Зітхання на сопках Маньчжурії

Вся російська література, крім хіба Буніна, імперіалістична. Не кажу про Достоєвського, Пушкіна, Лєрмонтова, а навіть широка, народна.

Скажімо, вальс "На сопках Маньчжурии" - якого милого ви поперлися у ту китайську Маньчжурію, щоб там романтично так, з надривом співати?! Або радянська пісня: "А я в Россию, домой хочу, я так давно не видел маму". Лірична пісня, еге? А співає ж фактично про те, що залізло брудними чоботами в якусь чужу країну і тепер воно, бідака, маму хоче побачити, матері твоїй ковінька...

У всій великій російській літературі не було жодного, чуєте - жодного! - письменника чи хоча б журналіста, який би виступив на захист поневолюваних російською імперією гірських народів Кавказу. Якщо назвете "Хаджи - Мурат" Льва Толстого, то це мимо - бо він опублікований після смерті автора. Один тільки наш Тарас Шевченко викрикнув ярий біль поемою "Кавказ"!

Російська натура - кочова. І батьківщина у них там, де росіяни. Це ж саме в русифікованих євреїв - недарма Лана Перлулайнен, за національністю іжорка, писала про Йосифа Бродського: "Світ, пане Йосифе, не клозет. Навіть купуючи батьківщину, не зачіпайте чужих Мазеп!".

Василь ЧЕПУРНИЙ