Вкотре після минулого літа, не з примусу і в задоволення, маючи імунітет від „переохолодження”, прийняв Ваш „Холодний душ...” (Володимир Базилевський, „Холодний душ історії”.Ярославів Вал, 2008). Але цього разу після відомих газетних публікацій („Літ.Укр.”№47-2008, „Аматорство як фальсифікат”. №7-2009, „Заговори, щоб я тебе побачив”) у вивірену „душевну тональність” раз по раз нав’язливо вривалися інтонації розбурханого натовпу.
В.Базилевський :”Хоч як дивно,певного гатунку інтелектуальнісь поєднується з браком культури. Звідси й агресія, зворотній бік якої – невпевненість у перемозі. Переможець великодушний, Не певний перемоги – зарозумілий, задерикуватий і жорстокий, Приречений на ходіння в парі з жорстоким часом” („Розуміння поезії”). Останню фразу накривають нерозбірливі вигуки на адресу „провінціала”, що переростають у суцільний зловісний гомін.
Далі знову проривається чисте звучання :”Усе це (складові таланту) важить тільки за наявності хисту самостійного мислення – першої і найпромовистішої ознаки інтелекту (там же). І тут же В. Базилевський, швиденько вбравшись у прокурорську мантію, не по суті, а за стиль, відмовляє „провінціалу” у праві на цю розкіш, та ще й у неприпустимо принизливій формі.
У розгубленності запитуєш себе — де ж та межа, за якою „філігранний інтелектуал” перевтілюється у галасливого „комунала”? Переконуєшся, що комунальна кухня з її відвертим чавканням і тицянням дуль опоненту залишається такою і в „Будинку письменників” („Бути собою”. Шевельов – Маланюк).
Але, як не парадоксально, саме оте „чавкання”, не завжди чистоплотність, у тому числі й моральна, інтриганство, зрадливість та багато інших „чеснот” і наблизять наших класиків і сучасників до читача, чого, зрештою, і прагнув кожен з них, беручись за перо. Інакше „...його рука, що досі тримала кулькову ручку, чи завмирала над клавіатурою друкарської машинки, безвільно б опустилася”, і в наслідок чого „...він приречений на хронічне моріння духу, на поглинання енергії порожнечею...До повного виснаження нервової системи. До психичних зривів.” („Літання у череві кита”).
Пане Володимире! Саме розуміння висловленної Вами у „розборі польотів” безвиході, але на відміну від суцільного песимизму, що межує з передсуїцидальним станом, переконливе бажання змінити ситуацію, бачення перспективи і в той же час усвідомлення, що більш нема кому і укріпило чернігівську „Просвіту” у рішенні саме того 2003 року, коли Вас остаточно здолали сумніви, а в місті залишилась єдина книгарня, і та з куточком літератури мовою „аборигенів”, відкрити за власні кошти свою, принципово з’орієнтовану на вітчизняні видавництва („Слово Просвіти”, №49-2008, „Читаймо, бо здичавіємо!”). До речі, саме там вдумливий читач мав можливість ознайомитися з таким автором, як Володимир Базилевський.
Сьогодні ж, по п’яти роках діяльності, без жодної підтримки з боку письменників та їхніх меценатів, заставивши власне житло, намагаємось у найнесприятливіших умовах реалізувати проект сучасного культурно-мистецького центру.
Це до того, що начебто і порт приписки спільний, і пункт призначення – культурна, цивілізована країна. І водночас не зрозуміло, чому ми опинилися на зустрічних курсах, а не йдемо хоча б паралельним, не кажучи вже про консолідований. Можливо послуговуємося не адаптованими засобами духовної навігації?
Продуктивність фаховості і аматорства – томи аргументації переважить лише один приклад В.Чепурного з плачевною долею високотехнологічного „Титаніка” і феноменом саморобного Ноєва Ковчега („ЛУ” №7-2009, „Підтвердження Бродського Базилевським”).
„Духовні піраміди” (за густої туманності та ще й короткозорості терикони теж набувають обрисів величних споруд), чи все ж таки „Вершини таланту”? („ЛУ” №47-2008, „Аматорство як фальсифікат”). Повторюся у власній аргументаціі – саме Махатма Ганді, Іван Павло Другий, Далай Лама, на відміну від Пушкіна, Байрона, Війона, Варлена і Рембо за Базилевським.
