Єдиний житель лишився в селі Мости

Мости – забутий «край світу». Якось ніколи не доводилось бувати в Мостах, що на Городнянщині Чернігівської області. Я знала лише назву цього села та те, що там нині проживає всього один мешканець. Тож коли видалась нагода добратися до невідомого мені села, яке ще таки числиться на карті, залюбки долучилась до поїздки.
По дорозі розговорилися з попутницею – городнянкою Людмилою Григорівною Крамаренко. Її повела в Мости та ж причина, що й мене – непереборне бажання побачити нині, що стало з селом. Різниця тільки в тому, що для Григорівни Мости – це місце, де залишилась частина її дитинства.

– Мій батько Григорій Андрійович Щедловський свого часу був директором будинку культури в Городні. А до того працював у різних селах Городнянщини – Хрипівці, Ільмівці, Невклі. У Мостах він вчителював певний період. Я моталась разом з ним. Пам’ятаю як купував для нас два квитки по сімдесят копійок на автостанції : «Мені два білети на край світу», – жартував. На той час (це була десь середина 60-их років) у Мостах була школа– дев’ятирічка. Саме там я пішла в перший клас. Пам’ятаю, які тоді зими були сніжні – щоб ми до школи добралися, батькам доводилось у снігу, який сягав під дах, тонелі прокопувати.

Людмила Григорівна розповіла, що на той час Мости були центральною садибою, до якої примикали три хутори – Погорілий, Миронів і Марочкін. Марочкін хутір був розташований на самісінькому кордоні з білоруссю. В ньому було трохи менше жителів, Миронів і Погорілий були, можна сказати, повнокровними селами з великою кількістю молоді. Мости ж було селом протяжністю до трьох кілометрів. Тут була школа, клуб, медпункт, колгоспна бригада. Місцевий клуб вирував від вечорів художньої самодіяльності, які були наповнені дзвінкими голосами молоді. Григорівна не була в Мостах близько тридцяти років. По дорозі згадує, що напроти них жила багатодітна родина, господар якої дядько Іван пас худобу, коли його вбило грозою. Господиня залишилась сама з п’ятьма дітлахами.

До сусідів дівчинка любила навідуватись чи не щодня:
– Ми непогано жили, корова в нас була, – каже вона. – Але там, у сусідів, прибіжу, а тьотя Луша напече звичайної картоплі в мундирах, її діти Оля, Валя, Віра, Сашко мерщій до столу і мене запрошують. Якою ж смачнючою у гурті видавалась та картопля! Мама лаялась, що мене наче дома не годують, а я собі їм – аж за вухами лящить. То справжній смак дитинства, який можна було відчути тільки тоді.

Мости ми таки віднайшли. Вірніше, лише нагадування про колишнє село. Посеред лісу – перехрестя доріг, порослих травою. Староста Наталія Григоренко махає руками в обидві сторони:
– Оце вулиці села. Вірніше, колись були.

Пішовши тими стежинами в один бік, ми таки добралися до єдиної жилої хати в цьому лісовому просторі. Тут мешкає Віталій Мурий. Хоч господаря дома і не виявилось, ми помилувались незвичайним обійстям – якось дивно виглядає доглянута садиба навіть з голуб’ятнею посеред лісових хащів. Втім, якщо постаратись, то залишки хат серед плетеного-переплетеного гілля вздовж обох боків колишньої дороги таки можна роздивитись. Ніби якась сюрреалістична картина – місце, де колись було життя.

Повернувшись на перехрестя, пішли колишньою вулицею в інший бік. Йшли зарослою стежиною довго-довго, обжаривши ноги височенною кропивою. Але навіть Людмилі Григорівні не вдалось точно визначити місце, де колись знаходились школа, клуб, медпункт. По тих незначних залишках будівель, які виднілись де інде крізь непролазні хащі. Яскраво, зелено, але якось не весело. Завжди смуток бередить душу, коли бачиш таку картину – тоді здається, що сама природа сумує за людиною і її голосом, кроками, а колишнє село озивається сиплим голосом з листяної густини: «Чому мене покинули всі-і-і-і-і-і?».

Сліди Погорілого, Миронового й Марочкиного ми навіть не намагались відшукати – занадто близько до кордону. Тут кожен крок озивається ніби занадто гучно навіть у зеленій м’якій траві. Боляче й сумно… І трохи моторошно.

Тому їдемо в Карпівку – там трохи є життя.

Світлана ТОМАШ, м.Городня