«Яскрава подорож – цікаві пригоди!», - читаю рекламний слоган туристичної агенції і опиняюся в «кімнаті чудес»: міста, країни, континенти… Тут тобі лазурні береги Куби, ізумрудні простори Нової Зеландії, спалені сонцем пустелі Тунісу. Але серце завжди, чомусь, завмирає, коли на цьому «панно» з’являються патріархальні пейзажі Європи. Буклети зачаровують нас своїми назвами: «Загадки Європи», «Європейська казка»… Рекламний фінт?
Кожна людина мріє жити краще: багатіше, стабільніше, спокійніше і шукає для себе взірець або стандарт, за яким намагається впорядковувати власне життя. Так само і будь-яка країна бажає знайти той шлях, який виведе її на вищу щабель розвитку, допоможе підняти рівень життя, надасть той самий статус «світового прикладу», на який рівнятимуться інші. На сьогодні таким взірцем законності, політичної стабільності, соціальної захищеності і економічного розвитку є, для більшості з нас, та частина світу, яку ми вже звикли іменувати просто – ЄС. Сучасна казка сплетена з павутиння історії, сьогодення, проблем, досягнень, змін, перспектив. Розумію, не все там так яскраво і безтурботно. А тоді як сталося, що одного разу побачивши її на власні очі, ти знову і знову туди повертаєшся, щоб вкотре потонути у вирії відчуттів і замислитись, чому після заморських екзотичних подорожей, вона ніколи не припинить дивувати і викликати суперечливі почуття.
Моє перше знайомство із Європою розпочалося з Польщі, але в підлітковому віці все сприймалося інакше, простіше, без глибокого аналізу. Пролетіли роки. Змінилася я, моє оточення, світогляд. І відбулася вже нова осмислена зустріч із старовинною і в той же час зовсім іншою країною. Повільно чи швидко, важко чи навпаки, але Річ Посполита, яка завжди займала окреме місце в моєму житті, яку я знала завдяки курсу «Історії Слов’ян», літературі, фільмам, мові, культурі, родинному корінню – стала іншою. Вона завжди була незвичною, але вдруге впустивши її в своє життя, нову і незнайому, я почала змінюватися і знищувати власні «кордони сприйняття» інших старих-оновлених країн Європи.
Поміркована Чехія, педантична Німеччина, мальовнича Голландія... Калейдоскоп культур, полярність світосприйняття і відчуття ледве помітного єднання і узагальненої схожості, яку одразу неможна усвідомити і пояснити. Все, наче шматочки мозаїки різного змісту, з’єдналося і логічно створило цілісний образ. Мандруючи новими країнами, я намагаюся не тільки подивитися на відомі історичні пам’ятки, а і зануритися у квартали, де живуть звичайні люди, увібрати той самий специфічний стиль, притаманний корінним мешканцям, вловити і відчути той ритм і темп життя, який допомагає сприйняти суто свою Європу. Серед розмаїття звуків і різнобарвного натовпу мене завжди заворожує рівновага і, як не дивно, відчуття усамітнення. Я кожного разу гостро відчуваю, як змінюється пульс і мого життя, як мене до країв наповнює нова енергія, як туга за родиною чітко розділяє світ на життєві цінності і нервово-емоційний мотлох. А це і є той настрій, який я шукаю там для себе, який робить мене зовсім не схожою на людей того світу, але допомагає почувати себе його частиною. Я поважаю етнокультурну цінність і традиції Старої Європи, ставлення європейців до власної історії, природи, чистоти. Вкотре, як вперше, дивуюся, елементарній, але такій звичайній і обов’язковій повазі до законів. Мене дратує, коли хтось завзято каже: «Люди там почувають себе вільними». Так, вони вільні але ми, чомусь, ніколи не додаємо до цієї фрази: «В рамках Закону». А секрет в тому, що їх змалку так виховують і в Європі повага до правил – віками укорінена у свідомості і ментальності людей норма. А у нас про свободу говорять, коли пригадують свої права, а якщо йдеться про обов’язки, то Закони сприймаються як обмеження прав і свобод. Це нам в пику, адже саме тут, на мою думку, лежить прірва між нами, яка з роками не стає меншою.
