Голод- кара за непокору
26-Лис-12 3848 0
Тема голодомору – болюча рана на тілі української держави, яка не гоїться протягом десятків років. Геноцид проти України та її народу заслуговує визнання сього світу. Мільйони мовчазних, безвинних жертв були кинуті на алтар нової радянської держави. Найлютіший ворог, пророк сатани – Сталін, із суто людиноненависницьких міркувань, а насправді сатанинських, обрав Україну в жертву, (і який жах, коли чую, щоб Сталіна причислити до лику святих – сміється «старший брат», не можу не згадати і про Івана Мазепу який і до сих пір під церковною анафемою, а то він же побудував церкви,собори, храми в яких і до тепер хазяйнує той же «старший брат»).
Щойно створену імперію зненавиділи мільйони українців, всім своїм єством боролися проти червоного терору, але сили були не рівні. Люцифер в подобі Сталіна, впроваджував все нові та нові плани нищення української нації.
Натуральні штрафи – вони вводилися постановою ЦК КП (Б) У від 18 листопада 1932 року. «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялося застосовувати натуральні штрафи на м’ясозаготівлях у розмірі 15 місячної норми і річної норми картоплі. І при тому треба було здавати хліб. В постанові згадується лише м'ясо та картопля але не пройшло й місяця як селяни були позбавлені всього їстівного, одягу та навіть і самого нерухомого майна.
Заборона торгівлі харчами – 1 грудня 1932 року Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов’язань з контрактації і перевірки наявних фондів картоплі у колгоспах. До списку потрапили і 12 районів Чернігівщини .
Припинення поставки промислових товарів - 15 грудня 1932 року ЦК КП (б) У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових товарів через те що ці райони не виконали план хлібозаготівель. Ще у жовтні 1932 року Молотов у телеграмі Сталіну писав: « Використовуємо промтовари як засіб заохочення, а позбавлення частини промтоварів як репресію стосовно колгоспів, особливо одноосібників.
Заборона селянам втікати від голоду - восени 1932 року і взимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона унеможливлювала виїзд селян з УСРР, прирікаючи їх на смерть.
Прикметною є та деталь що голод не зачепив сусідні з Україною області Росії. Ось чому потерпілі від голоду українські селяни ті, які могли пройти через встановлені кордони ходили до Росії міняти й купувати хліб.
Запровадження паспортної системи - 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення « Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів». Так 27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів СРСР ухвалили спільну постанову « Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів», а 31 грудня того самого року відповідну постанову прийняли Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і РНК УСРР. 28 квітня 1933 року з’явилася постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. У постанові обумовлювалося, що «громадяни які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують».
Закупка коштовностей у селян – 29 червня 1932 року було засновано Всеукраїнську контору ТОРГСИНу, тобто Всесоюзного об’єднання для торгівлі з іноземцями. Система магазинів ТОРГСИНУ діяла і раніше, вона обслуговувала, крім іноземців, також і громадян СРСР. На ці магазини покладали надії у справі вилучення золота і коштовностей у населення, а тому сітку магазинів розширили. На жовтень 1933 року в УСРР діяло 263 магазини, які мали систему дрібних лавок, приймальних пунктів, відділень.
Дія на селі комуністичної спецслужби - 16 лютого 1933 року з’явилася партійно –державна директива: « Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання і смерті на ґрунті голоду, крім органів ГПУ». Сільрадам було надано розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причину. У 1934 році надійшло нове розпорядження: всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932-1933 роки вислати у спецчастини, де скоріше за все вони були знищені.
В пам'ять про невинно убієнних наших земляків, ми, нащадки, повинні поіменно назвати і прикувати їхні імена до ганебного стовпа історії. Всих катюг, які без вагань вчинили найстрашніше голод-геноцид на найродючішій землі Європи.
Що найперше гріх людиновбивства лежить на Сталіну та його посіпаках Лазарю Кагановичу – ( член політбюро ЦК ВКП (б)), Григорію Петровському – ( голова ВУ ЦВК), В’ячеславу Молотову - ( голова Раднаркому СРСР), Всеволоду Балицькому – ( голова ГПУ УРСР) , Власу Чубарю – (голова уряду УРСР) , Павлові Постишеву - ( другий секретар ЦК КП ( б) У) , Станіславі Косіору - (перший секреткр ЦК КП ( б) У).
А також на районних, сільських і місцевих посіпаках які і впроваджували сталінський план нищення України.
