Головна › Статті › Невідома Україна
Невідома Україна
Блюхер у Шатурі в змаганні з "Могилою глитая" у Лосинівці
25-Трав-16 2235 0.0 0
Микола ТИМОШТИК,
журналіст, професор

Як селянам нашого краю нав’язувалася комуністична ідеологія через назви їхніх усуспільнених господарств

Низка київських газет бравурно повідомила про завершення епохи декомунізації населених пунктів, вулиць та організацій. Натомість появилася інформація про спроби деяких громад податися до суду через незгоду з перейменуваннями. Про уроки комунізації та денаціоналізації українців у контексті очищення від тоталітарного минулого – у цій публікації.

Ідентифікація будь-чого (особистості, населеного пункту, вулиці, торгової марки, окремого виробничого підрозділу тощо) в усі часи ніколи не було справою другорядною. Будь-яка прибрана добровільно чи нав’язана збоку назва несе печать епохи, і в результати тривалого побутування помітно впливає на спосіб поведінки і мислення тих, хто перебуває під цим своєрідним омофором.

На публікаціях двох районних газет – носівської «Червона Носівщина» та лосинівської «Уданий Труд» з’ясуємо, як через назви колективних господарств селянам нашого краю у 30-40-х роках минулого століття цілеспрямовано й агресивно нав’язувалася комуністична ідеологія.

Перші публікації на шпальтах «Червоної Носівщини» про створення колгоспів у районі відносяться до початку 30-х років. Привертає увагу той факт, що в колишньому волосному селі Володькова Дівиця, перейменованій 1927 року в Червонопартизанське, а ще трохи незабаром - у Червоні Партизани, таких колгоспів не середину 30-х років було сім, а в Лосинівці – вісім. Повідомлялося про три різні назви колгоспів із Данини. В інформації з більшості сіл ішлося про один колгосп.
Чому так?

Напередодні проведення кампанії зі створення колгоспів влада розділяла кожен населений пункт на окремі кутки – в середньому по сто дворів. На кожну сотню таких дворів (у межах кожного села вони нумерувалися на першу, другу, третю і т. д. сотню, в залежності від кількості дворів) посилала свого уповноваженого, який спочатку обходив кожний двір, а потім проводив загальні збори з незнаної досі в українських селах справи усуспільнення майна та колективного господарювання. Тоді ж, коли приймалося рішення такими сотнями про створення колгоспу, вирішувалося питання і про його назву.

Впадає в око, що в пору того страшного більшовицького терору в українських селах найреволюційнішим і найбільш витребуваним у активістів радянської влади було слово «червоний». Привнесене партійними керманичами у свідомість тодішніх будівників нового ладу, це слово асоціювалося нібито із пролитою кров’ю трудящих мас у боротьбі робітничо-селянських мас, що повсюдно проводилася під лозунгами «Мир - хатам, війна - палацам».

Своєрідними символами такої боротьби новопосталої влади з усіма її тодішніми опонентами були словосполучення червона армія, червона міліція, червоні козаки, червоні партизани тощо. Словом червоне найбільше зустрічається чомусь у назвах тодішніх місцевих газет краю («Червоне Подніпров’я» в Любечі, «Червоне Слово» в Ніжині, «Червоний Партизан» у Холмі, «Червоний Прапор» у Сосниці, «Червона Носівщина» у Носівці; до найбільшого абсурду дійшли в Чернігові, де виходило аж п’ять газет із цим словом у заголовках: «Червоний стяг», «Червоний літак», «Червоні резерви», Червоний прапор», «Червонохресний ударник»). Перейменовували на догоду політичній кон’юнктурі цілі села (для прикладу, від 1920 року стала Червоним колишня Балка в Коропському, від 1927-го Червонопартизанським переінакшили колишню Володькову Дівицю в Носівському районах). Червоними ставали промислові підприємства (скажімо, суконна фабрика «Червоний орач» у Бахмачі від 1931 року).

