Перший раз у «пʼятдесят шосте»

У вересні 1969 року я вперше врочисто покрокував у «перше». Саме так на шкільний клас вперто казали мої дві баби і одна прабаба.

Відтоді і досі кожен вересень хвилюючий. Особливо після того, як вже ходив приблизно у «девʼяте» чи «десяте» і вичитав у Павла Загребельного наступне. Коли головного героя трилогії - юного парубійка запитували про рід його заняття, той зазвичай казав, що працює і водночас вчиться. А коли хтось прохав уточнити навчальний заклад чи його майбутній фах, той відповідав: «Вчуся жити».

Мені це так сподобалося, що і сам іноді цитував отой вислів. Бо й дійсно: ми вчимося все своє життя не тільки працювати за фахом чи покликанням, а й продовжуємо гризти граніт науки жити.

А оцінки виставляє, приймає заліки чи іспити саме життя. Причому досить обʼєктивно змушує вдаватися до роботи над помилками. Іноді, буває, вліпить «одиницю». Іноді поставить у куток… Ще добре, а таке теж трапляється, похвалить і дасть знати, що ти молодець.

У цьогорічному вересні я поплентав вже у «пʼятдесят шосте». А у «Ніч Знань» мені доречно наснилися наші давно минулі веселі і безтурботні шкільні роки. Точніше, канікули, яких, на жаль, зараз у мене катма. Бо вчитися жити - це вам не теорему Ферма зубрити. До речі, я й прокинувся не від гучного завивання сирени, а після сновидіння про оту моторошну колись теорему…

На знімку ми якраз бігали у «пʼяте». Чи «шосте». Біля мене мої однокласники Вася Козаков і тезка Паша Козел. Також відмінники не з алгебри чи геометрії, а з кумедних хлопʼячих витівок і пригод.
Що? Чи вчуся й досі отих місцями шкідливих підліткових витівок? Та ні… Давно перейшов на викладацьку діяльність.

Павло КУЩ