Яким є механізм введення пропагандистських розумних наркотиків у свідомість глядача, слухача (російського і українського), і, взагалі, що таке PR і як працює російська державна PR-машина? І хто у Росії, як писав російський літературний класик Олександр Купрін, «враги унутренние и унешние»?
Від підполковника КДБ на «Запорожці» - до господаря всієї Росії
Слід нагадати, що феномен і сам термін PR (Public Relations) з`явився в США на рубежі 19-20 століть як практика налагодження відносин між роботодавцями і представниками профспілок, пресою. Тобто, PR - це не лайка, не образа, а інструмент забезпечення високої продуктивності праці, комфортного професійного клімату в колективі, неформальних контактів на підприємстві.
Але, на відміну від американського, російський «піар» зовсім не корисна діяльність. PR у Росії - не щось інше, як мистецтво брехати з метою створити, збути, «впарити» споживачеві політичний товар «не першої свіжості».
Згадуючи свій досвід роботи в московських газетах, впевнено можу сказати, що ніякого PR у Росії до Путіна не було - було тривіальне «розміщення за бабки» замовлених матеріалів у ЗМІ. Але доларовий дощ для журналістів закінчився після відставки Бориса Єльцина. З приходом до влади Путіна настала зовсім інша епоха.
Спочатку метафізичний відступ, для того, щоб зрозуміти, як за вісім років постєльцинівського часу російська еліта відмовилася від ліберальних цінностей і обміняла їх на путінський авторитаризм. А головне, як Володимир Путін зміг зробити демократів-революціонерів (причому, розумних, поважаних, авторитетних) своїми союзниками. Більше того, войовничими апологетами нинішньої російської моделі влади і режиму.
Ментальність, світовідчуття Володимира Путіна легко зрозумілі. Пошлюся на авторитет Збігнева Бжезинського. Він свою програмну статтю в Wall Street Journal назвав «Московський Муссоліні». Проводячи паралелі між Італією 1930-х років і нинішньою путінською Росією, американський дослідник пише: «Дуче добився того, щоб потяги ходили за розкладом. Фашистський режим будив відчуття національної величі, дисципліну і звеличив міфи про нібито велике минуле. Так само і Путін прагне поєднувати традиції ЧК із сталінським стилем керівництва країною військового часу, з претензією російського православ`я на статус Третього Риму і зі слов`янофілськими мріями про єдину величезну слов`янську державу, керовану з Кремля».
Володимир Путін.
Навряд чи особлива харизма Путіна породжена його особистими чеснотами. Тут, закликавши читачів до вивчення політичної історії, доречно процитувати книгу «Гітлер. Шлях вгору», написану блискучим німецьким журналістом Йоахімом Фестом. Автор пише, що «на початку 30-х соціальне насильство, масове зубожіння штовхали обивателя на пошук голосу, якому вони б знов повірили, і волі, за якою б вони могли піти. Ці відчуття переходили в неослабне озлоблення. Без цього збігу індивідуально- і соціально-патологічної ситуації сходження Гітлера до такої нібито магічної влади над душами і розумами було б немислиме».
Вважаю, «сходження Путіна» навряд чи відбулося, якби колишній підполковник КДБ не був переконаний, що демократія може текти тільки в «берегах», а свобода завжди «рамкова». Адже він добре пам`ятає (у звільненого в запас підполковника КДБ Путіна у середині 90-х в розпорядженні був лише машина «Запорожець» і маленький дачний будиночок під Ленінградом), що російська безкрая свобода в 90-х роках минулого століття трансформувалася в безладне, нічим не регульоване зіткнення егоїзмів, «війною всіх проти всіх».
Прем`єр-міністр РФ і його чекістське братство переконані, що лише «еліта еліт», «сіль землі», «дворяни епохи Путіна» відроджує нинішню Росію. Цю ідею цинічно (у формі метафори) озвучив Віктор Черкесов, директор Федеральної служби Російської Федерації з контролю за обігом наркотиків, - «падаючи в безодню, пострадянське суспільство вчепилося за цей самий "чекістський" гак» - вважає генерал-армії ФСБ.
Як і чому Це працює
Якби я писав цей матеріал в конспірологічному стилі, то вже точно вигадав сцену, як вранці, в Кремль, в кабінеті першого заступника адміністрації президента РФ Владислава Суркова проходять «наради-летючки» з головними редакторами російських TV, інтернет-видань, паперових газет і журналів.
Але цього в реальності немає. Просто тому що в таких нарадах немає потреби.
Яким же тоді є механізм успішного управління російськими ЗМІ з боку Кремля?
Керує російським державним піаром справді той самий Владислав Сурков. Він залишається сірим «кардиналом Кремля», саме він управляє Росією, оскільки, за словами Олександра Рара «фактично є головою партії «Єдина Росія». Радниками Суркова (у різний час, на громадських засадах) були Гліб Павловський, Марат Гельман, Володимир Євстаф`єв.
В уряді РФ державним піаром займається спеціальний високопоставлений чиновник. «Ми розробляємо єдині правила, які регламентують, що й кому говорити, регулярно збираємо керівників піар-підрозділів, розбираємо ті чи інші ситуації. Запрошуємо незалежних фахівців» - розповідав журналістам Олексій Волін, заступник керівника апарату уряду.
Нічого поганого, чи не так? «Розбираємо ті чи інші ситуації.» І цього досить, запитаєте ви? І не треба ніяких «темників», що спускаються «зверху» керівникам ЗМІ, як це було в Україні? Нагадаємо, що в цих «темниках» «рекомендувалося», а простіше кажучи вказувалося, про що писати, а про що - ні, кого пускати в ефір, а кого - ні за що.
У сьогоднішній Росії «темники» не потрібні. Тут діють інші механізми.
Наприклад, читач, Ви хоча б одино разу, бачили, щоб російські федеральні канали критикували політику і діяльність Дмитра Медведєва, Володимира Путіна, партії «Єдина Росія»? Ось я, наприклад, ні. Розумним власникам, власникам газет, журналів, телекомпаній і так все зрозуміло. Тому, що наївних, випадкових людей, схильних не подумати наперед, на чолі російських інформаційних холдингів немає, оскільки йдеться або про шану, премії, нагороди, або про безробіття і забуття.
У російському інформаційному просторі тисячі табу на теми, проблеми, інформацію, на обличчя, які можна і потрібно показувати, а які ні. Крім того, що всі федеральні телевізійні канали належать державі. У «Газпрому», наприклад, цілий інформаційний холдинг, включаючи впливовий телеканал НТВ.
А для найнетямущих в 2000 році ухвалено доктрину Інформаційної безпеки Росії, яка розставила правові акценти для інформації, аналітичної і навіть репортерської діяльності. (Як тут не згадати звільнення з телеканалу НТВ одного з найталановитіших російських тележурналістів Леоніда Парфьонова тільки за те, що він в своїй підсумковій новинній передачі показав інтерв`ю з вдовою генерала Дудаєва).
Мабуть, знадобиться ціла книга, щоб розповісти, як в 2000-2001 роках омонівці в масках захоплювали офіси незалежних телекомпаній і газет, викручували руки власникам ЗМІ. З телеефіру, з редакцій газет були викинуті на вулицю сотні журналістів, які в допутінський час були володарями дум росіян. В принципі, українському читачеві краще за мене відомо, що багато російських талановитих журналістів сьогодні працюють в українських ЗМІ.
Також хочу нагадати, що після розпаду СРСР в Росії були вбиті 200 журналістів. Це політичні вбивства. А скільки цинізму прозвучало в словах Володимира Путіна про загиблу від руки кілера журналістку Ганну Політковську. «У Росії пані Політковська була незначною постаттю» - заявив він. Прем`єр-міністр ненавидить «трудівників пера». Згадую, як на річній, підсумковій прес-конференції в Кремлі Путини заявив, що вся журналістська робота – це «розмазувати соплі по паперу».
Усю свою інформаційну державну політику Володимир Путін у зверненні до Федеральних зборів назвав боротьбою «з масовою дезінформацією», з тими, хто в ефірі і на сторінках газет займаються «антидержавницькою діяльністю».
Гаррі Каспаров
У результаті, сьогодні, принаймні, в Москві, «антидержавницької діяльності» і «масової дезінформації» немає. У Білокам`яній залишився один єдиний, «Незалежний прес-центр», де опозиціонери Гаррі Каспаров, Едуард Лімонов, Володимир Рижков, Михайло Касьянов, Марія Гайдар або правозахисники можуть провести свої прес-конференції. Принаймні, за моєї пам`яті, майданчики в агентствах РБК, Інтерфаксі, РІА-Новости, Росбалт недоступні політичним супротивникам Медведєва-Путіна.
На які гроші незалежний прес-центр існує - Бог його знає. Керує московською інформаційною свободою вже років п`ятнадцять «мила добра жінка». В її розпорядженні лише стіл для президії і два десятки стільців. Ясна річ, у центрі немає зв`язку, комп`ютерів, факсів...
Місцеві, столичні журналісти на цьому «острівці свободи» не бувають, оскільки немає доручень від начальства. Ох, хотів би я побачити редактора того видання, де зазначені політики одержали б «газетну чи журнальну шпальту», я вже не кажу про телевізійний час. Ну а якщо гучна прес-конференція все ж таки відбулася, молодіжні кремлівські організації «Наші», «Місцеві» організовують пікет біля незалежного прес-центру! Тут вже не до демократії і свободи слова - зуби б у роті зберегти.
Костянтин Затулін
Є, звичайно, ще Інтернет, де путінська влада наразі безсила. Адже технічно прибрати з Інтернету опозиційні сайти неможливо. Але й конкурувати з численними веб-продуктами «інститутів» (насправді PR-контор) Павловського, Затуліна, Пушкова, Марков, Дугіна, Колерова, Ніконова російській «Інтернет-свободі» просто неможливо. Іншими словами, опозиційний політичний Інтернет в Росії залишається на узбіччі, маргінальним і маловпливовим.
Про те, кому в Росії належить вся інформаційна влада в TV, і говорити не треба. Всі федеральні телевізійні канали є державною власністю, на чолі яких стоять «перевірені партійні товариші». Такий жанр, як прямий ефір, зрозуміло, за нинішніх розкладів, на російському телебаченні не мешкає. Якщо ж і проскакує, то ступінь підготовки і «регулювання» цього ефіру такий, що навіть тінь крамольної думки в ньому не проскочить.
Водночас відбувається повільне просування Росії на зовнішній інформаційний простір. Вже півтора роки працює телеканал «Russia Today», спочатку англійською мовою, тепер є і арабська редакція.
В Україні працюють десятки російських телеканалів, газет, інформаційних агентств.
Якщо говорити про зворотний вплив, то, наприклад, сьогодні в Москві немає, або майже немає, власних кореспондентів українських ЗМІ (за винятком, по одному від УНІАН, Укрінформу, «Голосу України» та телекамери компанії 1+1). Але й тим українським журналістам, які працюють у російській столиці, іноді буває важко прорватися на важливі події – їм просто відмовляють в акредитації. Таким чином, під час скандалів та інформаційних війн українське суспільство залишається практично беззахисним перед інформаційним агресором, що, зокрема, можна було у всіх подробицях спостерігати протягом останніх двох тижнів.
Загалом, за словами того ж Владислава Суркова «Російські ЗМІ зможуть знайти баланс між свободою і порядком. Ніхто не чинить тиску на ЗМІ, все залежить особисто від вас» ...
Просто, як кажуть, сказано, і зі смаком.
P.S. Поки автор писав прочитаний Вами текст, мої московські друзі-журналісти розповіли, що напередодні Нового року, 28 чи 29 грудня, до адміністрації президента РФ в Кремлі були по черзі запрошені головні редактори-власники тих, великих російських газет, журналів, інформаційних агентств, які «коливаються за генеральну лінюї» і мають потребу в грошах. До передбанника заступника голови адміністрації потрапили ті власники паперових і електронних ЗМІ, які протягом всього листопада і грудня 2008 року марно намагалися одержати позики в банках, продати свої ЗМІ або знайти інші шляхи збереження своїх видань.
За словами джерела цієї інформації, гроші були знайдені. Але, звісно, в обмін на лояльність, тобто, за умови підтримки «суверенної демократії», яка сьогодні процвітає в Росії. Акція допомоги названа «державна підтримка впливовим російським засобам масової інформації в період світової фінансової кризи». «Острівцями свободи», яким не буде надана «державна підтримка» залишилися московські газети «Коммерсант», «Ведомости», «Новая газета». Чи треба говорити, як мало цих «острівців» для такої країни, як Росія?
Віктор Тимошенко, спеціально для УНІАН
| Коментарі (0) |