Саме це слово найбільше зустрічається і в назвах перших радянських колгоспів краю: «Червоний шлях», «Червоний маяк» (Лосинівка), «Червоний лан», «Червона зірка» (Червоні Партизани), «Червона бригада» (Рівчак-Степанівка), «Червоний пахар» (Вікторівка). У Галиці і Степних Хуторах вирішили бути українськими патріотами, але на новий, радянський, лад: перші назвали свій колгосп «Червоний українець», а другі - «Червоний козак».

Щодо українського патріотизму селян, якого на той час нова влада ще не встигла витравити своїми жорстокими репресіями, то сюди можна віднести і данинців: вони були єдині в Носівському районі, хто назвав свій перший колгосп іменем генія свого народу Тараса Шевченка. Дещо пізніше колгоспи з таким імя’м постали в Макіївці та Великій Дорозі.

Щоправда, другий і третій колгоспи у Данині отримали імена живих ще українських партійно-радянських діячів, діяльність яких пізніше оцінювалася неоднозначно: Петровського і Ворошилова. Петровський постійно був «присутнім» також у щоденних справах колгоспників Леонідівки, а Ворошилов, – окрім Данини, ще й у Лосинівці і Сальному. Імена Ворошилова, Будьонного та назви «Ударник» отримали три окремі Хутори колишніх Степових Хуторів. Ім’ям діючого партійно-більшовицького діяча Куйбишева названо було два колгоспи краю: один у Червоних Партизанах, інший – у Лосинівці, німецького комуніста Тельмана в Коломійцівці, всеросійського старости Калініна – в Калинівці, московського діяча Постишева – в Макіївці, українського радянського діяча Чубаря в Лосинівці.

Коли вже говорити про персоналістичний підхід до присвоєння назв колгоспів, то не можна не звернути увагу на дивний вибір шатурян. Вони назвали (скоріш за все, їм запропонували назвати) своє єдине господарство іменем Блюхера. Навряд, чи знали вони достеменно, хто такий був Блюхер, звідки він походив, хто за національністю і за що йому слід було віддавати таку пошану. Пізніше цей Блюхер був репресований своїми ж і шатуряни вдруге вступають у ту ж воду, нарікаючи своє господарство іншим, ну дуже далеким від свого села, героєм – Чкаловим (із цим іменем вони й працювати всі радянські роки). Те ж можна сказати і про Маркітана, ім’я якого отримав один із колгоспів Лосинівки. Щоправда, другий колгосп, який існував у Шатурі в 1936 році, назвали «Новим життям».

У переліку назв носівсько-лосинівських колгоспів – імена першої величини світового пролетаріату – Карла Маркса (Татарівка), Леніна (Сальне), Сталіна (Богданівка), «Ленінський шлях» (Лосинівка). Тут же – і назви, пов’язані із утопічним дітищем цих діячів – жовтневим переворотом у Петрограді та комунізмом: «Світанок комунізму» (Пустотино), «Шлях до комуни» (Калинівка), «Комуніст» (Рівчак-Степанівка), «Жовтнева революція» (Трешківка), «Соціалістична перебудова» (Гармащина).

Входило в моду називати господарства на честь чергової, навіть не ювілейної, річниці, пов’язаної із тим же жовтневим переворотом чи з’їздом компартії. Такий набір має місце і в нашому аналізованому списку: «13-річчя Жовтня» (Ганнівка), «17-го партз’їзду» (Терешківка).

Колгоспникам із Галиці сподобалася, напевне, абревіатура КІМ, що розшифровувалася як Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Так і назвали свій колгосп - імені КІМ. Ця назва, до речі, проіснувала аж до епохи розвалу колгоспів на початку 90-х років ХХ століття. До речі, з утворенням у 1935 році Лосинівського району слово «Кімовець» сало назвою органу Лосинівського райкому комсомолу – тематичної сторінки, що виходила раз на квартал як додаток до райгазети «Ударний труд».

Важко зрозуміти рішення частини лосинівців назвати своє господарство «Вільний пролетар». Таке б підійшло більше до назви шахти чи заводу, і аж ніяк не для села, де пролетарів у партійному розумінні днем з вогнем не знайдеш. Втім, зі словом «воля» зустрічаємо ще дві назви колгоспів - «Вільна праця» (Рівчак-Степанівка) та «Вільне життя» (Макіївка). Можна лише уявити, як сприймали колгоспники це слово згодом коли переконалися, що життя їхнє в умовах наростаючих репресій поступово перетворюватиметься на ненависну панщину гіршого зразка, що існувала до 1861 року.

