НАС ПОЗНАЙОМИВ ФУТБОЛ
Як би дивно це не звучало, але нас познайомила саме ця гра. Справа у тому, що ввечері того дня, коли Олександр завітав у гості до «Світлиці», відбувся футбольний матч між сімферопольською командою «ІгроСервіс» та чернігівською «Десною». Виявилося, що журналіст давній фанат деснянців і має більше ста виїздів за них. Та і журналістику колишній випускник історичного факультету Чернігівського педагогічного університету потрапив саме завдяки спорту, все тому ж славнозвісному футболу, щоправда, жіночому. Йому і були присвячені перші публікації журналіста за покликанням, історика за фахом, Олександра Волощука у місцевій заводській тиражці. Цього ж разу, окрім гри, привела його у Крим ще й восьмирічна неординарна традиція святкування Великодня та Нового року.

НОВИЙ РІК - НА МАНГУПІ!
«Чесно кажучи, традиція святкувати Новий Рік та світле свято Воскресіння Христового на Мангупі виникла випадково, - розповів мені Олександр. - Вперше на Мангуп я потрапив у сімнадцятирічному віці 1989 року. Тоді я займався велотуризмом, і ми вирушили у велопохід по Криму. Це печерне місто мене тоді дуже вразило. Вдруге побував там 1990 року. Потім була довгострокова перерва тривалістю у цілих 9 років, і відвідав я своє улюблене місце лише 1999 року. Тоді традиції святкування у нас із друзями ще не утворилося. А от початок нового століття та тисячоліття не хотілося святкувати буденно і банально вдома. Це занадто знаменна подія була для усіх, і для нас також. Мою пропозицію зустрічати Новий Рік саме на Мангупі друзі охоче підтримали, тому за сходом сонця у перший день нового тисячоліття я спостерігав там. А потім, мабуть, справдилося повір’я «як зустрінеш рік, так його і проведеш», бо навесні того ж таки доленосного 2001 року ми з друзями пішли у піший похід Кримом. Великодній день нас зустрів на Мангупі. Коли ж наступного року вирішувалося питання, де святкувати Новий Рік, хтось сказав: а гайда на Мангуп! Відтоді ось уже 8 років поспіль два великих свята ми відзначаємо на кримському перехресті культур - у печерному місті».
Олександр навіть вважає, що за цей час утворилося таке собі неформальне «Мангупське братство» - група приблизно з двадцяти людей, яки приїжджають із Києва, Чернігова, Сімферополя, Москви, Гомеля, Мінська. «Розумієш, - поділився журналіст зі міною своїми спостереженнями, - ми один одного дуже добре знаємо, їздимо у гості один до одного. Мангуп нас здружив». А на моє запитання, як «Мангупське братство» відреагувало б на нових членів, якби такі з’явилися після прочитання цієї публікації, Сашко сказав, що він і усі його побратими відкриті для спілкування, для нових, цікавих та щирих людей. Найголовніше, на його думку, аби вони були близькими по духу.

ВІД ЗАДОВОЛЕННЯ - ДО НАУКОВОЇ ПРАЦІ
Крім святкування, зустрічі з давніми друзями та футболу, була й ще одна, не менш важлива, причина приїзду Олександра Волощука-дослідника у Крим - це своєрідна експедиція. Спочатку він планував відвідати Євпаторію, де мав поспілкуватися з головою євпаторійської караїмської громади.
«Мене давно цікавить тема караїмів, - розказав Саша. - Свого часу, коли я навчався в університеті, то написав дипломну роботу «Історія, культура, побут караїмів». Тому мені цікаво й далі поглиблювати свої знання про цей народ».
Потім він планував витрати три дні на повернення з Євпаторії через Саки у Сімферополь пішки. А звідси піти на Баклу - давню цитадель, потім відвідати Ескі-Кермен, і через монастир Шулдан до Великодня встигнути на Мангуп, щоб не порушити традицію.

ШІСТЬ РОКІВ У РЕЖИМІ АВТОСТОПУ...
Не могла я у спілкуванні з Олександром оминути й теми його науково-журналістських подорожей. Адже уже 6 років поспіль він мандрує автостопом на далекі відстані. Ось, що розповіла ця невгамовна, спрагла до життя та відкриттів нових світів, людина: «Почнемо спочатку: 2002 року відбулася моя перша автостопна подорож по центральній Росії. Я побував у Воронежі, Липецьку, Тамбові, Підмосков’ї, Рязані, Тулі, Орлі, Курську, Бєлгороді.
2003 року я відвідав Молдову, Придністров’я, Чернівецьку і Хмельницьку області та Подунав’я - Ізмаїл, Вилкове.
Мандрівка 2004 року у мене відбулася під знаком російської півночі. Я був у Архангельську, Карелії, на Соловецьких островах, пройшов Біломорканалом, щоправда, від останнього шлюзу до першого.
На 8-му шлюзі брав участь у розкопках біломорканальського таємного кладовища. Справа у тому, що одна із головних тем моєї журналістської діяльності - це тема масових репресій. І я займався її дослідженням на Біломорканалі і не тільки... А 2004 року, коли я був на Соловках, то мав журналістську мету дізнатися про долю свого земляка, відомого українського поета Марка Вороного, сина Миколи Вороного. Того року якраз виповнювалося 100 років з дня народження Марка Миколайовича. Було відомо, що він загинув десь у соловецьких таборах, але що саме з ним трапилося достоту не знали навіть родичі. Після його загибелі, їм просто прислали відписку, що начебто «Марко Вороний помер від якоїсь хвороби». У це ніхто не повірив, бо усі знали, що більше 1000 людей були вивезені, куди вони поділись - невідомо. 1997 року знайшли таємне кладовище розстріляних під Сандармохом, де усіх і знищили. Перебуваючи там, я знайшов у архівах місцевого музею оригінал розстрільного протоколу, де було написано «Марка Николаевича Вороного расстрелять», навпроти стояла позначка про виконання страшного розпорядження. Я зробив копію і привіз родичам. Тепер ми хоч знаємо, що трапилося насправді.
Подорож 2005 року я умовно назвав «Автостопом по гарячих точках», бо проїхав Північний Кавказ та усе Закавказзя. Побував в усіх так званих «гарячих» республіках - Дагестані, Південній Осетії, Північній Осетії, Чечні, Інгушетії, Кабардино-Балкарії. І тоді я зробив для себе найголовніший висновок з тієї подорожі: дуже багато з того, що офіційна російська пропаганда пише, показує, розповідає про Кавказ - неправда. На мою думку, там живуть чудові, нормальні, гостинні люди. Безперечно, треба знати менталітет кавказьких народів: якщо ти приходиш до них із миром, вони приймають тебе, як найкращого друга, якщо ж приходиш зі зброєю, то чекай на відповідну зустріч. Приємно те, що у мене з’явилося багато друзів у тій мандрівці: у Дагестані, Грузії. У Грозному маю товариша, до якого приїздив у гості уже й після подорожі.
2006 року я мав найдовготривалішу двохсотденну мандрівку автостопом на Далекий Схід: Сахалін, Примор’я, Хабаровськ, Магадан, Колима, Курильські острови. На зворотному шляху я проїхав через усю Монголію зі сходу на захід, побував у пустелі Гобі, на монгольському Алтаї, потім російському Алтаї і повертався додому через Кавказ. Заїхав у Крим на Мангуп і вже звідти у Чернігів. У печерному місті спеціально просидів цілих 8 діб, аби повернутися з подорожі рівно на 200-й день. Я любитель круглих цифр, - щиро зізнався Сашко, продовжуючи далі оповідати про свої неймовірно цікаві, інколи небезпечні мандри. - Минулого, 2007 року, мій автостоп складався з двох етапів. Спочатку я думав зробити кільце із Західного Сибіру, перетнувши Урал, повернутися через Сиктивкар та Москву додому. Але дійшовши до Ямало-Ненецького автономного округу (Новий Уренгой), змушений був повернути назад. Далі мене не пустили російські прикордонники, бо з 1 серпня минулого року Ямал оголошений прикордонною зоною особливого режиму. Для того, щоб туди потрапити і там перебувати, обов’язковим є оформлення документів. Мені нічого не залишалося, як звідти вирушити додому, замовити перепустку, а потім уже з іншого боку під’їжджати до Ямалу через Салехард. Головною метою цієї подорожі було піше проходження, так званої, 501-ої будови ГУЛАГУ - мертвої залізниці сполученням Салехард, Надим, Ігарка. Її будували в’язні радянських таборів при Сталінові з 1949 по 1953 рр. Коли ж Йосипа Віссаріоновича не стало, 501-шу будову відразу покинули. З того часу у тундрі лежать іржаві рейки, стоять нікому не потрібні іржаві паротяги, і є дорога довжиною у 330 км. Нею я пройшов від Надима до Салехарда, все побачив, сфотографував, і дізнався багато нового. Скажу чесно, я змінив своє уявлення про цю дорогу. До подорожі, побувавши перед цим на Соловках, на Біломорканалі, на уранових копальнях Колими, думав, що 501-ше будова - це така ж сама Сталінська фабрика смерті, як і всі інші. Але коли почав досконало вивчати архіви, спілкуватися з людьми, у тому числі й з тими, хто будував залізницю, то змінив своє ставлення до її сутності. Як сказала мені одна людина, яка працювала на 501-й, то була привілейована дорога. Насильно ніхто нікого не посилав, просто був спеціальний набір з фізично сильних людей. Там нормально годували, навіть є такі факти, сам знайшов у архіві їм підтвердження, що у деяких таборах на будові в’язні-будівельники харчувалися краще, ніж охорона. Але головне не це, а те, що там можна було зробити заліки, і таким чином дійсно скоротити собі строк ув’язнення. Якщо людина добре працювала, виконувала норму на 125%, день її зараховувався за два, 150% - день за три і т. д. Були й такі, що за один робочий день заробляли 7 залікових. Звичайно, що за усіма зовнішніми ознаками це був такий же табір як і усі інші з вишками, охороною, вівчарками, покараннями... Та я впевнений, що не можна порівнювати 501-шу будову з Воркутою чи Колимою...»
Розмовляючи з Олександром про його минулі подорожі, я, безперечно, не могла не запитати про його планами на найближче майбутнє. Цікаво ж було дізнатися, які країни, принаймні цього року, він вирішив для себе відкрити за допомогою автостопу. Дякувати Богу, він виявився незабобонним, а тому, Прибалтико, чекай чернігівського мандрівника, уже менше ніж за місяць ти матимеш нагоду з ним познайомитися. У травні 2008 року журналіст хоче відвідати Литву і Латвію. Хоча за його словами, це буде більше пізнавальна подорож, ніж наукова. «Щоправда, там я збираюся зустрітися з представниками української громади, щоб потім розповісти про них, - розказав чернігівець. - Під час подорожей, окрім теми масових репресій, я займаюся вивченням життям українців. У кожному регіоні, де буваю, я намагаюся зустрічатися з представниками українських громад, українських національно-культурних товариств та центрів. Після Прибалтики, до речі, наприкінці червня я хочу вирушити уже пройденою два роки тому дорогою до Магадану, звідти на Камчатку та Командорські острови - там є ще не був. Наступного року у планах північна Норвегія у червні, ближче ж до кінця року, листопад-жовтень, хочу гайнути на Близький Схід - Азербайджан, західний Іран, східна Туреччина, Сирія, Йорданія, Ліван. Далі я ще не заглядав».

ПРИЛАШТУВАТИ СПОГАДИ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ДОСЛІДЖЕННЯ...
Безперечно, що таке насичене життя не може не вихлюпнутися на папір у вигляді слова, у формі журналістських матеріалів чи у вигляді книжок. Коли ж я поцікавилася, де ж саме друкується Олександр Волощук, то у відповідь почула: «Скажімо так, у мене є куди прилаштувати свої матеріали. Мої публікації можна прочитати у чернігівській газеті «Сіверщина», в інтернет-виданні «Високий вал». Крім цього, після кожної подорожі даю матеріал у всеукраїнську газету «Слово Просвіти». Цього разу у мене був цілий розворот під назвою «Північна Одіссея». Також друкуюся у різних київських журналах. У «Бізнес України» був матеріал по 501-ій будові. Ще мене читає аудиторія російських видань, вони дуже зацікавленні у цьому. Були публікації у Ярославській області, у Салехарді, у Ноябрську. До речі, у мене уже скоро має вийти книга «Автостопом на край світу». Вона написана і навіть зверстана. Залишилося знайти грошенят, щоб видати її у твердій обкладинці. Вона має більше ніж 300 сторінок, тому вважаю, що у м’якій обкладинці її робити не солідно, та й не хочеться».

ПРИКМЕТИ АВТОСТОПНИКІВ З... ГАЙКОЮ, І ЩЕ ДЕЩО ПРО НАУКУ АВТОСТОПУ...
І як тут не скористатися нагодою: зустріч з автостопником - це ще одна іпостась мого співрозмовника, як ви уже зрозуміли, - і не поцікавитися про, овіяний ореолом романтичності і загадковості, спосіб подорожування автостопом: «Перш за все, - зазначив Олександр, - автостоп - це наука, яка має свої закони. Наприклад, ловити машину у будь-якому місці, де вам заманеться, не можна. Треба її зупиняти на такій позиції, на якій водієві не доведеться заради вас спеціально гальмувати чи робити інші маневри, не зручні йому. Найкраще «стопати» машину там, де водій повинен зменшувати швидкість: за поворотом, за залізничним переїздом, за постом ДАІ, за ямами на дорозі тощо. Багато залежить від досвіду автостопника, на мою думку, чим він більший, тим автостоп буде кращим. Також непогано, якщо мандрівник знає, про що можна і про що ні говорити з водієм. Впевнений, що варто уникати розмов про власні політичні уподобання, хвалити чи лаяти будь-які музичні гурти, про гроші теж не треба вести розмову, а от дати зрозуміти хто ти, звідки, яким чином подорожуєш, просто необхідно, щоб у людини з’явилися бажання, принаймні, якщо не допомогти тобі, то хоча б зацікавитися твоєю мандрівницькою сутністю. Ще бажано розрізняти номери машини, щоб знати, куди вона може тебе довезти. Щодо безпеки, то я, наприклад, намагаюся уникати сідати у автівку, де більше ніж двоє осіб. У мене був одного разу випадок пограбування, де, на щастя, все закінчилося добре, але з того часу маю таку звичку. До речі, у плані безпеки, на мою думку, багато залежить від самої людини - треба вміти оцінювати ситуацію, розумно дивитися на речі, робити нормальні вчинки, тоді переважна більшість проблем просто не створюватиметься. Не забувайте, що у кожному регіоні є свої особливості відношення до автостопу. Я б сказав, що існує пряма пропорція - чим далі на Схід і на Північ, тим краща, простіша, добріша людина. Наприклад, на Колимі або у східній Якутії займатися автостопом у нашому розумінні цього слова немає потреби: там не треба зупиняти авто, воно зупиниться саме. Просто існує там негласний закон: не можна залишити людину на трасі.
Думаю, тобі буде цікаво дізнатися, - змовницьки продовжував свою розповідь Сашко, - що у нас, автостопників, є й свої прикмети. Одна з них: чим довше стоїш на трасі - тим далі поїдеш. Можна простояти три-чотири години, а потім сісти у машину, що відвезе кілометрів на 500-700. У мене таке бувало. А ось про гайку: якщо зранку виходиш на трасу і знаходиш гайку, то це на щастя. Треба її підняти, покласти у кишеню і до кінця дня не викидати. Якщо ж знаходиш на дорозі болт, то, на жаль, з автостопом сьогодні не поталанить. Найцікавіше, що ці прикмети підтверджуються життям і практикою.
Але прикмети прикметами, а до підготовки подорожі автостопом, - зауважив Олександр, - треба ставитися відповідально: наплічника необхідно збирати таким чином, щоб у ньому був необхідний мінімум для автономного життєзабезпечення хоча б на кілька днів. З собою варто мати намета, спальника, коремата (туристичного килимка), флягу, кружку, казанка, ложку, ножа, сірника, теплі, але легкі речі тощо. Також треба знайти собі так звані вписки (координати людей, які б могли вас прийняти чи допомогти) у тих місцях, які ви збираєтеся відвідати. Це можна зробити через Інтернет, пресу, листування, дружні знайомства або ж якимось іншим чином, тут ваша фантазія не обмежується нічим».
Коли ж наша розмова добігала кінця, я все ж таки не втрималася і запитала, чи має Олександр якусь річ-оберег, яку бере із собою у кожну подорож. Виявилося, що їх аж три, але невеличких. Щоб не створювати собі зайвого клопоту з вагою і розміщенням, крім розуму, який на його думку є найбільш необхідним мандрівнику, він подорожує із подарунком друзів - японською нецке, яка є символом успіху в дорозі, також завжди має із собою образки Олександра Невського, Миколи Угодника та Пресвятої Богородиці Одигитрії Смоленської. Двоє останніх є покровителями подорожніх. І третє, що мандрівник завжди бере із собою, - музика, а точніше плеєр, бо дуже полюбляє слухати різноманітні композиції.

МІЙ ДЕВІЗ: «ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!»
Я подумала, що у людини, яка не втомлюється постійно рухатися, досліджувати, спостерігати та відкривати, має бути незвичайний девіз, а він виявився, простим, як все геніальне. «Це всього два слова, - сказав Олександр Волощук, - життя прекрасне! Думаю, що ніколи не треба нічого боятися, ніколи не треба занепадати духом, а у житті треба бачити завжди лише хороше».
Катерина КРИВОРУЧЕНКО.

--------------------------------------------------------------------------------
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5932