Чомусь не хочеться вірити, що В.Базилевський затишно почувається у товаристві інтелектуалів-однодумців А.Петренка, О.Ярового і заочно О.Сизоненка (за Яровим), прокурорської трійки за тональністю, яких сміливо можна ставити на латання зношених редакційних фільтрів. Такі не підведуть.
Можливо В.Базилевський поділяє „нормальний патріотизм” Ярового? Тоді як же бути з власним :”Нормальні люди, люди активної життєвої позиції, поезії не читають...Нормальним людям читати поезію ніколи” („Розуміння поезії”). Від себе додам – „нормальні люди” не тільки не читають поезії, але її й не пишуть, як і партитури, полотна і навіть звичайнісінькі паркани.
Не уявляється В.Базилевський поруч і з О.Сизоненком, автором, що не дотримуючись фактологичної чистоти у власних текстах, вважає за можливе спроваджувати інших до вигрібних ям („ЛУ” №7-2009).
Треба віддати належне – не підвела інтуїція В.Базилевського з „чепурнізмом”, як не схиляли його знавці- порадники, адже етимологічна прозорість для українців є незаперечною („Словарь Української мови”, Б.Грінченко,т.4,ст.452). Так само, до речі, як і недвозначність „бузинізму”, або, перепрошую, чому б і не „базилізму” (там же,т.1,ст.19), терміну для визначення певного стилю дискусій.
Але все це виглядає другорядним у порівнянні з дуже цікавим процесом, який фактично вже оформився і активно просувається промоутерами з „Літ.України” і „Ліги Укр.Меценатів”. Одні розсувають мало не до списочного складу тодішньої НСПУ поетичне і письменницьке шестидесятництво, на підтвердження ілюструючи чомусь світлинами 80-х років(„ЛУ”№35-2008).
Два епізоди зі щоденникових роздумів Романа Іваничука.
1990 рік. Київ. З’їзд письменників. „Мій колишній приятель поет Станіслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш національний гімн”.
Той же рік. Батурин. Панахида за загиблими. „Це було тоді, коли чернігівський поет Станіслав Реп’ях глузливо позирав, як я осінюю себе Христовим знаменням, щоб потім висміяти мене в пресі” („Благослови, душе моя, Господа”, Львів,”Просвіта”,ст.41,155)
Інші не менш наполегливо вводять в обіг „інтелектуальне шестидесятництво”, як вияв тогочасного спротиву. Обивателю слід розуміти, що були „шестидесятники”-дисиденти, які черед свою надмірну емоційність і нестриманість необачно вдалися до відкритих виступів проти режиму, за що, зрештою, і поплатилися. (Їх усіх поіменно, 32-х в’язнів сумління, у своїй нобелівській промові назвав Андрій Сахаров. Перелічити?).
І надзвичайно законспірований рух «виважених інтелектуалів» з осередками у безкінечних редакційних кабінетах і на приміських дачах. Система конспірації виявилася настільки дієвою, що навіть на межі пізньої перебудови і ранньої незалежності не дозволила його очільникам вийти на повний зріст з обжитих інтелектуальних криївок. Виявляється, вони усе бачили, розуміли і навіть з дечим не погоджувалися – такий собі різновид рафінованого інтелекту зі здоровим інстинктом самозбереження. Наш чернігівський гуру-інтелектуал – активний літератор, видавець, критик, колекціонер премій і номінацій, президент (певно за сумісництвом) місцевого „Інтелектуального центру”, максимально зближений з будь-якою владою, у свій час переконував електорат зі шпальт обласної преси в інтелекті „Доцента”, даруйте, „Проффесора”.
Панове, у відвертій розмові, без словесних декорацій, цей стан визначають по іншому.
А тепер дещо проілюструємо з їхньої сьогоднішньої діяльності. Чому б Вам, пане Володимире, відкинувши надмірну делікатність (а це Вам часом непогано вдається) у стосунках із приятелями, не вказати одному з них (не так, як колись „із грубою бляхою на джинсах”), що добре пише, але слабо шпигає у публічній діяльності, на несмак – цього разу морально-етичний.
Ну, де можна було побачити „вогонь непокори” і „боротьбу” у цьогорічних лауреатів премії ім. Олекси Гірника? А присутність серед них чернігівського поета-журналіста Дмитра Іванова виглядає мало як не кощунство! (докладно: інтернет-видання „Високий Вал”, „Слідами народних героїв”, VIP-блог Олекса Пекур). Це і є ті „значні успіхи в національно-патріотичному вихованні дітей та молоді, прищепленні їм патріотичного (вкотре) ставлення до української мови”? (з „Положення”). Чи не правдивіше було б, знаючи життєву позицію „людини-смолоскипа” – „за громадаянську позицію, принциповість і безкомпромісність у впровадженні та відстоюванні державного статусу української мови у всіх сферах життя”? А за „виховання дітей та молоді” – так це ж Олена Пчілка, або рання Христя Алчевська.
Нарешті називаймо речі своїми іменами, не займаючись підлогом змісту з міркувань залаштункових. І тоді прийде відчуття душевної гармонії і відпаде необхідність у штучних шрамах, бо справжніх, лицарських, набутих у „великих і малих війнах”, віриться у Вас, пане Володимире, предостатньо.
Погодьтеся, зграя далеко не метафоричних розлючених хортів безпідставно була випущена з Ваших публіцистичних вольєрів на щоденникові угіддя „аматора-провінціала” , а вжитий паном Ткаченком фразеологізм знайомий і школярам – (В.Ужченко, „Вивчення фразеології в середній школі”).
І вже зовсім на завершення – постдискусійна пропозиція обом сторонам.
Замість ворушити культурницькі подразники на гуманітарному полі північного сусіда, чому б не повернутися до продуктивного досвіду наших попередників доби аж Середньовіччя? Йти, пробиватися в Європу, принаймні слов’янську, вже колись знаними шляхами, які, до речі, свідомо торував і Шевченко.
Скільки можна відсиджуватись на обжитих Конча-Заспівських і Пуща-Водицьких хуторах і практикувати слов’янство пострадянське? (чернігівські „Слов’янські театральні зустрічі”, що скорше нагадують міжсобойчик на троїх і ніяк не можуть вийти на загальнослов’янську орбіту- -яскравий тому приклад).
Чому до сих пір не створений інтелектуальний майданчик для слов’янських гуманітарних форумів за прикладом економічного Вишеградського (майже Вишгородського), або політичного у Криниці (українських посестер безліч)? Що може бути промовистішим за цей топонімічний дороговказ?
Їм, що межують із чужорідним неслов’янським світом, часто агресивним і безцеремонним, вдалося вписатися в західноєвропейський простір і зберегти водночас свою етнічну і культурну ідентичність (ми не маємо подібного масиву власне слов’янських імен і термінологічних відповідників). Їм є що сказати, чим поділитися і від чого застерегти, А чи готові ми почути?
Поки що за інерцією продовжуємо – хто дбайливо розчищати, а хто завзято затирати і так підзамшавілі культурницькі мітки з північного боку всеслов’янського древа.
Пригадуються приватні зустрічі з колишнім польським послом в Україні паном Єжі Баром – широта захоплень, надзвичайний такт і жодних азійських двозначностей.
Посол Чеської республіки з колегами – щире вболівання і бажання допомогти у будь-який можливий спосіб (на жаль реалії пізнього кучмізму цьому не сприяли).
Посольство московське – без коментарів.
Нарешті резюме. Не витрачаймо закладену в нації енергію на спроби вкотре цивілізувати північного сусіда - справа ця марна. Як відповідь, колись отримали Андрія Боголюбського і двічі погвалтований Київ. Вдруге хвиля духовного просвітництва повернулася ліквідацією козацької демократії, закріпаченням посполитих, заборонами української мови і вже зовсім патологічними експериментами радянської доби. Де гарантії, що третя спроба цивілізувати напрочуд невдячного сусіда для нації-месіонера не виявится фатальною?
Зі сподіванням на розуміння, адже все викладено максимально прозоро.

Олекса ПЕКУР
25.03.2009р.