Хочу привести уривок зі спогадів моєї двоюрідної бабусі Свищ Марії Павлівни про голодомор, який вона прежила:
« …пам’ятаю як зимою 1933 року батько «виписав» залізничний білет і мене туди вписав і ми з ним поїхали до Москви по хліб. Нас пропустили бо був білет і назад із Москви. В Москві батько купив хліба в буханцях, наче по 1 рублю за хлібину. Десь хлібин 15 купили, купляли на базарі бо в магазині нам не продали. При посадці в поїзд ледь не задавили, батько казав ти дуже кричи, а то зовсім задавлять. Їхали на верхніх полицях і хліб держали при собі, щоб не забрав ніхто. Хоча хліба й привезли та ще й пайок батьку з братом давали, але хліба уволю не було. Кожному по скибці – видавцем. Було страшне, не дай Боже такого ніколи.
Батько розповідав як товарні вагони приходили на станцію з мертвими людьми. То вони ( працівники залізниці) перевантажували мерців на машину і вивозили до могил. Були й такі, що їх беруть, а вони очі відкривають і кажуть: « Не треба я живий». Поховання було на так званому «клинку», (тепер на цьому місці встановлено пам’ятний знак і хрест автор). Ті бідні люди їхали з півдня за хлібом, та й з під Києва теж їхали. Хто куди, бо скрізь був голод але переважно їхали в сторону Москви.
Пам’ятаю все життя страшну картину. На весні 1933 року ідучи до школи, бачу гурт людей товчеться обабіч дороги. Надворі саме сади відцвітали. Так от і я підходжу, глядь а там лежить дитина років п’яти і мертвенька і так на неї білі пелюсточки цвіту падають. Мені так страшно стало. Чий воно хлопчик - не знаю, мабуть бахмацький бо одягнений був, можливо цвіту наївся, було і таке.
Наші сусіди Іваньки Семен і його жінка не пам’ятаю вже ім’я, десь їм було років по 50, так вони діждалися ячменю, нарвали і наварили його. Та багато наїлися і померли обоє, а діти вижили їх було п’ятеро Соломоня, Мелашка, Дуня, Настя і Павло.
Ще пам’ятаю як до брата Якова приходив його товариш Кальченко Василь, ходив часто, щоб поїсти, бо вони бідували дуже. Корови в них не було. Василь такий був слабий що казав - Якове ти мене пальцем пхни і я впаду .
Страшний то час був, не доведи Боже такого більш ніколи і нікому пережити. Ті хто записався до колгоспу, ще якось вижили, а хто тримався землі пропав. А за землю держалися кріпко, бо любили її годувальницю».
Свищ
Павло Петрович
м. Бахмач
Чернігівська обл
Щойно створену імперію зненавиділи мільйони українців, всім своїм єством боролися проти червоного терору, але сили були не рівні. Люцифер в подобі Сталіна, впроваджував все нові та нові плани нищення української нації.
Натуральні штрафи – вони вводилися постановою ЦК КП (Б) У від 18 листопада 1932 року. «Про заходи по посиленню хлібозаготівель». Зокрема, щодо одноосібників, які не виконують план хлібоздавання, дозволялося застосовувати натуральні штрафи на м’ясозаготівлях у розмірі 15 місячної норми і річної норми картоплі. І при тому треба було здавати хліб. В постанові згадується лише м'ясо та картопля але не пройшло й місяця як селяни були позбавлені всього їстівного, одягу та навіть і самого нерухомого майна.
Заборона торгівлі харчами – 1 грудня 1932 року Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов’язань з контрактації і перевірки наявних фондів картоплі у колгоспах. До списку потрапили і 12 районів Чернігівщини .
Припинення поставки промислових товарів - 15 грудня 1932 року ЦК КП (б) У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових товарів через те що ці райони не виконали план хлібозаготівель. Ще у жовтні 1932 року Молотов у телеграмі Сталіну писав: « Використовуємо промтовари як засіб заохочення, а позбавлення частини промтоварів як репресію стосовно колгоспів, особливо одноосібників.
Заборона селянам втікати від голоду - восени 1932 року і взимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона унеможливлювала виїзд селян з УСРР, прирікаючи їх на смерть.
Прикметною є та деталь що голод не зачепив сусідні з Україною області Росії. Ось чому потерпілі від голоду українські селяни ті, які могли пройти через встановлені кордони ходили до Росії міняти й купувати хліб.
Запровадження паспортної системи - 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення « Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів». Так 27 грудня 1932 року Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів СРСР ухвалили спільну постанову « Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів», а 31 грудня того самого року відповідну постанову прийняли Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і РНК УСРР. 28 квітня 1933 року з’явилася постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни. У постанові обумовлювалося, що «громадяни які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують».
Закупка коштовностей у селян – 29 червня 1932 року було засновано Всеукраїнську контору ТОРГСИНу, тобто Всесоюзного об’єднання для торгівлі з іноземцями. Система магазинів ТОРГСИНУ діяла і раніше, вона обслуговувала, крім іноземців, також і громадян СРСР. На ці магазини покладали надії у справі вилучення золота і коштовностей у населення, а тому сітку магазинів розширили. На жовтень 1933 року в УСРР діяло 263 магазини, які мали систему дрібних лавок, приймальних пунктів, відділень.
Дія на селі комуністичної спецслужби - 16 лютого 1933 року з’явилася партійно –державна директива: « Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання і смерті на ґрунті голоду, крім органів ГПУ». Сільрадам було надано розпорядження при реєстрації смерті не вказувати її причину. У 1934 році надійшло нове розпорядження: всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932-1933 роки вислати у спецчастини, де скоріше за все вони були знищені.
В пам'ять про невинно убієнних наших земляків, ми, нащадки, повинні поіменно назвати і прикувати їхні імена до ганебного стовпа історії. Всих катюг, які без вагань вчинили найстрашніше голод-геноцид на найродючішій землі Європи.
Що найперше гріх людиновбивства лежить на Сталіну та його посіпаках Лазарю Кагановичу – ( член політбюро ЦК ВКП (б)), Григорію Петровському – ( голова ВУ ЦВК), В’ячеславу Молотову - ( голова Раднаркому СРСР), Всеволоду Балицькому – ( голова ГПУ УРСР) , Власу Чубарю – (голова уряду УРСР) , Павлові Постишеву - ( другий секретар ЦК КП ( б) У) , Станіславі Косіору - (перший секреткр ЦК КП ( б) У).
А також на районних, сільських і місцевих посіпаках які і впроваджували сталінський план нищення України.
Хочу привести уривок зі спогадів моєї двоюрідної бабусі Свищ Марії Павлівни про голодомор, який вона прежила:
« …пам’ятаю як зимою 1933 року батько «виписав» залізничний білет і мене туди вписав і ми з ним поїхали до Москви по хліб. Нас пропустили бо був білет і назад із Москви. В Москві батько купив хліба в буханцях, наче по 1 рублю за хлібину. Десь хлібин 15 купили, купляли на базарі бо в магазині нам не продали. При посадці в поїзд ледь не задавили, батько казав ти дуже кричи, а то зовсім задавлять. Їхали на верхніх полицях і хліб держали при собі, щоб не забрав ніхто. Хоча хліба й привезли та ще й пайок батьку з братом давали, але хліба уволю не було. Кожному по скибці – видавцем. Було страшне, не дай Боже такого ніколи.
Батько розповідав як товарні вагони приходили на станцію з мертвими людьми. То вони ( працівники залізниці) перевантажували мерців на машину і вивозили до могил. Були й такі, що їх беруть, а вони очі відкривають і кажуть: « Не треба я живий». Поховання було на так званому «клинку», (тепер на цьому місці встановлено пам’ятний знак і хрест автор). Ті бідні люди їхали з півдня за хлібом, та й з під Києва теж їхали. Хто куди, бо скрізь був голод але переважно їхали в сторону Москви.
Пам’ятаю все життя страшну картину. На весні 1933 року ідучи до школи, бачу гурт людей товчеться обабіч дороги. Надворі саме сади відцвітали. Так от і я підходжу, глядь а там лежить дитина років п’яти і мертвенька і так на неї білі пелюсточки цвіту падають. Мені так страшно стало. Чий воно хлопчик - не знаю, мабуть бахмацький бо одягнений був, можливо цвіту наївся, було і таке.
Наші сусіди Іваньки Семен і його жінка не пам’ятаю вже ім’я, десь їм було років по 50, так вони діждалися ячменю, нарвали і наварили його. Та багато наїлися і померли обоє, а діти вижили їх було п’ятеро Соломоня, Мелашка, Дуня, Настя і Павло.
Ще пам’ятаю як до брата Якова приходив його товариш Кальченко Василь, ходив часто, щоб поїсти, бо вони бідували дуже. Корови в них не було. Василь такий був слабий що казав - Якове ти мене пальцем пхни і я впаду .
Страшний то час був, не доведи Боже такого більш ніколи і нікому пережити. Ті хто записався до колгоспу, ще якось вижили, а хто тримався землі пропав. А за землю держалися кріпко, бо любили її годувальницю».
Свищ
Павло Петрович
м. Бахмач
Чернігівська обл
| Коментарі (0) |