також |
| Коментарі (6) |
|
| |