Кажуть, історія розвивається по спіралі. Логічно, адже на одному з її витків Петро І, якось (велика подяка цареві) вже прорубав вікно у Європу, щоб перейняти найкраще, що могло і змінило обличчя, статус і устрій могутньої лапотно-бородатої держави. Тоді широка слов’янська душа сприйняла іноземні віяння і ненав’язливо вплела в нові звичаї свою ментальну оригінальність і національний колорит. Але, згодом, колорит виявився сильнішим. Знову рефрен, але з тих часів в наших взаємовідносинах відбулася, на мій погляд, лише одна зміна: виникло цікаве слово євроінтеграція. Чисельні круглі столи, брифінги, семінари, але і досі найбільша частина українців не знає «з чим це їдять». Досі немає узагальненого доступного енциклопедичного видання, яке б містило матеріали про країни ЄС в розрізі їх існування до і після об’єднання, інформувало про їхні стандарти, устрій, законодавство, системи штрафів, оподаткування, пенсійного забезпечення, демонструвало всі шляхи, методи, процеси і зміни у розвитку всіх сфер життя кожної з цих держав. Нарешті, перелічило умови, вимоги, права та обв’язки для бажаючих приєднатися до єврородини, адже хотіти і робити – різні речі.
Серед бажаючих стати частиною союзу і ми (хоча ще не визначились якого і з ким). І можна будь-кому досхочу співати дифірамби, але як писав Оноре Бальзак: «Шлюб не може бути щасливим, якщо подружжя напередодні одруження недосконало вивчило звички, норов і характер один одного». Так і нам слід робити, жадаючи вступу до будь-якого союзу, як казав британський політик Уільям Гладстон: «Головний принцип моєї зовнішньої політики – гарне правління усередині держави». Як гідним мудрим партнерам, які намагаються створити сім’ю, нам треба звикати один до одного, придивлятися, вказувати на помилки і недоліки та допомагати їх виправляти, вивчати традиції, досвід і вчитися вилучати з нього те, що спрацює нам на користь, щоб колись вже самим надавати приклад. Треба іти на компроміс, демонструвати себе з кращого боку, самим змінюватися і вдосконалювати буття, а не мрії. А вже потім, коли будуть напрацювання і певний прогрес усередині, коли буде очевидно, що ми не жебракуємо і у нас є неабиякий спадок, щоб запропонувати «своїй половині» і бути на рівних, що ми, нарешті, вміємо не лише планувати, а і самостійно досягати мети і результатів і пишаємося не гаслами, а реальними здобутками, саме тоді і будемо пропонувати один одному «руку і серце» і ставити той завітний «штамп» в паспорті, який знищить кордони між «тілом і свідомістю». Отже, в ідеалі, ми повинні не просто швендяти земною кулею, а мати можливість вільно мандрувати і бачити як де хто живе і чим дихає в різних сторонах світу. Тоді не треба буде так завзято агітувати на користь того чи іншого вибору і союзу. Але для цього мають відбутися радикальні зміни в самій Україні: національна свідомість, рівень життя, шкала стандартів, дія Законів і систем контролю і те, чому ми й досі не знайшли назви, але розуміємо, що саме «воно» є тим філософським каменем, який зробить реальною легенду про Камелот.
Все ж таки, Європа для мене чи я для неї? Поки що я мрію частіше мандрувати нею і без проблем (no comments) відкривати «Шенген». А жити там? Не знаю, адже не люблю вислів «Краще там, де нас немає». Всюди є проблеми, кризи, безробіття, злочинність. А може щось зміниться, якщо ми будемо складовою ЄС? Прикро, але поки що я в це не вірю. Та чим більше я подорожую і бачу, тим стаю впевненіша, що якщо людина має нормальну роботу, зарплату, умови життя – їй буде крізь комфортно і затишно і вона буде щаслива не в окремій країні або союзі держав, а лише там, де житиме її родина, де на неї щодня чекають, куди вона завжди прагне повернутися. І щоб рідні були живі і здорові. А Європа, Америка чи Росія, яку я так само люблю і де також почуваю себе вдома? Кажуть: «Живы будем – не помрем!». У мене є що з чим порівняти, тому я впевнено називаю себе людиною світу і подорожую, щоб пізнавати і пропускати його крізь власні почуття, бачити його на власні очі, а не як в анекдоті: «- Не люблю Пласідо Домінго. – А ти його чув? – Еге ж, сусід наспівав». Я хочу сама вчитися розуміти світ створюючи власний архів спогадів. І робити висновки та давати йому ту чи іншу оцінку я теж хочу сама.
P.S. Роздивляюся рекламні проспекти і бачу черговий фінт: «Європа безпечна, тендітна, непередбачена. Там можна зовсім по-іншому відчути час, який вільно гуляє вулицями європейських столиць». Може колись і ми, нарешті, без віз і кордонів, вільно мандруватимемо такою далекою-близькою Європою, смакуючи ритм і колорит незвичного для нас життя її вулиць. Отже, чи казкова вона, Європа? Чи це просто європейська казка для нас?
Юлія Найда