Її ненавидять на Росії і після смерті...
Сьогодні 70 років Валерії Новодворській
Було б. Бо вона померла 2014 року. І за її скрипучим противним голосом більшість її співгромадян, а заодно, і українців, не добачили не тільки жахливої долі (застосування всякої хімії у Лефортовській тюрмі перетворили красиву дівчину у потворну бабу з купою болячок, нездатністю народжувать і противним голосом), але й не добачили широкої ерудиції та невтомного захоплення вільною Україною.
Ось навмання відкриваю її книгу "Поэты и цари":Спасителя (для Росії - В.Ч.) не нашлось, а вот Антихрист был. Классный Антихрист, Демиург Ада, в который он удачно, необратимо превратил Россию. Настолько необратимо, что над Кремлем горят красные звезды, как вивзитная карточка абсолютного Зла, а сам Демиург лежит почище всякого Хеопса в пирамиде на главной площади страны".
Символічно, що під час багатотисячного похорону Валерії Іллівни її шанувальники скандували запозичене з київського Євромайдану «Героі не вмирають!», а біля її труни лежали букети із жовтих та синіх квітів, що їх принесли вдячні українці...
Вона була по матері - російською дворянкою, а по батькові - єврейкою. Символічно, що не захотіла бути Бурштин (батькове прізвище), а стала Новодворською, по матері. Та можна сказати, що своєю долею вона спокутувала гріхи предків - прадід її створював першу соціал- демократичну групу у білоруському Смоленську (вона теж народилась у Білорусі), а дід воював у дивізії Будьонного.
Валерія, Лєрою тоді її звали, у 1969 році організувала підпиільний студентський гурток (гени прадіда?), який волів збройним шляхом повалити владу комуністів! Во козир- дівка!
Цього ж року у Кремлівському палаці з'їздів поширила антирадянські листівки і була заарештована КГБ.Далі понеслось - Лефортово, примусове лікування у психушці в Казані, поширення самвидаву, спроба організувати партію, суди, антирадянські мітинги, зрештою - партія "Демократический союз". Знаменно, що 1990 року прийняла таїнство хрещення і належала до української автокефальної православної Церкви!
А ось що вона писала під час російської окупації Криму: "Сейчас, когда я пишу эти строки, советские мародеры растаскивают на части украинский и татарский Крым. Как Россия, так некогда палачи на Голгофе делили скудную одежду Христа... Эта страна, которая раскулачивала, отбирала чужие дворцы, чужие избы, чужой фарфор и чужих коров, влезала в чужие платья, как атаманша Лариса Рейснер. Это проклятая страна, лепрозорий для советских прокаженных. Издыхающий спрут, который простудится на наших похоронах".
І не втримаюся, щоб не навести ще її оцінку Гоголя і не тільки: "Миргородский "письменник", сочный, как арбуз, сладкий, как вишня, и самодовольный, как помидор - это раз. При этом он незлобив и добродушен, как тыква. Вот вам весь украинский огород, играющий заметную роль в малороссийском творчестве Гоголя. В петербургском же своъм творчестве он создает город черно- белый, серый, дождливый, а зимой - ледяной, безжалостный, бесчеловечный. нигде и ни на ком так не виден процесс создания Российской империи, как на этом жизнерадостном парубке, явившемся покорить столицу, благоухающем горилкой и колбасой, но закончившим, однако, жизнь желчным неврастеником, в порыве стыда и отвращения к собственной и мировой лжи сжигающим свое творение, вторую часть "Мертвых душ".
І про Достоєвського: " Его братья Карамазовы, "психи" и неврастеники, маньяк - идеалист Раскольников, идейные путаны Настасья Филипповна и Сонечка Мармеладова, юродивый князь Мышкин - это прямо вывеска к фирме "Желтый дом и сыновья". И ясно, что эти русские опасны:то ли даром товар отдадут, то ли вообще зарежут".
Полум’яна Пассіонарія російської опозиції переконана: вся російська історія – це боротьба між ординською та візантійською традиціями – з одного боку і скандинавськими впливами – з іншого. (Один з небагатьох опозиційних російських істориків Юрій Афанасьєв і теперішню владу називає ординською, кримінальною та нелегітимною). При тому вона чітко бачить, що замість Золотої Орди виросла Московська – вона яскраво проявляється навіть не при кількаразовому вирізанні вольнолюбивого Новгорода, навіть не при переселенні Василієм Третім новгородців у московські землі (типова єкатеринінська та сталінська політики перемішування народів!) Але вже тоді, коли Іван Калита на чолі монголів візьме Твер і вивезе її дзвін у Москву. „Имя Москвы становится омерзительно всей Руси, Москва становится Ордой”. „Приоритетом страны на пять столетий вперед стала внешняя территориальная экспансия, но не обустройство внутреннего пространства” – це вже Ю.Афанасьєв у статті „Мы – не рабы? (Исторический бег на месте: „особый путь” России”) у „Новой газете”. Ординський шлях настільки в’ївся у російський народ – на думку Ю.Афанасьєва – що вже давно став російським. А література весь час вибирає – на чию сторону стати: чи піти в „услужение”, як Алєксєй Толстой, чи бути самому по собі, як Бунін. Поки що, на жаль, у Росії торжествують горькіє і толстиє, а не буніни.
Війна, на думку опозиціонерки, йде всю російську дорогу. „Но каждый раз Орда и Византия возвращают нас в «заколдованный» дикий лес, где мало черемухи, зато много колдунов, серых волков, невиданных зверей, леших и прочей прелести. На кону – жизнь и игра идет всерьез”.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Було б. Бо вона померла 2014 року. І за її скрипучим противним голосом більшість її співгромадян, а заодно, і українців, не добачили не тільки жахливої долі (застосування всякої хімії у Лефортовській тюрмі перетворили красиву дівчину у потворну бабу з купою болячок, нездатністю народжувать і противним голосом), але й не добачили широкої ерудиції та невтомного захоплення вільною Україною.
Ось навмання відкриваю її книгу "Поэты и цари":Спасителя (для Росії - В.Ч.) не нашлось, а вот Антихрист был. Классный Антихрист, Демиург Ада, в который он удачно, необратимо превратил Россию. Настолько необратимо, что над Кремлем горят красные звезды, как вивзитная карточка абсолютного Зла, а сам Демиург лежит почище всякого Хеопса в пирамиде на главной площади страны".
Символічно, що під час багатотисячного похорону Валерії Іллівни її шанувальники скандували запозичене з київського Євромайдану «Героі не вмирають!», а біля її труни лежали букети із жовтих та синіх квітів, що їх принесли вдячні українці...
Вона була по матері - російською дворянкою, а по батькові - єврейкою. Символічно, що не захотіла бути Бурштин (батькове прізвище), а стала Новодворською, по матері. Та можна сказати, що своєю долею вона спокутувала гріхи предків - прадід її створював першу соціал- демократичну групу у білоруському Смоленську (вона теж народилась у Білорусі), а дід воював у дивізії Будьонного.
Валерія, Лєрою тоді її звали, у 1969 році організувала підпиільний студентський гурток (гени прадіда?), який волів збройним шляхом повалити владу комуністів! Во козир- дівка!
Цього ж року у Кремлівському палаці з'їздів поширила антирадянські листівки і була заарештована КГБ.Далі понеслось - Лефортово, примусове лікування у психушці в Казані, поширення самвидаву, спроба організувати партію, суди, антирадянські мітинги, зрештою - партія "Демократический союз". Знаменно, що 1990 року прийняла таїнство хрещення і належала до української автокефальної православної Церкви!
А ось що вона писала під час російської окупації Криму: "Сейчас, когда я пишу эти строки, советские мародеры растаскивают на части украинский и татарский Крым. Как Россия, так некогда палачи на Голгофе делили скудную одежду Христа... Эта страна, которая раскулачивала, отбирала чужие дворцы, чужие избы, чужой фарфор и чужих коров, влезала в чужие платья, как атаманша Лариса Рейснер. Это проклятая страна, лепрозорий для советских прокаженных. Издыхающий спрут, который простудится на наших похоронах".
І не втримаюся, щоб не навести ще її оцінку Гоголя і не тільки: "Миргородский "письменник", сочный, как арбуз, сладкий, как вишня, и самодовольный, как помидор - это раз. При этом он незлобив и добродушен, как тыква. Вот вам весь украинский огород, играющий заметную роль в малороссийском творчестве Гоголя. В петербургском же своъм творчестве он создает город черно- белый, серый, дождливый, а зимой - ледяной, безжалостный, бесчеловечный. нигде и ни на ком так не виден процесс создания Российской империи, как на этом жизнерадостном парубке, явившемся покорить столицу, благоухающем горилкой и колбасой, но закончившим, однако, жизнь желчным неврастеником, в порыве стыда и отвращения к собственной и мировой лжи сжигающим свое творение, вторую часть "Мертвых душ".
І про Достоєвського: " Его братья Карамазовы, "психи" и неврастеники, маньяк - идеалист Раскольников, идейные путаны Настасья Филипповна и Сонечка Мармеладова, юродивый князь Мышкин - это прямо вывеска к фирме "Желтый дом и сыновья". И ясно, что эти русские опасны:то ли даром товар отдадут, то ли вообще зарежут".
Полум’яна Пассіонарія російської опозиції переконана: вся російська історія – це боротьба між ординською та візантійською традиціями – з одного боку і скандинавськими впливами – з іншого. (Один з небагатьох опозиційних російських істориків Юрій Афанасьєв і теперішню владу називає ординською, кримінальною та нелегітимною). При тому вона чітко бачить, що замість Золотої Орди виросла Московська – вона яскраво проявляється навіть не при кількаразовому вирізанні вольнолюбивого Новгорода, навіть не при переселенні Василієм Третім новгородців у московські землі (типова єкатеринінська та сталінська політики перемішування народів!) Але вже тоді, коли Іван Калита на чолі монголів візьме Твер і вивезе її дзвін у Москву. „Имя Москвы становится омерзительно всей Руси, Москва становится Ордой”. „Приоритетом страны на пять столетий вперед стала внешняя территориальная экспансия, но не обустройство внутреннего пространства” – це вже Ю.Афанасьєв у статті „Мы – не рабы? (Исторический бег на месте: „особый путь” России”) у „Новой газете”. Ординський шлях настільки в’ївся у російський народ – на думку Ю.Афанасьєва – що вже давно став російським. А література весь час вибирає – на чию сторону стати: чи піти в „услужение”, як Алєксєй Толстой, чи бути самому по собі, як Бунін. Поки що, на жаль, у Росії торжествують горькіє і толстиє, а не буніни.
Війна, на думку опозиціонерки, йде всю російську дорогу. „Но каждый раз Орда и Византия возвращают нас в «заколдованный» дикий лес, где мало черемухи, зато много колдунов, серых волков, невиданных зверей, леших и прочей прелести. На кону – жизнь и игра идет всерьез”.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |