Звичайна історія з лінії фронту
Пару тижнів тому ми зайшли в село, яке знаходиться за 50 кілометрів на північний схід від Ізюма. Окупанти звідти втекли.Але впевненості в цьому не було, тому штурмові групи заходили туди пішки з різних напрямків та перевіряли кожну вулицю.
В кожному дворі, де були люди, нас зустрічали з сльозами на очах, в прямому сенсі.
В одному з дворів кремезний чоловік років за 60 не втримав сліз. Він та його дружина повторювали - зачекайте, зачекайте, зайдіть на хвилику. Чоловік виніс великий кавун та сказав - я знав, що ви прийдете, тримав спеціально для вас.
Інший чоловік довго не наважувався щось запитати, потім наздогнав та показуючі на автомати запитав - «як піти в ЗСУ? Я знаю як з цього стріляти, я був в Афганістані». Питання не дивне насправді, підстави в нього були. Окупанти не тільки мародерствовали, як зазвичай, вони в цьому селі влаштували розстріли місцевих мешканців, які відкрито виступали за Україну, а тіла поскидали в погреб.
Страх деяких людей відчувався - вони перепрошували через кожне слово, запитували чи можуть підійти ближче.
Один дідусь за вісімдесят з дивним поглядом вийшов з воріт і пішов прямо до нас - «а моя мітингувала-мітингувала, все не заспокоювалась. Тепер на кладовищі мітингує». Ніхто спочатку не зрозумів про що мова. Тільки потім інші люди сказали страшну правду.
Під вечір в селі вже почало налагоджуватись життя. Люди почали стягуватись до старлінків з врятованими від окупантів телефонами - зв‘язувались з родичами та розповідали що село вже звільнено. Жартували, розповідаючи як буряти забирали у всіх телефони під приводом боротьби з партизанами і тут же на місці оцінювали - «етот нє бєрі, совсєм дєшовий, етот забірай, он дорогой». Приїхала гуманітарна допомога, привезли їжу.
Місцевий чоловік та солдат ЗСУ повісили український прапор над клубом.
Вночі біля школи впали дві 500 кілограмових бомби ФАБ500, але в школу не потрапили.
Через день Збройні Сили України пішли далі. \
Це село - це те, що було б з всією Україною, якби росіяни змогли все захопити. Мародерство, вбивства.
Відступати не можна, поразка - це геноцид.
Станіслав КРАСНОВ
В кожному дворі, де були люди, нас зустрічали з сльозами на очах, в прямому сенсі.
В одному з дворів кремезний чоловік років за 60 не втримав сліз. Він та його дружина повторювали - зачекайте, зачекайте, зайдіть на хвилику. Чоловік виніс великий кавун та сказав - я знав, що ви прийдете, тримав спеціально для вас.
Інший чоловік довго не наважувався щось запитати, потім наздогнав та показуючі на автомати запитав - «як піти в ЗСУ? Я знаю як з цього стріляти, я був в Афганістані». Питання не дивне насправді, підстави в нього були. Окупанти не тільки мародерствовали, як зазвичай, вони в цьому селі влаштували розстріли місцевих мешканців, які відкрито виступали за Україну, а тіла поскидали в погреб.
Страх деяких людей відчувався - вони перепрошували через кожне слово, запитували чи можуть підійти ближче.
Один дідусь за вісімдесят з дивним поглядом вийшов з воріт і пішов прямо до нас - «а моя мітингувала-мітингувала, все не заспокоювалась. Тепер на кладовищі мітингує». Ніхто спочатку не зрозумів про що мова. Тільки потім інші люди сказали страшну правду.
Під вечір в селі вже почало налагоджуватись життя. Люди почали стягуватись до старлінків з врятованими від окупантів телефонами - зв‘язувались з родичами та розповідали що село вже звільнено. Жартували, розповідаючи як буряти забирали у всіх телефони під приводом боротьби з партизанами і тут же на місці оцінювали - «етот нє бєрі, совсєм дєшовий, етот забірай, он дорогой». Приїхала гуманітарна допомога, привезли їжу.
Місцевий чоловік та солдат ЗСУ повісили український прапор над клубом.
Вночі біля школи впали дві 500 кілограмових бомби ФАБ500, але в школу не потрапили.
Через день Збройні Сили України пішли далі. \
Це село - це те, що було б з всією Україною, якби росіяни змогли все захопити. Мародерство, вбивства.
Відступати не можна, поразка - це геноцид.
Станіслав КРАСНОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |