На хвилях яскравих спогадів, вирішила заглянула на вогник до музею. Галина Ярова, найголовніша берегиня козацької історії, директор музею, за чашечкою чаю в якийсь момент зупинила мою ностальгічну тріскотню, спитала: «А там про Дем‘яна Многогрішного щось чула?».

Енцикло­педії повідомляють, що Многогрішний був активним учасником Визвольної війни українського народу 1648-1654 років. У 1649 році у чині генерального осавула підписав Зборівський мир, укладений між Богданом Хмельницьким і польським ко­ролем Казиміром. У 1668 році Многогрішний обраний геть­маном Лівобережної України і залишався ним до 1672 р., ко­ли, звинувачений козацькою старшиною у зв'язках з Туреччиною, був заарештований і доставлений до Москви.

Заключний акт трагедії гетьмана відомий із доступних історичних джерел. Вони дають опис небезпечних перипетій у стосунках гетьмана з старшиною, Правобережною Україною і російськими прави­телями, що розвивалися на тлі постійної загрози україн­ським землям з боку Польщі. Стає зрозумілим, яким гарячим було гетьманське місце для Многогрішного. Чого варте, на­приклад, для віруючого гетьмана прокляття його патріархом Константинопольським, якого добився, зорієнтований на Туреччину, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.

Ворожі дії проти гетьмана не припинялися й на годину. Було, наприклад, запущено чутку про начеб то заміну Москвою, Многогрішного на посту гетьмана, полковником Костянтином Солониною. Цей поголос було, очевидно, спрямовано на те, щоб посварити Многогрішного з Московсь­кими правителями і зблизити його з Дорошенком.

Мабуть, з тією ж метою було пущено в хід і давні чутки про уступку Києва і всієї України, польському королю. За твердженням російського історика С.М. Соловйова, реакція Многогрішного була бурхливою, адже він всерйоз вірив цим чуткам: "Я, — каже він, — нинішнього свого чину не жалію, тому що дуже хворий, бажаю, перш ніж померти, здати гетьманство. Якщо смерть до мене з’явиться, то у козаків такий звичай: гетьманські пожитки всі рознесуть, дружину, дітей і родичів моїх жебраками зроблять; та й таке у козаків буває, що гетьмани своєю смертю не помирають..."

І все ж, за С. Соловйовим, не перспектива позбутися гетьманського місця, перш за все хвилювала Многогрішного. Го­ловним питанням, через яке він, повіривши чуткам, пішов на різке загострення стосунків з Москвою, була загроза захоплення українських земель поляками, що начеб-то санкціо­нувалося Московськими правителями.

Гетьман, кидаючись у різні боки, давав все більше підс­тав для незадоволення старшин та московських воєвод.

Грозові хмари над Многогрішним не розсіялися, все завершилося вже згаданою змовою козацької старшини на чолі з генеральним писарем Карпом Мокрієвичем.

Позиція Многогрішного, як гетьмана, стосовно держав­ного устрою українських земель уявляється складною і супе­речливою. Але, не можна відкидати те, що, помиляючись і страждаючи, він важко переживав тодішню роздрібненість України і невизначеність її майбутнього. Суперечності його гетьманського управління об'єктивно відображали спе­цифіку того драматичного періоду історії України, в який він жив. Вище цих суперечностей він піднятися не зміг.

...Судили гетьмана в Москві. За опального гетьмана спробував вступитися Дорошенко, але його чолобитна тільки зашкодила Многогрішному. Дем‘яна та його брата було засуджено на смерть.

Перед вироком, на майдан принесли наказ про помилування і заслання на вічну каторгу до Сибіру, разом із родиною. На дорогу цар своєю милостю видав гетьману 15 крб., Василю — 10 крб., решті — по 5 крб., дозволили взяти із собою гільки найнеобхідніші речі. Всіх відправлено до Тобольська, пізніше - до Селенгінська, де гетьман й помер…

На цьому офіційна біографія Дем΄яна Многогрішного закінчується…

Років з десять тому, до Галини Ярової у Музей гетьманства, прийшов Едуард Дьомін, краєзнавець. Він приніс невелику теку матеріалів про забайкальське життя гетьмана і просив опублікувати. Але, постійний брак часу та коштів не дав можливість оприлюднити таємницю життя опального гетьмана. Дьомін вже помер, але рукопис залишився.

Вона передала його мені та попросила написати про байкальське минуле українського козака. Отже, пропоную стисле дослідження за мотивами.

Едуард Дьомін «Забайкальська Україна гетьмана Дем‘яна Многогрішного».

Почав він свою працю зі спогадів декабриста Михайла Бестужева :"Гетьман Дем’ян Многогрішний, який жив дуже довго в Селенгінську, брав участь з громадянами в побоїщі монголів на горі, яка до нинішніх днів носить назву Убієнної. Про його пе­ребування не збереглося тут ніяких переказів, навіть місце, де його поховали, невідоме, бо плиту з його могили знято при побудові кам'яного собору в Селенгінську і закладено в кам'я­ну підлогу під нижньою церквою разом з іншими плитами".

Як вже говорилося, Многогрішного разом із сім‘єю було вислано в Сибір до Байкалу.

Але український гетьман не був довго простим каторжником.

У 1674 році, Многогрішний був поселений в Іркутську, де й утримувався у в'язниці до 1682 р., а потім перейшов на службу до Ф. А. Головіна. Того було направлено на дипломатичну роботу на не­урегульованому російсько-монгольському кордоні. І для дипломатичної та військової роботи потрібні були досвідченні та кмітливі військові…

Ось тут і знадобився унікальний талант опального гетьмана.

Показовим прикладом його немалої ролі в умиротворенні військово-політичної обстановки в Забайкаллі того часу, є низка конкретних доручень Головіна особисто Многогрішному, що зберігалися у „Статейному списку". Починаючи з 6 жовтня 1687 р. по 1 вересня 1690 р. їх нараховується не одна сотня. Він керував розвідкою, вів бої з нападниками, приходив на виручку тим, хто потрапляв у ворожі засідки. Ратна служ­ба колишнього гетьмана лягла в основу місцевих переказів, легенд, топонімів.

Доручення дипломатичного характеру, які виконува­ли батько і син Многогрішні, проведення активної військо­вої розвідки на місцевості, що входило в коло постійних обов’язків засланого гетьмана, його участь в облаштуванні і військовій охороні російсько-китайських з'їздів поблизу Нерчинська завершилися укладенням першого мирного договору з Китаєм..

Однією із основних заслуг Многогрішного в період селенгінської служби була активна участь в обороні Селенгінська та його околиць від набігів і грабувань деяких Монгольських, племен, спровокованих китайцями. Саме його військові доблесть і мистецтво, завоювали у місцевих людей велику шану й повагу.

Місто Селенгінськ займало особливе місце у складному забайкальському житті Дем’яна Многогрішного. В ньому він, власне, знову пізнав свободу, всезагальне визнання і владу. І захищав міс­то відчайдушно, не жаліючи здоров'я і сил своїх, наче відчуваючи, що судилося йому тут і спочити.

Білою плямою є питання найближчого оточення опаль­ного гетьмана під час заслання. Рідні та близькі Многогрішно­го, які розділили з ним його сувору долю, загубилися в масі сибірського населення.

Разом із Дем‘яном виїхали його сини. Яків (Іван) та Петро. Є інформація, що в Сибіру у нього народився третій син Сергій.

Варто згадати про сибірську долю й інших родичів опального гетьмана. Засланий у цій же справі в Красноярське місто рідний брат гетьмана, чернігівський полковник Василь Многогрішний, у 1679 р. буде увільнений з міс­цевої в'язниці козаками, в хвилину смертельної небезпеки для міста, оточеного тоді джунгарами та єнісейськими киргизами. Він бився за місто, керуючи стінною арти­лерією так хоробро і вміло, що красноярці надішлють згодом у Москву чолобитну з описом його заслуг в обороні міста і проханням про повернення колишнього полковни­ка в ''красноярське козаче військо". Потім він буде самовіддано і довго нести тут важку й небезпечну ратну службу.

У складі висланої в Сибір сім’ї гетьмана, був і його пле­мінник Михайло Зинов’єв, місцем заслання якого визначили Якутськ. У 1688 - 1690 рр. він служить на Колимі, а в 1697 — 1699 рр. в Анадирі. Михайло візьме прізвище свого дядька, під яким і згадується в 1702 р. в зв’язку з тривалою поїздкою на Камчатку.

Жіноча половина сім'ї Многогрішного, на початку заслання була представлена дружиною Настасією і дочкою Оле­ною. Олена стала невісткою Афанасія Бейтона – героя російсько-польської війни середини 17 ст. Його було вислано до Сибіру на укріплення південних кордонів….

Афанасій Бейтон був лю­диною значною мірою схожою з Дем’яном Многогрішним.

Сибірське заслання звело і зріднило їх як двох великих військовоначальників того часу. Опальний гетьман став героєм оборони Селенгінська, обрусілий, полонений росіянами під час польської служби прусський дворянин Афа­насій Бейтон, прославився як героїчний захисник знаменитої фортеці Албазин, яку штурмували маньчжуро-китайці.

У 1701 році, Афанасій Бейтон помер. На той час Многогрішний втратив уже двох синів і, очевидно, дружину. Смерть друга могла бути останньою краплею, що змусила його на схилі літ добровільно відмовитися від мирських турбот...

Многогрішний постригся у монахи.

І через два роки гетьман помер…

Лежить він у нижній церкві Спаського собору. Підлога ниж­ньої церкви, про яку згадує Михайло Бестужев, перебуває сьогодні під метровим шаром гною…

До речі, спадкоємець Многогрішного на посту гетьмана, який був активним учасником змови проти нього, Іван Самойлович зго­дом сам виявиться засланим і закінчить свої дні недалеко від Многогрішного, в Якутську.

Опальний гетьман — це частка неповторного минулого Забайкальського краю, своєю важкою ратною працею вніс свій вклад у його історію. Ця людина не була зламана сибірсь­кими в’язницями і фізичними ранами, знову знайшов і ут­вердив себе у забайкальській, селенгінській стороні.

Є надія, що з часом таки вдасться віднайти надмогиль­ну плиту, нові важливі документи перебування в сибірсько­му засланні українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, щоб відкрити і встановити важливі сторінки героїчного життя мужнього українця.

Вічна йому пам‘ять!

Наталка Іванченко, шеф-редактор журналу "Музеї України"