Дядьки війни

Приміський автобус був заповнений пікселем прозелені. Крім кількох цивільних, що недоречно виділялися, всі були змобілізованими. І це майже всуціль були дядьки за 50.

Обважнілі літами, з сивинами і неатлетичними животами, вони їхали мовчки. Вони явно вже бували не в одному бою. Вони знали один одного і не потребували розпитувань. Вони були втомлені. Зрідка в когось озивалась мобілка і той відповідав:" Все нормально, кохана!". І це мовилося буденно, без юнацького тембру схвильованості. Був серед них чи не один всього молодик, до шеврону якого я довго придивлявся, аж доки прочитав, розминаючись у проході, "Кохана, ми вбиваємо русню". Він, як наймолодший, ще й вступив місце жінці, що зайшла десь на маленькій зупинці. Молодий, він уже мав посивлені скроні.

В одного на прохід вистиркувалася милиця. В усіх на колінах лежали наплічники, які вони підтримували широкими, загрубілими долонями. Майже ніхто не вилуплявся в екрани гаджетів, тільки в двох- трьох були навушники.
Коли під автобусом зачиргикало і він став, ніхто, крім одного, не зреагував - той один, як черговий на посту, пішов допомагати водію міняти пробите колдобинами колесо. Інші втомлено і спокійно чекали.

... Дядьки їхали на роботу.

Василь ЧЕПУРНИЙ