1993-го року мешканці Білгорода урочисто відсвяткували 400-річчя з часу заснування свого міста. Згідно з писемними джерелами, які підтверджуються і археологічними знахідками, Білгород був заснований наприкінці 16-го століття за наказом російського царя Федора, сина Івана Грозного. Виникнення міста на південних кордонах Російської держави стало можливим лише після того, як на Дніпрі та на Дону оселилися запорізькі та донські козаки, що перекрили шлях хижим татарським ордам вглиб Росії та України. І ще п’ятдесят років після того поодинокі російські фортеці губилися у безкрайому просторі широкого східнослобідського степу, аж до того часу, як на ці землі прийшли козаки з дніпровської України, перетворивши вороже для слов’ян Дике поле на плодючу та хліборобську Слобідську Україну. Ані за часів імперської Росії, ані за часів Радянського Союзу, цей перебіг історичних подій не піддавався сумніву. Але в сучасній Російській державі з’явилися історики, які все перевернули з ніг до гори.

Вже на початку 90-х років 20-го століття білгородський історик Юрій Шмельов видав наукову працю, у якій стверджував про білгородську минувшину саме таке: «Вперше Білгород згадується у дохристиянському літопису в 179-му році до нашої ери, в часи царя русів Гатала Великого», і «район сучасного Білгорода («Білгородський трикутник») є не що інше, як прабатьківщина давніх русів».

Головним же висновком наукової теорії білгородського історика стало твердження про те, що його рідне місто, під його останньою назвою, було засновано самим Володимиром Великим, київським князем, у 993-му році. Спирався Юрій Шмельов лише на той факт, що в українських літописах дійсно згадується місто Білгород, київський пригород, який відіграв важливу роль в історії Київського князівства того часу. Цей літописний Білгород знаходився неподалік від Києва, час від часу був приміською резиденцією київських князів, і його залишки збереглися у городищі неподалік від села Білгородка сучасної Київської області, що у своїй назві зберегло згадку про це колишнє місто. Цей літописний Білгород аж ніяк не міг знаходитися за сотні кілометрів від столиці Київської Русі, у печенізьких степах, якими тоді були землі навколо Білгорода сучасного, російського. Але тотожність назв обох міст, стало гарним приводом для білгородського історика, аби привласнити для свого рідного міста історію міста чужого, київського.

Можливість отримати гроші для проведення нового ювілею через кілька років після минулого, спонукало місцеву владу звернутися до Москви з проханням про затвердження на найвищому рівні нових історичних ініціатив, і 14 березня 1995-го року з’явилася Постанова за підписом сумнозвісного на Україні тодішнього прем’єр-міністра Російської Федерації Віктора Черномирдіна «Про святкування 1000-ліття заснування міста Білгорода». Так розчерком міністерського пера змінилася історична минувшина цілого регіону.

Взагалі ж, виникнення дивовижних дат створення російських міст стало у цій державі вже традицією. Тут можливо почути щось про «шість тисяч років місту Дербенту», або згадати про пишне святкування 1000-ліття Казані в 2005-му році, коли ця «кругла дата» з’явилася лише завдяки тому, що на розкопах у місті знайшли чеську монету 10-го століття, не взявши до розгляду того факту, що ця монета могла мандрувати з Чехії до Волги і кілька століть поспіль, а археологічні розшуки та писемні джерела твердять, що виникнути Казань могла ніяк не раніше 13-го століття. Звичка до набавляння зайвих століть російським містам була притаманна і радянським дослідникам – свого часу (у 1983-му році) з пропозицією визнати той же Білгород «домонгольським містом» до першого секретаря Білгородського обкому КПРС Путивцева звертався радянський «генерал від історії» Борис Рибаков, а вельми шанований вже у пострадянській Росії Дмитро Лихачов в 1992-му році писав заступнику голови Адміністрації Білгородської області М. В. Смоленському що «вважати датою заснування Білгороду 993-й рік є всі підстави».

Так Білгороду стало тисяча років. 1998-го року у місті було встановлено пам’ятник Володимиру Великому, як засновнику Білгорода. Біля цього пам’ятника у 2000-му році «відмітилися» під час офіційного візиту президенти Росії, України та Білорусі Путін, Кучма і Лукашенко, разом з патріархом Олексієм, але і з цим пам’ятником не обійшлось без конфузу. Відомому російському скульптору В’ячеславу Кликову (автору пам’ятника маршалу Жукову на вході до Червоної площі у Москві) в 1998-му році було замовлено, крім пам’ятника у Білгороді, ще пам’ятник Іллі Муромцю у місті Муромі, як батьківщині цього билинного героя. Ті хто бачив обидва ці пам’ятники, в Білгороді та Муромі, помічав, що ці пам’ятники зовсім однакові – відрізняють їх лише голови, та у зведених уверх правицях скульптурних постатей знаходяться різні речі – у князя Володимира хрест, а у Іллі Муромця меч. Так скульптор Кликов, отримавши гроші за дві скульптури, зробив одну – у двох варіантах.

З іменем В’ячеслава Кликова пов’язаний і другий «білгородський казус». Не заспокоюючись на привласненні російським Білгородом слави Білгорода-Київського, Юрій Шмельов зазіхає на історичну спадщину ще одного старовинного міста – хазарської фортеці на Дону, що називалася Саркел, і яку 965-го року захопив київський князь Святослав Хоробрий, перетворивши її на слов’янське поселення Біла Вежа. Наявності в назвах обох міст слова «білий» - Біла Вежа та Білгород, стало досить російському дослідникові, аби визнати Саркел попередником рідному йому російському обласному центру. Залишилося лише зачекати, коли російські «науковці» приберуть собі історію сербського Белграда, столиці колишньої Югославії, адже якщо Білу Вежу можна вважати Білгородом, то Белград тим більше.

Зробивши князя Святослава своїм «земляком», вирішили білгородські чарівники від науки спорудити і йому пам’ятника на своїй землі. Згадали про скульптора Кликова, у якого вже був і відповідний проект. Розпочавши свій творчий шлях як звичайний радянський митець, В’ячеслав Кликов у роки перебудови вдарився у політику, вставши на відверто націоналістичні та антисемітські позиції. У 1985-1987 рр. він був членом відомого об’єднання «Пам’ять», потім – Російських народних зборів, а 2005-го року очолив з’їзд Союзу російського народу, ставши його головою. Цей Союз оголосив себе правонаступником того самого Союзу російського народу, який увійшов в історію організатором єврейських погромів у царській Росії на початку 20-го століття.

У відповідному дусі зробив Кликов і пам’ятник Святославу – київський князь на коні топтав собі під ноги хазарського вояка, на щиті якого була зображена зірка Давида – символ єврейського народу та держави Ізраїль (адже хазарська верхівка була іудейською за релігійними переконаннями). Пам’ятник Святославу Кликов хотів встановити у Москві, але єврейська громада вчинила великий скандал, і від цього проекту тоді довелося відмовитися. Але про пам’ятник згадали у Білгороді, і скульптуру привезли до цього міста.

Та все ж розголос від цієї акції був занадто негативний – пам’ятник змогли встановити не у самому місті, а за 140 кілометрів від нього, у слободі Холки Чернянського району Білгородської області. Зірку Давида з щита хозарина довелося прибрати, замінивши її на нейтральний орнамент. У такому вигляді пам’ятник Святославу Хороброму існує і зараз на східнослобідській землі, у Чернянському районі, населення якого згідно з переписом 1926-го року на 67,7 % складалося з українців.

Князь Святослав зображений саме так, як про це свідчили сучасні йому візантійські очевидці – з довгими козацькими вусами і чубом-оселедцем, і це причина того, чому цей пам’ятник не дуже полюбляють російські націоналісти, однодумці В’ячеслава Кликова, адже на їхню думку всі київські князі мають виглядати як селяни з Рязанщини – носити довгі бороди і хіба що не личаки на ногах, і справжній вигляд «першого запорожця на київському престолі», як називав Святослава Хороброго Михайло Грушевський, явно їм не до смаку. Але – ніде правди діти, тут скульптор Кликов не зміг поступитися проти істини.

Ігор ВІРНИЙ