Уже зовсім очевидно, що хоча США і Євросоюз будуть дуже уважно стежити за розвитком і результатом боротьби за владу в Україні протягом найближчих дванадцяти місяців, серед всіх зовнішніх гравців вирішальна партія буде за Росією.
Питання зрілості (точніше, незрілості) України для євроатлантичної інтеграції протягом останніх чотирьох років успішно використовувалося представниками ЄС і НАТО, щоб уникнути будь-яких чітких зобов'язань перед Києвом. Можливо, якийсь час обіцянки швидкого новосілля в єдиній європейській квартирі й були щирими. Але зараз вони, як правило, виконують функцію морквини для ослика й спрямовані на те, щоб удержати Україну від повного повернення під російський вплив. Таким чином, для Кремля чималого значення набуває створення в Україні відповідних настроїв. Але оскільки формування негативного відношення до ЄС по «антинатівському» зразку в силу безлічі причин неможливо, варто очікувати, що в цьому напрямку буде реалізований інший проект.
Теза про неготовність України до вступу в європейські структури тут виявляється якомога до речі. Насамперед тому, що передумови для його повсюдного використання не доводиться не тільки вигадувати, але навіть інтерпретувати. Те, що на останньому «Євробаченні» Україна не одержала жодної вищої оцінки, ряд ЗМІ вже подав як свідчення того, що «Європа втомилася від України». Скандал з тим же Юрієм Луценко у Франкфурті або стан підготовки до Євро-2012 якщо й не достатні підстави для закріплення в суспільній свідомості меседжа «куди нам у Європу?!», то вже ніяк не єдині. Додати захисну складову «не дуже-те й хотілося» у дусі відомої байки нескладно. Публікації про те, як погано живеться країнам-новачкам у Євросоюзі, і зараз з'являються регулярно, причому в український медіапростір вони найчастіше перекочовують з російських ЗМІ. А маніпулювання інформацією про наслідки кризи в ЄС цілком може стимулювати ріст євроскептицизма в Україні, очищаючи простір для ідеї східної інтеграції.
Тільки Москва має достатній фінансовий, організаційний і політичний ресурс, щоб серйозно вплинути на результат визначального раунду сутички за владу. А головне, тільки в російської еліти (і то вже не у всіх її представників) втома від українського бардака й безпринципної багатовекторності обіцянок дотепер не переважила бажання одержати у випадку успіху «свого кандидата» величезний політичний і економічний бонус, яким, безумовно, є Україна в боротьбі за вплив у світовій політиці. Головною вадою такої гри для Росії є те, що навіть у випадку успіху (що, як показав 2004 рік, аж ніяк не гарантований) всі дивіденди дістануться конкретним політикам, а не країні в цілому. На прикладі Молдови Володимира Вороніна багато хто в Росії побачили, що можна виграти лідера країни, але при цьому програти саму країну. Без нарощування загальної присутності Росії в Україні на рівні громадянського суспільства, навіть при «проросійському» президенті, реальний вплив Москви буде продовжувати знижуватися.
ПОРОЖНЬО НЕ БУВАЄ
Всупереч поширеній думці російська правляча еліта далеко не однорідна. У загальному й цілому вона рівняється на тандем Володимир Путін - Дмитро Медведєв, але це зовсім не означає, що в окремих її представників немає бажання зайнятися самодіяльністю, якщо вона не суперечить «партійній платформі». І у відношенні України проявів такої «ініціативи на місцях» стає усе більше. Якщо раніше тільки мер Москви Юрій Лужков ризикував вести власну гру в Криму й Севастополі, то зараз бажаючих наслідувати його приклад стає усе більше. Правда, у силу жорсткості режиму в самій Росії й тотальному розчаруванні в «помаранчевій еліті» зійшли нанівець спроби загравати із прозахідними силами в Україні. Бажаючих підтримати Віктора Ющенко, як це робив бізнесмен і політик Олександр Лебедєв, зараз у Росії вдень із вогнем не знайдеш. Але от готових пограти в провідників «російської лінії» стає усе більше.
Наприклад, Костянтин Затулін, його Інститут країн СНД і Фонд «Російський мир» , що його курує політолог В'ячеслав Ніконов, поряд з багатьма більш дрібними організаціями завзято намагаються працювати на платформі підтримки етнічних російських організацій, а також шляхом загравань із різними радикальними проросійськими рухами. Виходить це доволі кондово. І все-таки «Російському світові» за рахунок прямого бюджетного фінансування потроху вдається надбати риси російського грантодателя, що виходить на ринок, де раніше безроздільно панували американські, канадські і європейські структури. Зараз багато аналітичних центрів шукають в афілійованому з МЗСом Росії фонді коштів для організації конференцій і проведення досліджень по тематиці україно-російських відносин. Саме «Російський світ» ґрунтовно узявся за популяризацію російської мови, підтримку бажаючих його вивчати й на ньому розмовляти. Фонд координує роботу російських культурних і наукових центрів (аналог British Council), допомагає публікуватися молодим російськомовним літераторам, фінансує творчі колективи. Дуже повільно, але все-таки структурі вдається стати центром тяжіння для вчителів російської мови й літератури, літературознавців, що вивчають російських авторів і інших представників творчої інтелігенції, яким просто не знайшлося місця в рамках нинішньої парадигми державної політики України в області культури й освіти.
Інститут країн СНД і керівник його української філії Володимир Корнілов більше працюють у стилістиці дев'яностих. Їхній ворог Ющенко й всі адепти прозахідного курсу, тому від участі в круглих столах і телеефірах до фінансування проросійських організацій у регіонах Інститут країн СНД вирішує те саме завдання: звернути Україну з курсу на Захід. Якщо треба, то навіть ціною розколу країни. У цієї компанії теж є своя аудиторія - радикальні супротивники «помаранчевих», що симпатизують Наталії Вітренко й почасти Партії регіонів.
Серйозним новим гравцем на українській політичній сцені стали російські молодіжні рухи. Найбільш ґрунтовно в Україні представлені «Наші». Ця прокремлівська організація, що її курує головний ідеолог Росії, заступник голови адміністрації президента РФ Владислав Бабаков, уже прославилася не тільки регулярним пікетуванням посольства України в Москві по різних приводах, але й гучною кампанією по захисту пам'ятника радянським воїнам у місті Стриї Львівської області. Досить грамотним ходом «Наших» було залучити до дійства Марека Сирика, що відзначився захистом «Бронзового солдата» у Талині в 2007 році. По дорозі в Україну для більшого піару Сирик прикував себе до огорожі біля української дипмісії. «Наші» не лише надсилають активістів з Москви, але й активно вербують їх в Україні, користуючись вакуумом у цьому сегменті, що виник у силу банкрутства українського організованого молодіжного руху, що погряз в корупції й взаємній ворожнечі.
КРЕМЛІВЦІ БЕЗ КРЕМЛЯ
Заповнюючи порожні ніші в частині проросійськи настроєного російськомовного населення, переляканого націоналістичним ухилом політики Ющенко й успіхами «СВОБОДИ» Тягнибока, росіяни в Україні намагаються діяти й більш масштабно. Наприклад, віце-спікер Олександр Бабаков, що має величезні бізнес-інтереси в Україні, не лише багато років фінансує Російсько-український інформаційний центр, але й оплатив щотижневу годинну передачу на радіо «Ера», присвячену, як говорять її автори, «пошуку позитивних історій у сьогоднішньому дні діалогу України й Росії». Важливою подією, що сталася не без підтримки Бабакова, стало створення української редакції радіо «Голос Росії», що віщає українською мовою. Активно розширює свою присутність в Україні російський пропагандистський англомовний канал Russia Today, що користується тим, що жодного шанованого у світі українського англомовного каналу просто не існує.
В цілому російські політичні структури тільки намацують ґрунт для участі у формуванні громадянського суспільства України. Безумовно, наявного в них досвіду й соціальних технологій недостатньо, щоб скласти конкуренцію таким організаціям, як фонд «Відродження», Фонд Конрада Аденауера або філії Американського республіканського інституту. Однак в умовах помітного падіння інтересу до України на Заході багато західних донорських структур поступово втрачають свою ефективність і звертають багато проектів. А в росіян, навпаки, тільки з'являється творчий запал. Багатьом російським політтехнологам, журналістам, молодіжним лідерам, навіть лояльним режиму, все-таки в останні роки стало при ньому задушливо й затісно. Реалізувати свої таланти й одержати віддачу від інвестицій у політику в Україні сьогодні набагато легше, ніж у Росії. Це об'єктивно буде сприяти посиленню присутності представників російського «третього сектора» на українському ринку. Але на відміну від тих же Савіка Шустера і Євгенія Кисельова, Україна для них буде не майданчиком для зведення рахунків з «режимом», а платформою просування інтересів Кремля подалі від його «всевидючого ока, і всечуючух вух».
ВЛАДИМИР КАРБИВНИЧИЙ
№173 | 29 мая 2009 КОММЕНТАРИИ
Коментарі (3) |
| |