Цілком очевидно, що духом революційної епохи викликані такі назви перших колективних господарств на тодішній Носівщині як «1 Травня» (Лосинівка, Макіївка і Богданівка), «Боротьба» (Лосинівка), «Велике начало» (Адамівка), «Серп і молот» (Макіївка), «Світова зірниця» (Селище) «Перша п’ятирічка» (Лісні Хутори), «Новий господар» (Ганнівка), «Оборона» (Вікторівка), і навіть «Шлях бідноти» (Зруб). А от частина макіївчан, на противагу зрубівцям, не хотіли довго бути бідними в своєму колгоспі, тому назвали своє господарство «Незаможником».

І, здається, вже зовсім дійшли до межі здорового глузду ті, які запропонували частині лосинівців назвати свій колгосп… «Могила глитая». Назвали. І в офіційних зведеннях про стан справ у колгоспному будівництві району ця неоковирна назва зустрічалася упродовж 30-х років на сторінках районної газети «Червона Носівщина».

Результатом направду таки істеричної боротьби з релігією, що проводилася на ідеологічному фронті з ініціативи правлячої партії постав у середині 30-х років «Безбожник» - новий підводний радянський човен, на побудову якого всі учні Носівського району збирали кошти.

Та є у цьому переліку народжених у 30-ті роки назви прості, без зайвих витіюватостей та політичного присмаку. Тому й віє від них добротою, щирістю, вірністю й любов’ю до свого рідного краю й надією на краще майбутнє своїх дітей. Цілком очевидно, що ці назви не «спускалися» згори, а народилися в гурті самих хліборобів. Щоправда, їх жменька: «Надія» (Степні Хутори), «Зелена діброва» (Лосинівка), «Веселе поле» та «Чисте поле» (Коломійцівка), «Рідний край» (Рівчак-Степанівка).

На червень 1941 року, до моменту залишення краю радянськими військами, в Лосинівському районі було вже 56 колгоспів. У назвах новачків (або перейменованих) із загального зведення райземвідділу про змагання колгоспів на збиранні врожаю 1941 року («Ударний Труд», 19 червня) дізнаємося про нові імена першого десятка тогочасних радянських вождів та героїв, увічнених у назвах лосинівських колгоспів – Сталіна (Богданівка), Кагановича і Жданова (Галиця), Орджонікідзе (Макіївка), Фрунзе (Лосинівка), Кірова (Яхнівка), Будьонного і Котовського (Ганнівка), Чапаєва (Макіївка і Лосинівка), Крупську (Галиця).
Цілком очевидно, що за всесоюзною «рознарядкою» до цієї однотипної компанії потрапив і культовий на той час російський пролетарський письменник Горький, іменем якого назвали новий колгосп у Галиці.

З’явилися назви й до чергових річниць - «10-річчя ВЛКСМ» (Яхнівка) та Комінтерна (Шняківка). В останньому випадку йшлося про фінансовану Москвою однієї прорадянської міжнародної - Комуністичного інтернаціоналу.

Після розвінчування культу особи Сталіна на ХХ з’їзду КПРС у 1956 році та часткового визнання партією перегинів своєї політики в період 20-30-х років, імена деяких одіозних діячів зникають із назв колгоспів (йдеться про Кагановича, Ворошилова, Блюхера, Постишева, Жданова, Орджонікідзе, Будьонного, Чубаря). Та й колгоспів у районі стає помітно менше: із 56 у 1941 до 25-ти в 1959-му. Змінила на той час назву і Лосинівська районна газета – з «Ударного труда» вона стала «Жовтневою Зорею».

* * *

Завершуючи огляд назв колгоспів на етапі їх становлення від початку 30-х до початку 40-х років, варто акцентувати увагу на двох особливостях цього явища.
Перша. Немає підстав стверджувати, що на початку районна влада директивно запроваджувала в кожному окремому випадку конкретну назву. Скоріш за все, подавався примірний перелік назв для вибору. У тому, що в тому переліку домінували комуністично-радянські назви чи імена, сумніватися не доводиться. Проте, наявність у назвах колгоспів таких рівновіддалених від політичного моменту понять як «Веселе поле», «Рідний край», «Надія» тощо засвідчує, що за наполяганням селян на початках такі назви могли бути прийняті й затверджені.

Друга. Назви ці не були раз назавжди усталені. Вони надалі змінювалися в залежності від партійно-політичної кон’юнктури. Так, із середини 50-х років ХХ століття, після розвінчування культу особи Сталіна, було введено заборону публічно вживати імена низки партійно-радянських діячів високого рангу, які піддалися репресіям самого режиму. Таких у списках назв колгоспів початкової доби радянізації були десятки. Поступово зникає й ім’я самого Сталіна.

Наданням нових назв колгоспів, радгоспів чи підприємств місцевого значення стали займатися райкоми партії. Так, за тодішньою практикою, одне з господарств району (воно мало бути однозначно передовим) нагороджувалося іменем Леніна. Таким мав бути і колгосп «Ленінський шлях». Наперед визначені були й інші власні та загальні назви для всіх колгоспів.

Із загальноукраїнських світочів духу позарадянської доби до цього списку офіційно був допущений лише Тарас Шевченко, та й то не як провідник української нації, а як богоборець, оборонець бідних та розвінчувач царського самодержавства. Нікому і в голову не приходило тоді називати колективні господарства іменами справжніх українських діячів чи героїв із давнього чи ще свіжого в пам’яті старшого покоління минулого, хто ще за свого життя ставав своєрідним національним символом, совістю нації, зразком для наслідування.

Виходило так, що упродовж десятиліть у свідомості українців побутували імена героїв чужих за духом і походженням, фальшивих, вигаданих, які стали справжніми катами українського народу, у яких не лише помисли, а й конкретні дії, руки виявилися в крові мільйонів безневинних жертв репресій ленінсько-сталінського комуністичного режиму

Що ж до назв колгоспів у Данині й Шатурі, то вони теж не були статичними. У повоєнний період три малоефективні данинські господарства були об’єднані в одне. Імена Ворошилова та Петровського на той час уже вийшли зі списків офіційно авторитетних. Влада не захотіла, а данинці, напевне, не наполягали, щоб залишити в селі ім’я Шевченка, яким було названо перший, центральний, колгосп. Так з’явилася назва «Дружба».

Із цією назвою, будучи завжди хронічно відстаючим у районі, господарство проіснувало до ехопи запровадження центром ідеї концентрації та централізації сільського господарства, яка повсюди стверджувалася з середини 70-х років.

Комусь у районі прийшла ідея об’єднати двох близьких сусідів - вічних «любих друзів» Данину й Шатуру. Новий гібрид із донедавна передового шатурського колгоспу імені Чкалова і вічно критикованого владою «Дружби» породив «Жовтневу революцію» (єдиний колгосп із такою назвою у 30-х роках коротко існував у Терешківці). І то, як зясувалося, виявилося кармою для обох сіл. Три данинські бригади зі своїм давнім менталітетом успішно завалювати будь-яку нав’язану зверху колективну форму праці, швидко переінакшили порядки в одній шатурській. «Жовтнева революція» відразу перебрала недобру традицію «Дружби» замикати чи не всі зведення, що надходили з місць до району. Це шатурянам настільки не сподобалося, що вони незабаром рішуче стали вимагати «розлучення». Уже напередодні розвалу СРСР шатуряни знову стали самостійним колгоспом, повернувши улюблені їм назву ім. Чкалова. За данинським же господарством залишилася «Жовтнева революція», яка й доконала остаточно той колгосп наприкінці минулого тисячоліття.
Данинські гостряки й тепер кепкують: якби тоді райком запропонував для нас іншу, ніж «Жовтнева революція», назву, може б, усе було інакше…


Теги:перейменування, декомунізація, Лосинівка, Шатура, Ніжинський район

Читайте також

Коментарі (0)
avatar