Гірка правда війни
Мені розказали історію, як одного чувака дружина возить на роботу в багажнику автівки, бо він боїться вручення повістки.
Я знаю моряка, який виїхав за кордон на початку повномасштабного вторгнення за хабар 9 тисяч баксів.
Я також знаю псевдо моряка, який виїхав з Києва за кордон через окупований Херсон і Крим.
Знаю ще з десяток моряків, які були в рейсах під час вторгнення і весь цей час сидять за кордоном і продовжують ходити в рейси, відпочивати за кордоном між рейсами, а дехто — ще й гуманітарку брати для біженців. Більшість із них — з військовими кафедрами, тобто вчилися на кошти держави, давали присягу українському народові, і в разі війни мали б першими бути у військкоматах.
Знаю колишнього депутата, який спеціально всиновив племінника дружини, щоб мати відповідальність за третю дитину, і таким чином, типу легально, виїхав за кордон (теж з військовою кафедрою).
Знаю, як одна людина з інвалідністю робить «бізнес»: знаходить періодично собі «опікуна», який платить йому гроші за документи з опікунства, щоб за ними виїхати за кордон. Так через нього виїхала вже якась кількість «опікунів».
І таких історій — безліч. І знаю про них не тільки я, а мільйони людей.
І я не можу мовчати про ці історії, коли читаю, що обмежено придатних до військової служби чоловіків з деякими хворобами тепер визнають повністю придатними! (Серед цих хвороб: клінічно вилікуваний туберкульоз; вірусні гепатити з незначним порушенням функцій; безсимптомний ВІЛ; хвороби ендокринної системи з незначними порушеннями функцій; легкі короткотривалі хворобливі прояви розладів психіки, повільно прогресуючі хвороби центральної нервової системи тощо).
Коли паралельно з цим починається взяття на військовий облік жінок (від 1 жовтня жінки, які здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, зобов'язані реєструватися в ТЦК, і це тільки початок).
Коли я бачу знайомих військових, у яких більше, ніж півроку, немає ротації.
Коли мій чоловік (моряк з військовою кафедрою) на службі без відпустки вже рік.
Коли дивлюся, як військові без кінцівок та після полону повертаються на фронт.
Вийшли десятки інтервʼю з військовими, які говорять: чуваки, ця війна торкнеться всіх. Пересидіти — не вийде.
Але я знаю, що ті кінчені ухилянти, про яких я написала вище, — пересидять.
І най би вони не поверталися до України, було б не так образливо.
Але більшість з них повернеться (коли МИ переможемо): до своїх кадорів, гаражів, будинків, автівок, деякі — навіть до своїх посад.
І продовжать юзати знесилену Україну, їздити в рейси та на відпочинки за кордон з українськими паспортами, продовжать говорити і відстоювати тут русскій язик, балотуватися в депутати і голосувати за арєстовічєй! Дехто навіть медалі собі начепить на груди: як він безпробудно волонтерив та воював на «економічних фронтах».
А ще мене бісить, коли говорять: ми вже перемогли.
Ні, не перемогли.
Попереду ще довгий і складний шлях боротьби.
А людей, які готові йти цим шляхом — все менше.
Даруйте за гірку правду.
Оксана БАЙЛО
Я знаю моряка, який виїхав за кордон на початку повномасштабного вторгнення за хабар 9 тисяч баксів.
Я також знаю псевдо моряка, який виїхав з Києва за кордон через окупований Херсон і Крим.
Знаю ще з десяток моряків, які були в рейсах під час вторгнення і весь цей час сидять за кордоном і продовжують ходити в рейси, відпочивати за кордоном між рейсами, а дехто — ще й гуманітарку брати для біженців. Більшість із них — з військовими кафедрами, тобто вчилися на кошти держави, давали присягу українському народові, і в разі війни мали б першими бути у військкоматах.
Знаю колишнього депутата, який спеціально всиновив племінника дружини, щоб мати відповідальність за третю дитину, і таким чином, типу легально, виїхав за кордон (теж з військовою кафедрою).
Знаю, як одна людина з інвалідністю робить «бізнес»: знаходить періодично собі «опікуна», який платить йому гроші за документи з опікунства, щоб за ними виїхати за кордон. Так через нього виїхала вже якась кількість «опікунів».
І таких історій — безліч. І знаю про них не тільки я, а мільйони людей.
І я не можу мовчати про ці історії, коли читаю, що обмежено придатних до військової служби чоловіків з деякими хворобами тепер визнають повністю придатними! (Серед цих хвороб: клінічно вилікуваний туберкульоз; вірусні гепатити з незначним порушенням функцій; безсимптомний ВІЛ; хвороби ендокринної системи з незначними порушеннями функцій; легкі короткотривалі хворобливі прояви розладів психіки, повільно прогресуючі хвороби центральної нервової системи тощо).
Коли паралельно з цим починається взяття на військовий облік жінок (від 1 жовтня жінки, які здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, зобов'язані реєструватися в ТЦК, і це тільки початок).
Коли я бачу знайомих військових, у яких більше, ніж півроку, немає ротації.
Коли мій чоловік (моряк з військовою кафедрою) на службі без відпустки вже рік.
Коли дивлюся, як військові без кінцівок та після полону повертаються на фронт.
Вийшли десятки інтервʼю з військовими, які говорять: чуваки, ця війна торкнеться всіх. Пересидіти — не вийде.
Але я знаю, що ті кінчені ухилянти, про яких я написала вище, — пересидять.
І най би вони не поверталися до України, було б не так образливо.
Але більшість з них повернеться (коли МИ переможемо): до своїх кадорів, гаражів, будинків, автівок, деякі — навіть до своїх посад.
І продовжать юзати знесилену Україну, їздити в рейси та на відпочинки за кордон з українськими паспортами, продовжать говорити і відстоювати тут русскій язик, балотуватися в депутати і голосувати за арєстовічєй! Дехто навіть медалі собі начепить на груди: як він безпробудно волонтерив та воював на «економічних фронтах».
А ще мене бісить, коли говорять: ми вже перемогли.
Ні, не перемогли.
Попереду ще довгий і складний шлях боротьби.
А людей, які готові йти цим шляхом — все менше.
Даруйте за гірку правду.
Оксана БАЙЛО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |