Головна › Статті › Суспільство
Суспільство
Почесний ічнянець, який переграв Сталіна
28-Лют-16 3939 0.0 0
Падіння «всеукраїнського старости» – не просто знищення одного із символів комунізму радянського штибу, а завершення важливого етапу своєрідного протистояння двох світоглядних концепцій українства, що схрестилися в далеких 20-х роках минулого століття і донині ще продовжують змагатися за душі українців – ідеології національного запроданства, якій служив Григорій Петровський (адже саме він обіймав посаду голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету в переломний період, включно з жахливими голодоморами і концтаборами, – з 1920 по 1938 рр.), і віри в українську державність навіть в умовах комуністичного ладу, нав’язаного імперською Росією – як вірили в самостійну Україну боротьбисти на чолі з Василем Елланом-Блакитним.

Для найстаршого покоління українців, що вже майже відійшло, В.Еллан (Еллан-Блакитний, Елланський) – рвійний революціонер, якому пасувала роль лідера нації. Але його життя обірвалося так рано… Середнє покоління українців знає В.Блакитного як одного з трьох витязів новітньої української поезії. До речі, всіх троє – уродженці Чернігівщини: поруч з Елланом називали також Павла Тичину з Новобасанщини та уродженця Ічні Василя Чумака. Вони так потужно увірвалися в українську поезію пореволюційної доби, що сумнівів не лишалося: саме це тріо і подолає творчий Олімп ХХ століття. І люди не помилялися в цих прогнозах. Адже П.Тичина (єдиний з них, хто вцілів у вирі класової боротьби) став класиком. Але більшість молодих наших сучасників зараз навіть не знає, хто це – Еллан Блакитний, бо його було віднесено сталіністами до «націоналістів» і «ворогів народу». Тим паче, мало хто знає, що Еллан був почесним жителем Ічні й приїздив сюди до близьких своїх родичів Елланських – дуже відомої і авторитетної в Ічнянському краї родини.

Важлива деталь: голова Іченської сільради Іченського району Ніжинської округи Т.Дорошенко підписав відповідне рішення і запросив В.Еллана для вручення свідоцтва почесного громадянина Ічні влітку 1924 року – через рік після того, як провалився сталінський план приборкання самостійницьких настроїв народів колишньої Російської імперії, а лінія боротьбистів-елланівців перемогла: Україна зберегла хоч і формальне, але державне існування у складі неприродного утворення – СРСР. Лишався шанс на здобуття державної самостійності майбутніми поколіннями.

Василь Елланський і його соратник Василь Чумак входили до Української комуністичної партії (боротьбистів), що існувала у 1918–1920 рр. Чумак, до речі, хоч і загинув від рук денікінців у 19-річному віці, встиг навіть побувати членом її ЦК. У березні 1920 року боротьбисти після довгих вагань влилася в КП(б)У шляхом індивідуального вступу: з майже 15 тис. членів на змичку з більшовиками пішло близько 4 тис. Елланський був тоді впевнений, що іншої перспективи політичної боротьби за Українську державу не було. Елланський розраховував на те, що вони всередині КП(б)У перегнуть політичну лінію на себе.

В.Еллан-Блакитний та інші лідери партії боротьбистів небезпідставно вірили в перемогу української ідеї, адже в ті роки (ще якихось дев’яносто років тому!) українців на території колишньої Російської імперії було більше, ніж росіян, а українська мова за кількістю носіїв переважала російську. Це статистичні факти! Чи можна було передбачити в ті роки безсоромної більшовицької демагогії про «щастя трудового народу», що невдовзі розпочнеться небачене за масштабами нищення і «трудового народу» української національності, і української культури. У Москві вже планувався український Голодомор.

СРСР було створено на сесії ЦВК в Москві 6 липня 1923 року, і через рік в Ічню запрошували не просто свого почесного громадянина, а одного з поводирів радянської України, який розпочинає українізацію всіх сфер життя, говорить про соціалізацію землі, про потребу в окремій Українській червоній армії. Боротьбисти заявляли тоді навіть про необхідність створення всесвітньої федерації радянських республік, щоб вона могла протидіяти відновленню Російської імперії за сталінським сценарієм. У політичних «верхах», передусім у московських, розуміли, що створення союзної держави, як того хотіли українські лідери, а не Російської федерації – це один із способів «замирення» України, присипання її бунтарського духу. Про це багато може розповісти колишній педагог і культпрацівник Діна Самойленко з вулиці Набережної в Ічні – онука Івана Омельченка-Косташа (1888–1961 рр.), послідовного поборника ідеї незалежності України і господаря квартири, куди ходили на таємні політичні диспути іченської молоді поети В.Чумак та І.Гриценко.

«На «замирення» України пішло 10 років (1923–1933), – написала Оксана Забужко під враженням від повалення в Дніпропетровську пам’ятника «всеукраїнському старості», – і цей період ми й називаємо то «непом», то «українізацією», то «Розстріляним Відродженням», хоч годилось би – політичною війною: всі ті 10 років вона точилась люто й запекло, і вже сама поява СРСР як наддержавного утворення (а не «Росії з національними автономіями», як відпочатку наполягав Сталін!) – це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу – українських «боротьбістів» та їх очільника Василя Еллана-Блакитного (то був узагалі доленосний для всієї нашої підрадянської історії чоловік – у незалежних країнах біографії таких діячів стають бестселлерами й блокбастерами). «Боротьбісти» погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені, що зможуть реформувати її «зсередини», «масою», й так зберегти за радянською Україною самостійність, – і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати. У 1920-ті Еллана ще відкрито називали в партійній пресі «фундатором СРСР». Сьогодні як політика його не згадують зовсім…».

В ліпшому разі його згадують не як впливового революційного діяча, а як літератора – першого і незмінного редактора урядової газети «Вісті» з літературно-мистецьким додатком до неї, засновника і редактора журналів «Всесвіт» і «Червоний перець», що існують дотепер. Був головою колегії Держвидаву України, організатором і керівником першої спілки пролетарських письменників – «Гарт».
Еллана не стало через рік після отримання звання почесного громадина Ічні. Підвело серце. Але в будь-якому разі він був приречений, як і інші його побратими по боротьбі, репресовані протягом наступних десяти років «замирення» з Україною, як висловилася письменниця Забужко. Майже відразу після смерті Василя Еллана було оголошено «буржуазним націоналістом» і «бандитом». Як «ворога народу», посмертно засуджено до страти.

Цим, певне, пояснюється стирання пам’яті про Елланських і в Ічні. Лише окремі наші земляки знають, що в нашому місті колись була навіть вулиця Елланських – відрізок теперішньої вулиці Свято-Преображенської від автостанції до перетину з вулицею Вокзальною. Зберігся навіть будинок дворянської родини Елланських – поряд з подвір’ям 1-ї (колишньої 5-ї) школи. Це тут мешкала тітка Василя, яку він провідував у дитинстві, – Олександра Елланська.

Після більшовицької революції 1917-го вихідці з родини Елланських як люди освічені працювали здебільшого вчителями. Долю декого з них дослідив у архівах краєзнавець М.Терещенко. Приміром, Антоніна Елланська на поч. 1920-х рр. вчителювала у Більмачівській 5-класній школі. Заможний іченець Петро Елланський майже чверть століття працював учителем, але в 20-х рр. минулого століття все одно підпав під т. зв. «розкуркулення» – у нього відібрали дім. А ще більшої наруги зазнав його син Василь Елланський (1881 року народження), котрий вчителювати почав ще 1898 року, працював, зокрема, на Харківщині, а 1927 року, повернувшись на батьківщину, завідував навчально-ремісничою майстерною в Ічні. Кілька років Василь Петрович безрезультатно намагався повернути націоналізований будинок батька. «Низка документів доводить, що я все своє життя служив вчителем професійної освіти, писав він у квітні 1925 р. до Іченського місцгоспу. – При Радянській владі весь час був мобілізований як технічний працівник, служив при Радвладі в Харківській губернії, ні куди і не з ким не від’їздив. (…) Походження моє – син сільського вчителя, який прослужив в Ічні 24 роки, своєю особистою працею окультивував садибу, на його ж кошти збудовано будинок, що може підтвердити все населення Ічні. Все це говорить про те, що не було абсолютно ніяких підстав визнати моє майно вимороченим і націоналізувати як безгосподарне». Але щось довести тій владі, йому, звичайно, не вдалося.

Ще збереглася в ічнянців пам'ять про Геннадія Никифоровича Елланського (1904 року народження), який у кінці 20-х працював викладачем і завідував господарством Іченської сільськогосподарської профшколи.

Ще одна влучна цитата з Оксани Забужко: «За символічний маркер нашої поразки в тій першій російсько-українській війні заведено вважати подвійне самогубство під час Голодомору двох провідних українських комуністів – Хвильового і Скрипника. Станом на 1934 рік Україна була повністю «зачищена» від основних своїх «незалежницьких» сил – політичних та культурних еліт і «вільного фермерства» (селянства). Столицю можна було переносити в доти ворожий («петлюрівський») Київ.

І ось тоді в «розжалуваному» зі столичного статусу Харкові відбулася ще одна, менш відома, але не менш символічно-знакова подія – вночі, тайкома, «невідомі» скинули пам'ятник Василеві Еллану (не простив Сталін небіжчику свого програшу в 1923-му!). Під «українським комунізмом» надалі стали розуміти винятково те, що насправді було колоніальним анклавом кремлівської влади – «кузницу кадров», від Григорія Петровського аж по Петра Симоненка включно».

У «війні пам’ятників» (започаткованій, до речі, більшовиками відразу після революції 1917 року), «всеукраїнському старості» також не вдалося переграти лідера боротьбистів, почесного громадянина Ічні Василя Елланського. Бо ідеологія, якій служили Г.Петровський і П.Симоненко, відходить у минуле, а імена українських державників, попри їхні різні політичні орієнтації, повертаються із забуття.

Віталій ШЕВЧЕНКО,
м.Ічня


Теги:декомунізація, Віталій ШЕВЧЕНКО, Ічня, Василь Чумак, Еллан -Блакитний

Читайте також

Коментарі (0)
avatar