"Зімні"
Недільного ранку звично зібралися на прогулянку. Проте у мене чогось різко підскочив тиск. Хатня лікарка змусила ковтнути одну з пігулок, які пив торік, і призначила горизонтальний режим бодай на півгодини. Ліг. Але перед цим прихопив з собою "зімнє" яблуко.
Саме так ми звали в дитинстві цей сорт. І більше тоді шанували інші "літні" чи "осінні" яблука. Наприклад, ранній "білий налив". Утім, ці перші яблука літа ми гризли зеленцем, не чекаючи поки вони побіліють. Бо зелені вони значно соковитіші і смачніші.
За наливом ішла вже дозріла "картоплянка", ряди яблунь якої у колгоспному саду були місцем наших зустрічей.
А ближче до польової дороги ріс і вабив ароматом "шафран". Далі в саду - у балці вгиналися гілки дерев з плодами, які ми теж поважали і звали їх "краснобокі". Ці ж сорти були в окремих дворах, куди навідувалися увечері, нахабно заважаючи спати псам, які сторожували ці хати, подвір'я та садки.
А ось "зімні" яблука, як їх здебільшого називали діти й дорослі, чогось наші зуби тоді цікавили найменше. Аж до настання перших холодів. І вже аж тоді ренет Симиренка, який рясно і смачно родив у саду, виходив на перший план. Бо ми вже знали, що взимку ці яблука найсмачніші не тільки тому, що інших просто не було. Ні. Донедавна тверді і кислючі "зімні" після того, як влежаться в ящиках у комірчині, робилися дуже ароматними і соковитими! Також вони пахли нам літом: і минулим, і майбутнім, якого виглядами за морозами й кучугурами. А їх неповторний кислувато-солодкий смак робився дуже доречним для перегляду телефільмів чи читання книжок. У цьому плані вони постійно конкурували із смаженим соняшниковим насінням.
Пам'ятаю, якось читав пригодницьку книгу, яку мені дали всього на пару днів. І коли хлопці запитали чи багато вже прочитав за зимовий вечір, автоматично і чесно відповів: "Та майже піввідра яблук!.."
...Коротше, коли через півгодини мені виміряли тиск, то хух! Він помітно відступив і ми не відклали цікаву прогулянку туди "де трави похилі".
Хатня лікарка, звичайно, хвалила пігулку. А я знав, що мене зцілило "зімнє" яблуко, яке встиг зжувати з великим апетитом. Його смак нагадав мені ті часи, коли, я немов лоша, бігав колгоспним садом тощо і навіть не підозрював, що таке той тиск.
А справжні "зімні" придбав якраз учора, бо у нас вдома цей сорт смакує всім. Окрім придворних котів, які періодично навідуються до нас снідати, обідати, вечеряти чи просто поїсти.
Павло КУЩ
Саме так ми звали в дитинстві цей сорт. І більше тоді шанували інші "літні" чи "осінні" яблука. Наприклад, ранній "білий налив". Утім, ці перші яблука літа ми гризли зеленцем, не чекаючи поки вони побіліють. Бо зелені вони значно соковитіші і смачніші.
За наливом ішла вже дозріла "картоплянка", ряди яблунь якої у колгоспному саду були місцем наших зустрічей.
А ближче до польової дороги ріс і вабив ароматом "шафран". Далі в саду - у балці вгиналися гілки дерев з плодами, які ми теж поважали і звали їх "краснобокі". Ці ж сорти були в окремих дворах, куди навідувалися увечері, нахабно заважаючи спати псам, які сторожували ці хати, подвір'я та садки.
А ось "зімні" яблука, як їх здебільшого називали діти й дорослі, чогось наші зуби тоді цікавили найменше. Аж до настання перших холодів. І вже аж тоді ренет Симиренка, який рясно і смачно родив у саду, виходив на перший план. Бо ми вже знали, що взимку ці яблука найсмачніші не тільки тому, що інших просто не було. Ні. Донедавна тверді і кислючі "зімні" після того, як влежаться в ящиках у комірчині, робилися дуже ароматними і соковитими! Також вони пахли нам літом: і минулим, і майбутнім, якого виглядами за морозами й кучугурами. А їх неповторний кислувато-солодкий смак робився дуже доречним для перегляду телефільмів чи читання книжок. У цьому плані вони постійно конкурували із смаженим соняшниковим насінням.
Пам'ятаю, якось читав пригодницьку книгу, яку мені дали всього на пару днів. І коли хлопці запитали чи багато вже прочитав за зимовий вечір, автоматично і чесно відповів: "Та майже піввідра яблук!.."
...Коротше, коли через півгодини мені виміряли тиск, то хух! Він помітно відступив і ми не відклали цікаву прогулянку туди "де трави похилі".
Хатня лікарка, звичайно, хвалила пігулку. А я знав, що мене зцілило "зімнє" яблуко, яке встиг зжувати з великим апетитом. Його смак нагадав мені ті часи, коли, я немов лоша, бігав колгоспним садом тощо і навіть не підозрював, що таке той тиск.
А справжні "зімні" придбав якраз учора, бо у нас вдома цей сорт смакує всім. Окрім придворних котів, які періодично навідуються до нас снідати, обідати, вечеряти чи просто поїсти.
Павло КУЩ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |