Пам‘ять про руки, що пахли хлібом
…Руки батька я сфоткав поширеною тоді «Смєною» у липні 1986 року. А на звороті цього фото своїми каракулями також позначив, що це було у степу біля хутора Вишневий, тобто за десяток кілометрів від нашої Андріївки.
Батько, як і дід з прадідом, теж був хліборобом. Комбайнером. Та саме від нього я колись вперше у житті почув назву свого майбутнього фаху. Було це дуже давно і ось так.
Зі служби на флоті батько привіз товстий зелений альбом із фотографіями. Що то були за знімки! Ми зі старшим братом годинами могли роздивлятися фотки хвацьких моряцюганів у безкозирках. А від смугастих тільняшок у нас аж в очах рябіло.
На той час я вже виріс трохи вище, ніж наш кіт Сірий навсидячки, і тому звернув увагу на наступний момент. Проміж усіх фотографій матросів у білих чи темних форменках там була зайва, як на мене.
Молодий чоловік у піджаку, спершись ліктями на стіл, уважно роздивляється розгорнуту газету. І якось навіть запитав у батька: хто він і чому потрапив до гурту хлопців у «бесках»? І ось тоді у відповідь почув: «Журналіст».
Між нами, це слово мені зовсім не сподобалося. Важкеее якесь. Дооовге. Незнайоме. І набагато складніше, ніж слова, скажімо, мама, хата, дід, кіт, кавун чи комбайн.
А хто такий журналіст, згодом дізнався також від батька. Також за цікавих обставин.
Ми йшли через річку, точніше, через греблю. З одного боку було глибоке урвище, з іншого плескався ставок. А позаду шумів водоспад (тепер там Зубрінова кладка). Я, ще дошкільня, почав трохи хвилюватися і навіть боятися. Батько взяв мене за руку, та чогось здавалося, що оця клята довжелезна гребля ніколи не закінчиться. Ось тоді я і взявся розпитувати його про журналіста. І вперше почув, що це не той дядько, який читає журнали, а той, який пише до газет чи журналів.
До речі, пізніше переконався, що у нашому селищі рідко казали «журналіст». Здебільшого «кареспондент». І на мене також.
Коли через немало літ у нашій міськрайонці надрукували мою першу гумореску і мене голосно вітали односельці, батько, посміхнувшись, зробив лаконічну рецензію: «Чепуха…»
Я не ображався. А через багато років почав чухати потилицю: невже мій батько звідкілясь міг знати, що зможу і буду писати значно краще?..
Склавши вступні екзамени на факультеті журналістики КДУ ім.Т.Шевченка, я надвечір приїхав до Андріївки. А вдома мама якраз наварила кукурудзяних качанів із нашого городу. Повечерявши, ми сиділи у дворі під південним небом і допивали привезену мною пляшку коньяку. І загризали питво пахучими і соковитими качанами. Батько тішився: мовляв, ніколи не думав, що це підходяща страва під коньяк.
Я тоді наважився і повторив батьків відгук на мою писанину: «Чепуха!..» Він щиро розсміявся, але потім взявся витирати мокрі очі.
… Понад 30 років тому цього лютневого дня ми хоронили Віктора Івановича. Коли прийшли на кладовище, здійнявся дійсно лютий вітрюган. Хтось із присутніх тихцем здивувався. Мовляв, Вітя, був світлою, веселою та доброю людиною, і раптом отака негода…
А прощаючись із батьком, їй-бо, мені раптом здалося, що він ось-ось озветься і заспокоїть зіщулених цією втратою і заодно негодою людей. Тобто посміхнеться і скаже: «Чепуха…»
Павло КУЩ
Батько, як і дід з прадідом, теж був хліборобом. Комбайнером. Та саме від нього я колись вперше у житті почув назву свого майбутнього фаху. Було це дуже давно і ось так.
Зі служби на флоті батько привіз товстий зелений альбом із фотографіями. Що то були за знімки! Ми зі старшим братом годинами могли роздивлятися фотки хвацьких моряцюганів у безкозирках. А від смугастих тільняшок у нас аж в очах рябіло.
На той час я вже виріс трохи вище, ніж наш кіт Сірий навсидячки, і тому звернув увагу на наступний момент. Проміж усіх фотографій матросів у білих чи темних форменках там була зайва, як на мене.
Молодий чоловік у піджаку, спершись ліктями на стіл, уважно роздивляється розгорнуту газету. І якось навіть запитав у батька: хто він і чому потрапив до гурту хлопців у «бесках»? І ось тоді у відповідь почув: «Журналіст».
Між нами, це слово мені зовсім не сподобалося. Важкеее якесь. Дооовге. Незнайоме. І набагато складніше, ніж слова, скажімо, мама, хата, дід, кіт, кавун чи комбайн.
А хто такий журналіст, згодом дізнався також від батька. Також за цікавих обставин.
Ми йшли через річку, точніше, через греблю. З одного боку було глибоке урвище, з іншого плескався ставок. А позаду шумів водоспад (тепер там Зубрінова кладка). Я, ще дошкільня, почав трохи хвилюватися і навіть боятися. Батько взяв мене за руку, та чогось здавалося, що оця клята довжелезна гребля ніколи не закінчиться. Ось тоді я і взявся розпитувати його про журналіста. І вперше почув, що це не той дядько, який читає журнали, а той, який пише до газет чи журналів.
До речі, пізніше переконався, що у нашому селищі рідко казали «журналіст». Здебільшого «кареспондент». І на мене також.
Коли через немало літ у нашій міськрайонці надрукували мою першу гумореску і мене голосно вітали односельці, батько, посміхнувшись, зробив лаконічну рецензію: «Чепуха…»
Я не ображався. А через багато років почав чухати потилицю: невже мій батько звідкілясь міг знати, що зможу і буду писати значно краще?..
Склавши вступні екзамени на факультеті журналістики КДУ ім.Т.Шевченка, я надвечір приїхав до Андріївки. А вдома мама якраз наварила кукурудзяних качанів із нашого городу. Повечерявши, ми сиділи у дворі під південним небом і допивали привезену мною пляшку коньяку. І загризали питво пахучими і соковитими качанами. Батько тішився: мовляв, ніколи не думав, що це підходяща страва під коньяк.
Я тоді наважився і повторив батьків відгук на мою писанину: «Чепуха!..» Він щиро розсміявся, але потім взявся витирати мокрі очі.
… Понад 30 років тому цього лютневого дня ми хоронили Віктора Івановича. Коли прийшли на кладовище, здійнявся дійсно лютий вітрюган. Хтось із присутніх тихцем здивувався. Мовляв, Вітя, був світлою, веселою та доброю людиною, і раптом отака негода…
А прощаючись із батьком, їй-бо, мені раптом здалося, що він ось-ось озветься і заспокоїть зіщулених цією втратою і заодно негодою людей. Тобто посміхнеться і скаже: «Чепуха…»
Павло КУЩ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |